Літературна дискусія була зумовлена політичними процесами національної емансипації, що стали наслідком розпаду континентальних імперій у ході Першої світової війни. Створення Радянського Союзу та політика коренізації стали наслідком компромісу більшовиків з елітами національних окраїн колишньої Російської імперії. Українізація пришвидшила розпочаті ще до революції деколонізаційні процеси. Літературна дискусія, яка розпочалася в середовищі пролетарських письменників як боротьба за професійні стандарти в мистецтві, досить швидко вийшла на засадничі проблеми української національної ідентичності. Її політизація була зумовлена тою небезпекою, яку вбачало партійне керівництво в українському національному питанні. Мистецький маніфест Хвильового «геть від Москви», не без допомоги більшовиків, набув політичного звучання і узалежнив відповідь на питання: хто ми є і куди йдемо від вибору «Росія чи Європа». До того ж на початок 1928 р. Сталін, який консолідував усю владу в своїх руках, розпочав підготовку до другого «комуністичного штурму», що вимагало ідеологічної монолітності. За цих умов розгром ВАПЛІТЕ і цькування Хвильового стало закономірним результатом курсу більшовиків на підпорядкування мистецтва ідеологічним завданням побудови комунізму.
Наука під більшовиками: рух по синусоїді
У радянській Україні звично було говорити про «розквіт української науки» після революції 1917 р., про великі досягнення «наших вчених», що їх «організувала та підтримала» керівна комуністична партія. Здавалось, що якби не партія, то і науки не було б або ж успіхи науковців були значно меншими. Натомість у пострадянській Україні, особливо у перші роки її незалежності, широка громадськість дізналась про численні репресії проти вчених та про погроми наукових шкіл, дослідницьких напрямків та цілих науково-дослідних установ. Стало зрозумілим, що українській науці в радянський час було завдано непоправної шкоди, що, навпаки, якби тієї «організуючої та направляючої» компартії не існувало, то й наукові здобутки були б, безперечно, вагомішими.
Наразі ж очевидно, що не варто спрощувати процес та уявляти розвиток української науки за радянських часів, особливо у період від революції 1917 р. до Другої Світової війни, у вигляді постійно висхідної чи, навпаки, постійно спадної кривої. Видається, що найкраще відображатиме події синусоїда — крива, що піднімається вгору та падає вниз, а потім знову піднімається і знову падає, і так багато разів.
Особливістю радянської України було те, що реформа вищої освіти та науки в республіці відбувалась в інший, ніж у радянській Росії, спосіб. Університети, які в Російській імперії вважались не лише вищими навчальними закладами, а й основними центрами науки, українським більшовицьким урядом 1920 р. були ліквідовані та перетворені на так звані інститути народної освіти. Головним обов'язком цих тепер уже педагогічних навчальних закладів стала підготовка викладачів для загальноосвітніх та професійних шкіл, а проведення наукових досліджень у їх стінах було визнано зайвим та непродуктивним. 1933 р. університети в Україні були формально відновлені, проте до початку Другої світової війни відновити свій науковий потенціал вони не змогли. Після революції місце університетів як наукових центрів в Україні фактично посіла нова інституція — Академія наук.
Лютнева революція 1917 р. принесла вченим непевність у їхньому стані та водночас відкрила нові перспективи. Університети та технічні інститути, які в Російській імперії були не лише освітніми, але й науковими центрами, далі працювали за інерцією. Їхнє фінансування стало нестабільним, та й загалом майбутнє виглядало невизначеним. Разом з тим щезли адміністративні перепони для діяльності українських наукових установ, передусім створеного 1907 р. у Києві Українського наукового товариства, що було об'єднанням академічного типу, але не державним, а громадським. З'явилась можливість організації нових науково-дослідних інституцій та вишів — і вже влітку 1917 р. був відкритий Український народний університет у Києві. Гостро постало питання про створення у Києві Національної академії наук, почалось обговорення її засадничих принципів, кілька вчених взялися за підготовку її статуту.
Втім, із зими 1917/1918 рр. ситуація значно ускладнилась військовими діями. Червоні війська М. Муравйова після захоплення Києва не обмежились гарматним обстрілом будинку голови Української Центральної Ради професора М. Грушевського, внаслідок якого будинок згорів разом із численними рукописами визначного українського історика, його архівом, бібліотекою та цінними мистецькими колекціями. Мали місце обшуки та масові примусові реквізиції одягу та продуктів, що були закамуфльовано названі «вилученням надлишків», непоодинокими були арешти та розстріли «багатіїв», до яких без розбору були зараховані й учені, говорити українською мовою було небезпечно. Дехто з науковців волів залишити захоплену більшовиками територію або принаймні виїхати за межі міст — у селах було спокійніше.
