Найбільш вірогідно етнос русів у цьому контексті визначив О. Спіцин, який бачив у них вихідців із північноєвропейського регіону, які довго мешкали на Русі. На підтримку якраз такої думки слід іще раз процитувати Ібн-Фадлана в редакції Аміна Разі: «Льон [лляне полотно] цієї області й місцевості знаменитий, і особливо льон резиденції її царя, котра називається Кийава». Так «рекламувався» один із товарів, привезений русами для продажу на Волгу. Але для нас більш важливим є те, що тут конкретизується, звідки це робилося — із Середнього Подніпров’я.
Тож усі три вищезгадані іноземні джерела IX—X ст. вказують однозначно на русів — скандинавів за походженням. Але дещо пізніше, на початку II тис. н. е., ситуація кардинально змінилася: на сторінках тогочасних писемних джерел уже йдеться про слов’ян-русів. Це можна підтвердити, зокрема, матеріалами такого відомого польського джерела, як Велика хроніка. На її сторінках часто згадуються руські фортеці, князі, землі, передусім зі складу галицько-волинських територій. Цікаво, що у двох випадках — за часів Болеслава Сміливого й сина Коломана II та дочки Володимира Мономаха Євфимії Бориса — мова йшла про дві частини Русі: «обидві частини Русі»[25]. У цьому разі це перегукується з повідомленням Багрянородного про «Зовнішню» та «Внутрішню» Русь — землями навколо Новгорода й Києва.
Далі слід звернутися до розробок щодо самого «руського» найменування й одразу ж слід відзначити, що проблемою походження терміна «русь» займалося багато дослідників і на сьогодні відомо вже близько двох десятків концепцій із цього приводу.
При цьому треба пам’ятати, що історична самосвідомість народу формується передусім у його соціальної та інтелектуальної еліти — у нашому випадку в князівському оточенні та в тогочасних «книжників». Звичайно, цей процес був спрямований на виявлення «реальних» (з точки зору середньовічної людини) витоків і «реального» родичання зі світом цивілізації. Питання початку, історичних витоків було основною проблемою для формування самосвідомості. Центральною була ця проблема і для давньоруського літопису ранньої редакції (так званого Початкового літопису), у якому формувався погляд на Русь «із середини», як запропонував В. Петрухін.
Звичайно, розгляд питання слід розпочинати із «голови» — тобто з походження правлячої на Русі династії Рюриковичів, яке також викликає певні дискусії. Проте треба зауважити, що полеміка, яка розгорнулася з цього приводу, нині вирішується на користь саме літописної концепції. Слушну думку з цього приводу висловив В. Баран: «Літопис складався при живих князях — Рюриковичах. Важко уявити, що в ньому неправильно подано етнічне походження правлячої династії. Можна не сумніватися в тому, що самі князі пам’ятали і стверджували своє норманське походження»[26].
З мовознавчої точки зору сама назва пояснюється таким чином: «Термін „Русь“ самим літописом оголошується не східнослов’янським за походженням. І він, дійсно, не може бути включеним ні в одну зі словотвірних груп власне східнослов’янських етнонімів літописного часу й знаходить відповідності в північних найменуваннях неслов’янських (балтійських та фінських) етнічних спільнот». І далі: «А факти ці зводяться до того, що літописному ствердженню про появу русі на півночі та про її зв’язок із норманськими поселеннями Приладожжя відповідають численні дані ономастики: всі прибалтійсько-фінські народи, які не були слов’янізовані, знають (і досі зберігають) етнонім Ruotsi (русь) для позначення шведів (а не слов’ян!); а імена перших київських князів та їх наближених зафіксовані як у давньоруських, так і в іноземних джерелах, в основній масі виявляються норманськими (давньошведськими) за походженням, а не слов’янськими»[27].
Але тоді слід пояснити парадоксальну на перший погляд ситуацію, коли назва з’являється на півночі, а державний «руський» центр — уже на півдні східнослов’янської ойкумени. На нашу думку, найбільш реальний варіант пояснення ситуації запропонували О. Мельникова та В. Петрухін. Вони звернули увагу на еволюцію слова «русь», гострота суперечок щодо якого розпочалася ще з другої половини XVIII ст. — тобто з полеміки М. Ломоносова з німецькими науковцями в Російській Академії наук. Сам процес обговорення цього питання з тих часів і до наших днів теж пройшов свою еволюцію: від безкомпромісних однозначних заяв до врівноваженого обговорення.
В опосередкованій формі еволюція значення терміна «русь» відобразила найбільш важливі етносоціальні зрушення в східно-словенському суспільстві, причому настільки послідовно, що є можливість зіставити основні етапи такої еволюції з етапами русько-скандинавських зв’язків у часи раннього середньовіччя. Найбільш істотні модифікації в семантиці, вживанні та формі назви «русь» у цілому завершуються з консолідацією держави східних слов’ян. Витоки ж самої назви «русь» слід відносити до часів, які передували слов’янському проникненню на північний захід Східної Європи. Тож в епоху, котра передувала східнослов’янсько-скандинавським контактам, у фінському середовищі виникає етносоціальний термін ruotsi, а пізніше, в часи зміни форм діяльності скандинавів, з’явився такий термін, що зберігав лише етнічне значення й перетворений також пізніше на хоронім Ruotsi.
