Крім прикрого викидня у гетьманші, джерела фіксують у цей час і проблеми зі здоров'ям у самого Брюховецького. До слова, провину за це також було покладено на спалених за наказом гетьмана жінок: «...мнил на них то, что оне ево гетмана и жену ево портили и чахотную болезнь на них напустили».
Підтвердження інформації щодо проявів 1666 р. середньовічного мракобісся в Гадячі, переданої в Москву стрілецьким сотником, міститься і в повідомленні гадяцького воєводи Федора Протасьєва: «...поговоривают де козаки в войске про гетмана: што де за гетман, что запершись сидит в городе что в лукошке? Хорошо бы де шол и был в войске и всякой бы де промысел чинил над государевими неприятели; а то де толко за гетманом и дела что ведми зжот». Цікаво, що в історичних джерелах спалені «перед всім народом в Гадячом» жінки називаються не інакше як «чесні жони», що постраждали «за малую вину».
Загалом на тлі падіння довіри до нього з боку козацького товариства та посилення провокацій з боку правобережного гетьмана, Брюховецький стає патологічно підозрілим і мстивим. Так, у лютому 1666 р. Іван Мартинович запросив до себе в гетьманську резиденцію лубенського полковника Григорія Гамалію. До Гадяча полковник прибув разом з ігуменом Каллістом і був тут гостинно зустрітий боярином. Упродовж усього дня Гамалія насолоджувався прийомами та частуваннями гетьмана, а ввечері той наказав його заарештувати. Приводом до арешту стали підозри в таємному листуванні вихідця з Правобережжя з правобережним гетьманом. Під караулом Гамалія просидів більше року, але, здається, провина його доведена не була, і вже з кінця 1667 р. він повертається до управління Гетьманатом.
Слідом за Гамалією, уже десь наприкінці 1666 — початку 1667 р., втрачає довіру регіментаря один з найвідданіших йому ще принаймні з 1663 р. старшин — колишній козак-неофіт у часи змагання Брюховецького за гетьманську булаву, а після Ніжинської ради беззмінний полковник ніжинський Матвій Гвинтовка. Невідомо, коли і за яких обставин між гетьманом і ніжинським полковником пробігла чорна кішка, але, вочевидь, причина була доволі серйозна. Адже за наказом Івана Мартиновича Гвинтовку не лише було позбавлено пернача, а й взято під варту. При цьому Брюховецький пояснював свої дії тим, що Гвинтовка надумав зрадити царя. Спочатку нібито він, супроводжуючи гетьмана в поїздці до Москви, довго не погоджувався прикласти руку до «Новопоставлених статей» 1665 р., а по поверненню в Україну відкрито висловлював своє небажання воювати з козаками правобережного гетьмана, заявляючи при цьому, що «ніде того не чиниться, щоб свій свого воював». У Гадяцькій тюрмі Гвинтовка пробув цілий рік. А по тому, у лютому 1668 р., за наказом гетьмана колишнього полковника перепровадили до Ніжина, але з-під варти так і не звільнили.
Крім полковників лубенського і ніжинського, у немилість рейментарську потрапив і генеральний суддя Юрій Незамай. Як і Гамалія, Незамай був вихідцем з Правобережжя, що в умовах активізації агентів гетьмана Дорошенка на Правобережжі було само по собі підозрілим. До того ж генеральний старшина видав дозвіл на повернення на Правобережжя п'ятьом козакам з Канева, захопленим лівобережцями в полон. Спочатку Незамай за наказом Івана Мартиновича був спроваджений до Москви, а вже звідти за царським указом — відправлений у заслання до Казані. Компанію Юрію Незамаю склав і лисянський полковник Височан, котрого Брюховецький вислав до Москви, а цар спровадив аж до Сибіру.
Війна берегів. Трагічна розв'язка 1670-х
Давид проти Голіафа.
