Початковий етап війни з Москвою для Великого князівства Литовського складався не надто успішно. 1562 р. царські полки, вступивши на білоруські землі, спустошили волості навколо Дубровни, Мстиславля, Орші, Кописа, Вітебська і Шклова. У середині лютого наступного року захопили важливий стратегічний форпост Великого князівства — Полоцьк. Під враженням цих поразок у князівстві актуалізується ідея укладення реальної унії з Королівством Польським. Персональна унія, через особу спільного монарха, існувала вже давно, але за тих складних умов, що склались на початок 1560-х рр., виявилась не настільки ефективною, як цього хотілось.
Чи не вперше про таку перспективу публічно заговорили учасники конфедерації, яку утворили під Вітебськом 1562 р. закликані великим князем до участі в посполитому рушенні шляхтичі з литовських і білоруських земель. Зіткнувшись із загрозою московського завоювання, шляхтичі вимагали від великого князя скликати спільний із польськими послами сейм, аби на ньому конституювати унію двох держав. Крім об’єднання мілітарних зусиль на міжнародній арені, унія з Королівством Польським обіцяла шляхті Великого князівства значні переваги й у політичній сфері. Адже було очевидним, що об’єднання можливе за умови наближення політичної системи князівства до польського зразка, де шляхетські вольності, здобуті в роки екзекуційних змагань шляхти, вабили нобілітет чи не всієї Європи.
Важливим було й те, що литовське лицарство під тиском Москви намагалось будь-що поєднатися з польською шляхтою, аби не стати жертвою Івана Грозного, поголоски про тиранію якого ширилися цілою Європою. Тож не дивно, що, наприклад, лицарство Берестейського повіту, виряджаючи своїх представників на вальний сейм 1568 р., дало їм наказ: «Не повертатись додому без хоч би якоїсь унії». Втім, шлях до поєднання виявився не простим.
Принциповими супротивниками об’єднання держав і поширення на Литву результатів екзекуційної діяльності польської шляхти були литовські магнати, котрим вдалося зосередити у своїх руках фактичну владу, підпорядкувавши своїй волі й дрібне, і середнє лицарство.
Доленосний сейм у Любліні 1569 р.
Скликаний королем для залагодження справи об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовсько-Руського сейм зібрався в Любліні 20 січня 1569 р. та тривав аж до 12 серпня. Справа об’єднання просувалась вкрай важко й повільно. Найвпливовіші магнати з Литви повністю контролювали посольську депутацію Великого князівства й робили все можливе, аби задуми короля та його прибічників не просувалися до своєї реалізації ні на крок. Місяць сторони залагоджували формальні питання розгляду справи. Наступний місяць минув у безперспективних дебатах щодо змісту унії. Польська сторона відстоювала проект створення унітарної держави, коли до більш розвинутої в політичному плані Корони Польської приєднаються землі, що досі становили державну територію Великого князівства. Литовці натомість наполягали на прийнятті свого проекту, що передбачав збереження державної відрубності князівства, консервації його державних органів та окремішнього сейму.
Враховуючи той факт, що в ході люблінського сеймикування з литовського боку озвучувались винятково думки та пропозиції трьох найвпливовіших послів-магнатів (решті ж посольської братії взагалі було заборонено брати слово), знаходження компромісу виглядало вкрай проблематичним. А коли ж терпець короля урвався і він викликав особисто Радзивілла й Ходкевича на засідання сенату, аби вони роз’яснили свою позицію, ті вночі проти 1 березня під покровом темряви взагалі покинули Люблін. Слідом за литовською аристократією подібним чином зробили й окремі магнати з України.