Зіставлення двох варіантів легенди про запрошення варягів («Повість минулих літ» і «Новгородський перший літопис») однозначно вказує на ототожнення понять «русь» і «дружина». Взаємозамінність виразів «дружина многа» і «вся русь» вказує на соціально-термінологічне значення слова «русь» у літописній традиції XII ст. Але вже в літописних текстах, де описуються події кінця IX — початку X ст., можна побачити весь спектр значень назви «русь» із тенденцією до його розширення та перенесенням назви зі скандинавських реалій на східнослов’янські.
Загалом ситуація виглядає таким чином. Огляд основних груп джерел, які в тій чи іншій формі фіксують назви «русь» та «рос», досить чітко вказує на його походження й основні тенденції розвитку протягом VIII — першої половини X ст. Спорадичні набіги скандинавських загонів спочатку на прибережні регіони Східної Балтики, а пізніше — вгору по річках Балтійського басейну ще в довікінгівську епоху, що доповнювалися з часом осіданням частини скандинавів у таких центрах, як Стара Ладога, Рюрикове городище та інших, створили стійку основу для етномовних контактів. Особливості проникнення скандинавів у фінські землі (у результаті походів на суднах, веслярі та воїни на яких називалися ruotsi) зумовили перетворення професійної назви на екзонім (іноназву) у згаданому фінському середовищі. Запозичене слово від самого початку отримало семантичну двозначність, відображаючи специфіку умов, у яких проходили скандинаво-західнофінські контакти. У північно-західній зоні контактів усіх етнічних груп воно потрапляє у давньоруську мову.
На першому етапі відносин скандинавського та східнослов’янського світів, в умовах зародження державності у формі надплемінних територіально-політичних структур відбувається запозичення назви «русь» як етносоціального терміна з домінуванням етнічного значення. Проникнення скандинавів на південь від Приладожжя в IX ст. було спочатку епізодичним та пов’язувалося з виходом окремих експедицій до Чорного моря, їхній рух річками Східно-Європейської рівнини ще не був, мабуть, пов’язаним з осіданням у слов’янських поселеннях. Це спричинило майже цілковиту відсутність археологічних знахідок скандинавського походження, датованих IX ст. (за деякими винятками) поза зоною початкових слов’яно-фіно-скандинавських контактів.
На другому етапі, коли формується східнослов’янська держава, головною її консолідувальною силою стає великокнязівська дружина, до складу якої входили і скандинави. Успішність її діяльності повного мірою залежала від відповідності внутрішнім соціально-економічним процесам державотворення у слов’янському середовищі. Зайди-варяги, які збирали данину з племен північного регіону Східної Європи, були вигнані; скандинавський «князь» потім був покликаний сюди «зі всією руссю», тобто військовою дружиною, по «ряду» — договору. Варязькі дружини на півночі Східної Європи стають не лише конкурентами місцевої знаті в експлуатації місцевого населення, а й природними її союзниками, що становили завжди готову й до того ж не пов’язану з представниками місцевих племен військову силу. Саме таку надплемінну нейтральну силу в суперечливих соціальних, політичних та етнічних умовах і являли собою покликані князь та його військова дружина. Нейтральною, не пов’язаною із племінними традиціями, була і самоназва «русь».
Далі, коли Олег захопив Київ та інші південні території, його дружина вже стає поліетнічною. Імовірно, цей етап у розвитку назви «русь» засвідчений і Багрянородним, у якого соціальне значення назви домінує над етнічним. Поширення назви «русь» на поліетнічні великокнязівські контингенти зумовлювало швидкий розмив початкової етнічної прив’язки до власне скандинавів.
Відсутність чіткої етнічної атрибуції прикметника «руський» у візантійсько-руських договорах підкреслюється тим, що імена довірених осіб від «рода руського» мають не лише скандинавське, а й слов’янське, балтське, фінське походження. Таким чином, назви «русь», «руський» тут не пов’язуються лише зі скандинавами, а всі території, підпорядковані великому князеві київському, хоча й заселені різноетнічними народами, називаються «Руською землею». Етнічно нейтральна, не пов’язана з жодним із племінних етнонімів (що було особливо важливим в епоху боротьби з племінним сепаратизмом) назва «Русь» виявилася найбільш відповідною та життєвою для нової східнослов’янської спільноти.
Така еволюція назв, етнонімів та харонімів особливо характерна для епохи становлення держав і складання нових етнічних спільнот. Так сталося в Дунайській Болгарії — слов’янській державі, де свого часу була узвичаєна назва від тюрків-болгар; романомовній Франції (за основним населенням) — від германського племені франків і т. ін. Тож, як не парадоксально, протягом усієї своєї історії скандинавське за походженням слово «Русь» має певний стосунок до скандинавів лише в додержавний період розвитку східнослов’янського суспільства, а його еволюція відображає етнокультурні та соціально-політичні процеси становлення східнослов’янської державності[28]. З початку II тис. н. е. термін «руси» починає стосуватися лише представників східнослов’янського етнічного масиву, передусім її південного регіону (північ Русі традиційно називалася «Вся Новгородська область» або «волость», а Поволжя аж до часів Батия — «Залісся»).