Провокування гетьманом Дорошенком війни з Варшавою
Війна берегів, що з утвердженням 1663 р. на Правобережжі та Лівобережжі осібних гетьманів набула особливо кривавих масштабів, поволі, але невпинно занапащала ідею самої визвольної війни козацтва. Жертви цієї безглуздої війни невпинно множились, а конфлікт заходив усе далі й далі. Козацька держава була поділена по Дніпру, міста і села лежали в руїнах, визвольна енергія вигасала. Немаловажну, якщо не визначальну роль в ескалації конфлікту відігравала та обставина, що внутрішнє протистояння в Україні значною мірою було спричинене впливом зовнішнього фактору. До протиборства Росії і Польщі за Україну з початком 1660-х рр. активно долучається Кримський ханат. У ще більш запеклу і кровопролитну боротьба трансформується з кінця 1660-х рр., коли у війну поволі втягується й Османська імперія.
Утім залучення Порти до конфлікту несло в собі й певні позитивні політичні моменти: її міць можна було спробувати використати для того, аби не допустити розчленування України Варшавою та Москвою. Хоча, зрозуміло, були в цьому й чималі ризики...
Першим скористатись із нових можливостей спробував правобережний гетьман Петро Дорошенко, котрий 9 грудня 1666 р. спільно з татарським ханом Аділь Ґераєм під Браїловом розгромив 10-тисячне коронне військо під командою полковника Себастьяна Маховського. Сучасники тих подій відразу ж почали порівнювати Браїловський погром із катастрофою Речі Посполитої, що сталась у травні 1648 р. під Жовтими Водами. І для такого порівняння, визнаємо, були вагомі причини.
Варто сказати, що Петро Дорошенко, прийшовши до влади на Правобережжі восени 1665 р., певний час намагався вибудувати свою політику з опертям на допомогу Речі Посполитої. Утім, Польсько-Литовська держава, перебуваючи в цей час в глибокій внутрішній кризі, викликаній збройним виступом опозиції, намагається вирішити свої власні проблеми за рахунок козацтва. Зокрема, на кінець 1666 р. добігали мирні переговори з Москвою, на яких Варшава погодилась на розподіл України по Дніпру. За таких умов, зважаючи на успіхи на переговорах з Оттоманською Портою, Дорошенко наважується на повний розрив з Річчю Посполитою.
Аби не допустити цього, польське керівництво і вводить на Поділля 10-тисячне військо на чолі з полковником Маховським. Маючи у своєму розпорядженні 8—10 тисяч козаків і понад 15 тисяч татар, у ніч з 8 на 9 грудня Дорошенко здійснює блискавичний марш під Браїлів, де розмістив на спочинок війська полковник Маховський, й атакує супротивника. У жорстокому бою, що розгорівся на світанку, козаки й татари стяли 17 корогв кварцяного війська, змусивши решту до втечі. Під час переслідування частина жовнірів загинула, а частина — у тому числі і сам Маховський — потрапила в полон. Радість переможців була подвоєна й тим, що саме полковник Маховський навесні 1664 р. організовував судилище й страчував колишнього гетьмана Івана Виговського, а по тому жорстоко придушував козацькі виступи на Правобережжі.
Розправившись з коронними військами під Браїловом, Дорошенко на чолі козацьких полків і частини Кримської Орди вирушив здобувати польські фортеці на Правобережжі, передовсім найліпше укріплену Білоцерківську твердиню. Інша ж частина Орди була занепокоєна стягненням «союзницької плати». Нею мав стати ясир, зібраний з коронних земель Речі Посполитої. Проте, оскільки до власне польських земель було далеко, татарські чамбули пішли шляхом найменшого спротиву — напали на міста й села Подільського, Волинського і Руського воєводств. Окремі ж татарські загони проникали аж до Овруча на Поліссі, Зборова на Поділлі та Глинян у Галичині. Загальні втрати переважно українського населення (можливо, дещо перебільшені) сягали понад 100 тисяч! Невиправні людські втрати породили серйозні проблеми для реалізації намірів Дорошенка добиватись визволення України з-під влади польського короля і російського царя. Стало очевидним, що, покладаючись на допомогу Кримського ханату, необхідно мати серйозні гарантії власної безпеки від сюзерена хана — Оттоманської Порти.