Утім, демарш литовських і руських магнатів обернувся їхньою тяжкою поразкою. Реакція короля виявилась миттєвою і достатньо ефективною. За відсутності литовської делегації поляки вирішили реалізувати свою давню мрію — прилучити до Польської Корони українські землі. Ідеологічну базу таким інкорпораційним задумам польської еліти було створено вже давно. Покладаючись на повідомлення безіменного історика кінця XI — початку XII ст. Ґала Аноніма, котрий включив до своєї хроніки недостовірний сюжет про опанування 1018 р. королем Болеславом Хоробрим (тестем опонента Ярослава Мудрого Святополка Окаянного) Києва із символічним рубанням мечем київських Золотих воріт (від якого на мечі залишилась щербина — «меч-щербець»), на середину XVI ст. польські історіографи виробили струнку, хоч і доволі сумнівну, концепцію підвладності Київської Русі Польщі.
Пробувати новий політичний курс оточення короля вирішило на підданих великого литовського князя, серед яких найсильнішими були пропольські настрої, — Підляшші та Волині. 5 березня сейм ухвалив акт інкорпорації до складу Корони Польської Підляшшя, згодом така ж доля спіткала й Волинське воєводство. Після таких відверто недружніх актів польської еліти на Литві почали готуватись до війни. Утім, тверезий глузд підказав магнатам погодитися з таким розвитком подій, і на початку червня литовська делегація повернулась до Любліна. 17 червня Ходкевич від імені своїх товаришів у сенаті почав слізно благати Зиґмунта II Августа не віддавати їх Короні Польській — «до поневолення і сорому їх дітей». Зиґмунт II Август, як записано в джерелах, також зі сльозами відповів, що Бог живе там, де є любов, а отже, саме такою і є Божа воля. Коли ж Ходкевич таки погодився на унію, всі сенатори з вигуками радості зірвались на ноги. Ухваливши принципове рішення, сторони перейшли до дебатування деталей унії. Загалом робота була завершена на кінець червня, і 1 липня 1569 р. акт унії був затверджений на сеймі окремо депутатами від Корони Польської та Великого князівства Литовського.
Акт Люблінської унії проголошував, що Корона Польська й Велике князівство Литовське зливаються в одне «неподільне ціле» і являють відтепер «одну спільну Річ Посполиту, яка з двох держав і народів в один люд і державу» перетворюються. На чолі держави мав постати єдиний монарх, котрий одночасно виступав би і королем польським, і великим князем литовським. Сейми мусили бути спільними. Вальний сейм Речі Посполитої мав ухвалювати конституції, чинні як у Короні, так і у Великому князівстві. Спільною також мала була зовнішня політика держави. Нобілітет усіх її частин отримував рівні права на всій території Речі Посполитої. Водночас поруч з унітарними за суттю нормами люблінські постанови конституювали й цілу низку положень, які забезпечували новоствореній державі федеративну побудову. Зокрема, виконавча влада новоствореної держави — за винятком особи монарха — залишалась відокремленою одна від другої. За сеймовими постановами 1569 р., Велике князівство мало право зберігати в межах республіки свою назву й титул монарха, власну структуру державних посад, власні збройні сили, фінанси, систему судочинства. Чинним залишався навіть свій звід законів — Статут 1566 р.
«Бо ж ми є народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимось...»
Інтереси українських земель Великого князівства у Любліні представляли понад 30 вищих достойників — воєводи, каштеляни, старости, хорунжі, а також земські посли. Найповажнішу й найвпливовішу частину делегації Русі-України становили представники княжих родин — київський воєвода Костянтин-Василь Острозький, волинський воєвода Олександр Чорторийський, староста житомирський Костянтин Вишневецький та його брат Андрій, староста луцький, брацлавський і вінницький Богуш Корецький та інші. Не менш імпозантно виглядало й гроно земських послів, серед яких були представлені такі шановані на Русі панські родини, як Олізари, Солтани, Гулевичі, Костюшки, Кірдеї, Семашки, Кошки, Шашковичі, Стрижовські...