Повернення української влади, хай навіть і з німецькими військами, принесло науковцям більш спокійне та звичне життя. Не змінилось це і після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського. Навпаки, до вже існуючих додались новостворені Катеринославський та Кам'янець-Подільський університети. З літа 1918 р. під проводом академіка Петербурзької Академії наук природознавця Володимира Вернадського, який у той час перебував в Україні, та за активної участі місцевих вчених енергійно запрацювала Комісія з організації Української академії наук. Взагалі в цей час Київ та Україна в цілому виглядали привабливими для російських вчених, що страждали від голоду в Петрограді та Москві, чимало з них переїхали до Києва та інших українських міст, де почали працювати в українських вишах та відновили свою наукову працю.
Копітка підготовча робота з організації Української академії наук завершилась у листопаді 1918 р. Саме тоді гетьман підписав спеціальний «Закон Української Держави про заснування Української академії наук у м. Києві» та видав наказ про призначення перших дванадцяти академіків.
Українська академія наук (скорочено — УАН[5]) була спроектована дуже широко та на далеку перспективу. Вона була проголошена найвищою науковою державною установою та підлягала державному фінансуванню. Водночас УАН фундувалась як самоврядна інституція, що мала діяти згідно з власним статутом. Академія охоплювала всі галузі науки та складалась із трьох відділів: історично-філологічного, фізично-математичного (сюди також входили природничі науки) та соціальних наук (включаючи науки юридичні та економічні). Структурними одиницями УАН стали постійні комісії та науково-дослідні інститути. Наприкінці листопада на першому Спільному зібранні УАН президентом Академії було обрано академіка В. Вернадського, неодмінним секретарем став сходознавець академік А. Кримський (див. вклейку, рис. XV, XVI).
В умовах неодноразової зміни влади та економічної руїни 1918—1920 рр. керівництву УАН, що принципово наголошувало на позаполітичному характері цього нового головного наукового центру України, вдалось зберегти Академію саме як найвищу наукову українську державну установу. Щоразу при зміні влади УАН всіма можливими засобами домагалася свого визнання (Академія офіційно не була визнана лише в період окупації Києва денікінськими військами), причому ініціативу завжди виявляли самі вчені.
Так сталось і після захоплення Києва більшовицькими військами 5 лютого 1919 р. Уже 10 лютого за наполяганням учених відбулася зустріч очільників УАН із наркомом освіти В. Затонським. Здається, на той час більшовики не дуже переймались Академією, тому досить легко погодились її підтримати як в організаційному, так і фінансовому й майновому планах. Наступного дня був оприлюднений наказ Наркомату про передавання у власність УАН приміщення та садиби колишнього пансіону графині Левашової (фактично ж ішлося про реквізицію будинку без жодного відшкодування власнику). Цей будинок перебуває у власності Національної академії наук України і досі — зараз тут розміщена Президія НАН України.
Згодом радянська влада використала дату публікації наказу — 11 лютого 1919 р. — як привід для приписування собі заслуги створення УАН. У радянській історіографії з кінця 1920-х рр. саме цей день вважався датою заснування Української академії наук. У численних виступах більшовицьких очільників, а згодом і в публікаціях наполегливо просувалась ідея про те, що начебто саме більшовики виявили, що наука в Україні перебуває в катастрофічному стані, і тому виступили ініціаторами створення в республіці нового потужного наукового центру.
На початку більшовики особливо не втручались у справи УАН як інституції та всіляко декларували її підтримку. Втім, здебільшого це мало ситуативний та демонстративний характер. Справжні цілі більшовиків та засоби їх досягнення були чітко окреслені у промові того-таки Затонського одразу після захоплення Києва. «Усі партії, що зберегли совість, знають, що немає іншої влади, крім совітів, — безапеляційно заявляв нарком освіти на другому засіданні Київської ради робітничих депутатів 9 лютого 1919 р. — Тепер треба тверда рука, лютий терор, як стосовно ворогів, так і стосовно своїх. Ті, хто був у німецькому університеті, не повинні хотіти французької академії. Хто не піде з нами, тих ми примусимо силою». Примітно, що виклад цієї промови Затонського був опублікований у тому самому числі газети «Киевский коммунист», що і його наказ про приміщення для УАН.
«Свого» наукового центру (на зразок російської Соціалістичної академії, що почала діяти в Москві у червні 1918 р. на противагу Російській академії наук) більшовики в Україні організовувати в цей час не намагались. РНК УСРР не контролювала академію та не переймалася ні офіційним затвердженням новообраних академіків, ані інституційною розбудовою Академії наук, хоча за статутом УАН уряд мав це робити. Цим попуском в УАН не проминули скористатись. Упродовж кількох місяців 1919 р. за більшовицької влади академіками були обрані 13 осіб, зокрема літературознавець Сергій Єфремов, ботанік Володимир Липський (див. вклейку, рис. XIX, XX), філолог та літературознавець Володимир Перетц, історик Костянтин Харлампович. До РНК УСРР жодні списки на затвердження не подавались.
Крім виборів академіків, на Спільному зібранні вчені самостійно вирішували, які нові установи при відділах мають бути створені та хто їх має очолити, а для приєднання до УАН тієї чи іншої інституції інколи достатньо було «згоди» наркома освіти.