«Усім козакам некорисний Андрусовський торг»
Процес замирення Російської держави з Річчю Посполитою після війни за Україну 1654—1664 рр. (саме в ці роки тривала активна фаза протистояння) мав свою тривалу історію. Уперше російська сторона пішла на переговори з комісарами Яна II Казимира ще восени 1656 р., сподіваючись об'єднати зусилля двох держав для боротьби зі Швецією. Утім користі від Віленського перемир'я для Москви виявилось замало, а стосунки з Богданом Хмельницьким були зіпсовані серйозно. Коли за десять років по тому сторони знову почали намацувати підґрунтя для примирення, роль держави, проти якої Москва й Варшава були готові дружити, уже відігравала Оттоманська Порта. Мало того що Стамбул дедалі активніше почав цікавитися справами в центрально-східній частині Європи, ще й до царської і королівської столиць доходили поголоски про налагодження стосунків з Османами гетьмана Петра Дорошенка. А це — на випадок війни з Османами — створювало величезні проблеми як для Москви, так для і Варшави.
За таких умов Москва, демонструючи свою добру волю, пішла на поступки Варшаві у справі територіальної належності Інфлянтів (Лівонії та Ліфляндії), а рада сенату Речі Посполитої ухвалила поступитися російській стороні в інших спірних питаннях. При цьому Ян II Казимир наказав своїм уповноваженим на перемовинах комісарам укласти мир на тих умовах, що їх пропонує уряд Олексія Михайловича, аби лише в ньому була стаття про військовий союз з Росією, спрямований проти татар, козаків і Порти.
Тридцятого січня 1667 р. в селищі Андрусів, поблизу Смоленська, перемир'я було підписано. Згідно з умовами договору, польська сторона погодилася на передачу цареві Смоленського воєводства, Чернігівщини, Сіверщини, Стародубщини, лівобережної частини Київського воєводства і на два роки Києва (до 15 квітня 1669 р.). Під владою короля залишалася правобережна частина Гетьманщини, населення якої цар «звільняв» від присяги «на підданство». Запорозька Січ потрапляла під спільний протекторат царя й короля. За втрачені шляхтою маєтності на теренах Лівобережної України царський уряд зобов'язувався сплатити компенсацію в сумі мільйона злотих (близько 200 тисяч рублів). У військовій сфері договір закріпив положення, що передбачало координацію дій обох держав у боротьбі з агресивними діями Кримського ханату та Оттоманської Порти.
Попри тимчасовий характер задекларованих в Андрусівському договорі положень і перегляд значної частини з них у наступні роки, перемир'я зафіксувало на міжнародно-правовому рівні важливі зміни в системі міжнародної взаємодії Центрально-Східної Європи, визначальною рисою якої стало поступове посилення позицій Російської держави та, натомість, занепад впливів Речі Посполитої. Перемир'я викликало негативну реакцію керівництв Австрії, Франції, Голландії, Англії. Але, зрозуміло, найбільш негативно Андрусівський договір був оцінений як на Правобережжі, так і на Лівобережжі України. Адже саме коштом українських інтересів відбувалася ця геополітична трансформація. І саме в угоді 1667 р. вперше в міжнародному акті було зафіксовано принцип поділу території Української козацької держави навпіл по Дніпру. Отож і не дивним було означення суті події, сформульоване відомим козацьким літописцем Самійлом Величком: «На всім козакам невигідному Андрусівському торгу».
Під враженням інформації про укладення угоди гетьман Дорошенко вже 1 березня 1667 р. звернувся до козаків з універсалом, закликаючи їх готуватися до війни, бо «про нашу шкуру йде торг». А по тому, у середині травня, вирядив до Стамбула посольство, доручивши йому порушити перед султаном клопотання про прийняття України під турецьку протекцію.
Кардинальним чином вплинули новини з Андрусова й на розвиток подій на Лівобережжі, де врешті-решт «прозрів» щодо намірів Москви в Україні «вірний царський підніжок» Іван Брюховецький.