Утім, у бурхливих сеймових дебатах 1569 р. представникам України-Русі не випало відіграти якоїсь помітної ролі. Чи не головною причиною пасивної поведінки української аристократії в Любліні було те, що вона, на відміну від опонентів з Литви, не вельми опиралася очікуваним змінам. Усвідомлюючи зовнішньополітичну слабкість Великого князівства, яка на українських землях ставала особливо відчутною під час кожного нового вторгнення татарських орд, українська еліта пов’язувала плани посилення обороноздатності краю саме з Польською Короною — державою, яка у військовому та економічному плані була безперечно більш потужною, аніж Литва. Крім того, українську знать на той час пов’язували з польською шляхтою й не поодинокі економічні чи родинні інтереси. Досить промовистим у цьому сенсі є приклад найвпливовішого на Русі князя Костянтина-Василя Острозького, одруженого з Софією, донькою польського магната, великого коронного гетьмана Яна Тарновського. Щоправда, виряджаючи чоловіка на сейм до Любліна, Софія напучувала його не зважати на те, що вона полячка, і під час ухвалення свого рішення щодо підтримки чи не підтримки унії керуватись винятково власним сумлінням, своїм княжим гонором і славою своїх предків.
І дійсно, на сеймі князь, з одного боку, утримував дистанцію з литвинами, а з іншого — показував зверхність до поляків. І коли магнати з Литви, демонструючи свою незгоду з польським варіантом унії, потай залишили Люблін, князь Острозький, так само як воєвода троккайський Стефан Збаразький, не наслідував їхній приклад. Князь Острозький не з’явився на домовлену на 3 березня зустріч із королем, пояснюючи свій учинок тим, що він не є уповноваженим презентувати позицію цілого Великого князівства. Наступного дня київський воєвода пропустив засідання сенату, вдаючи із себе хворого, і, щоб уникнути неминучих у такій ситуації неприємних пояснень, надвечір 6 березня виїхав з Любліна в маєтності дружини до Тарнова. Проте зробив це не настільки демонстративно, як литовські магнати, гучно грюкнувши дверима. Острозький запевнив короля, що повернеться до Любліна на перший його заклик.
Проголошення акту інкорпорації до Корони Підляшшя і Волині потребувало підтвердження тамтешньої місцевої шляхти. Й оскільки остання не поспішала це робити, Зиґмунт II Август під натиском ревних прибічників унії 8 березня видав універсали, закликаючи під острахом втрати урядів і маєтностей негайно прибути для складання присяги королю. Остаточним терміном прибуття до Любліна шляхтичів з Підляшшя було визначено 26 березня, а для більш віддаленої Волині — 3 квітня. Проте у визначений час присягу склали лише декілька шляхтичів з Підляшшя — Косинський і Буйна. Решта шляхетського загалу вичікувала.
Не завершивши через нехіть підляської і волинської шляхти та магнатерії справи правового закріплення інкорпораційних актів у визначені раніше терміни, король назвав 14 травня останнім днем прибуття урядників і шляхти на сейм до Любліна А для того, щоб схилити шляхетський загал новоінкорпорованих українських земель до позитивного для короля і Корони Польської рішення, Зиґмунт II Август показово покарав за ігнорування його наказу двох найвищих достойників Підляшшя — Василя Тишкевича і Григорія Тризну, позбавивши їх відповідно урядів підляського воєводи та підляського каштеляна.
Рішучий крок короля остаточно переконав шляхетський загал у серйозності його намірів і необхідності виконати волю монарха. І хоч Зиґмунту II Августу довелось ще раз переносити дату складання присяги волинянами, цього разу на 23 травня, справу було залагоджено. Першим для складання присяги з Волині прибув троккайський воєводич Петро Збаразький, слідом за ним приїхали маршалок Василь Загоровський, луцький біскуп Пйотр Вербицький. А вже по завершенню остаточного терміну дії королівського ультиматуму (що безумовно не було випадковим збігом обставин, а, швидше за все, засвідчувало особливий князівський гонор) до Любліна прибули фактичні господарі Волині: київський воєвода Костянтин-Василь Острозький, волинський воєвода Олександр Чорторийський, староста житомирський Костянтин Вишневецький, староста луцький, брацлавський і вінницький Богуш Корецький.
