— Чи ви вже колись бачили це знаряддя? — спитав Ягуш, показавши Сташинському трубку завдовжки сантиметрів вісімнадцять, яка нагадувала велику ручку. «У залі раптово запала смертельна тиша. Очі всіх присутніх прикуті до Сташинського», — вів репортаж Вітошинський. Сташинський відповів, що цю трубку відтворили на основі креслення, яке він зробив на прохання поліції. Суддя спитав, чи цей об’єкт ідентичний тому, що привіз чоловік із Москви. Роздивившись трубку, Сташинський відповів, що завдовжки репліка така сама, але трохи важча за оригінал.
«Він перекладає модель цієї зброї з руки до руки, розкручує і закручує його та погоджується, що апарат “у принципі подібний до справжнього”, яким він убивав, але все ж таки дещо різниться від оригіналу», — писав Вітошинський. Журналіст задався питанням: а що як такі пістолети-спреї виробляють у промислових масштабах? Скільки «серцевих нападів» влаштували опонентам московського режиму? «Ніхто не може на те питання відповісти, — писав Вітошинський. — Можливо, багато взагалі тікають від відповіді на те запитання, заспокоюючи себе, що ідеться тільки про два атентати, до яких Сташинський зізнався»[343].
Коли восени 1961 року про Сташинського дізналася широка публіка, багато емігрантів-українців запідозрили, що першою жертвою чекістських технологій став Данило Скоропадський, цілком собі здоровий п’ятдесятичотирирічний син Павла Скоропадського. Родина Скоропадських була найбільшим шансом України на свою керівну династію після Першої світової війни і революції. Павло Скоропадський, офіцер російської армії і нащадок знаменитої старшинської родини, прийняв титул гетьмана і за підтримки німців вісім місяців правив Україною у 1918 році. Його правління — найтриваліший більш-менш стабільний період у вирі української революції. Наприкінці 1918 року німці пішли, більшовики поновили наступ, і гетьман Скоропадський мусив залишити Україну. Між двома війнами він жив у Німеччині й очолював незалежницький рух, поміркованішу альтернативу Організації українських націоналістів. Пережити війну йому не судилося, у квітні 1945 року він загинув під час бомбардування союзників. Справу старого гетьмана — створення монархічної багатоетнічної української держави — продовжив його син Данило: 1948-го у віці сорока чотирьох років він очолив цей рух.
Данило Скоропадський жив у Лондоні, час від часу приїздив до Німеччини, Сполучених Штатів і Канади на збори прихильників. Він намагався створити спільний фронт з іншими українськими організаціями, зокрема і з націоналістами, які розкололися на три фракції. Якщо Бандера й Ребет були «розкольниками», то Скоропадський «об’єднувачем». У квітні 1956-го, майже за рік до смерті, він був співорганізатором десятитисячної польсько-української демонстрації протесту проти візиту Хрущова до Великої Британії — це була перша закордонна поїздка генсека. 27 лютого 1957 року Скоропадський обідав у своєму улюбленому ресторані. Після того йому стало зле, а прийшовши додому, він знепритомнів. Вночі його відвезли в лікарню, де вранці він помер. На надгробку Данила Скоропадського написали: «Будую Україну для всіх і з усіма». Ходили чутки, що Скоропадського убив агент КДБ на ім’я «Сергій», нібито він стежив за ним останні дні. Якщо й так, «Сергій», імовірно, використовував традиційніший спосіб отруїти, ніж Сташинський[344].
Сташинський припускав, що схожу зброю уже використовували, але гадки не мав, кого в такий спосіб ліквідували, а запитати не наважився. Він пояснив на суді, що не мав часу зібратися з думками: показавши зброю, «чоловік з Москви» почав одразу пояснювати, як нею користуватися. Розповідь Сташинського неможливо було підтвердити свідками, і Ягуша це не задовольнило, він шукав інших способів перевірити цю історію. Коли Сташинський почав розповідати про те, як він стежив за Левом Ребетом, загорнувши пістолет у газету, суддя дав йому репліку зброї і газету та попросив продемонструвати, як він ховав зброю.
«На вимогу президента сенату, — писав один український журналіст, — Сташинський впродовж майже 30 хвилин якнайдокладніше демонструє судові, як треба загортати “апарат”, щоб у перехожого не викликати найменшого підозріння. Усі пояснення і демонстрування від проводить дуже фахово, можливо, аж надто фахово….Таке враження не в одного глядача в залі….Уся його увага пильно зосереджена на смертоносній зброї — він ніби мисливець, що милується вже на сам вигляд своєї мисливської рушниці….Зала із затаєним віддихом слухала його спокійні, холодноречеві пояснювальні слова».
Решту другого дня процесу Сташинський був спокійний і не виказував емоцій. За винятком моменту, коли він описував власне убивство. «Проходячи повз нього, я враз підняв руку і помалу… ну, так (Сташинський вимовляє ці слова ніби зітхає), натиснув на спусковий гачок і тоді пішов далі». У цьому моменті блідий Сташинський почервонів[345].
Багатьох людей вразила манера Ягуша вести суд. «Спокійний, монотонний голос голови суду, з відтінком ледве помітного презирства до людського покидька, яким є підсудний, і розповідь злочинця напружують нерви слухачів аж до фізичного болю», — фіксував послідовник Бандери атмосферу в залі. Тільки наприкінці другого дня суду Ягуш перейшов до питання про мотив убивства абсолютно незнайомої людини, яка, з огляду на це, не могла викликати жодних негативних емоцій. Суддя сам підсумував сказане Сташинським і попросив, якщо він помиляється, виправити його.
— Ваше виховання від 1950 до 1957 років і ваші погляди були такі, що наказ, якщо ви його вже одержали, ви мали виконати в інтересах Радянського Союзу і не брати тоді до уваги будь-які почуття страху за себе особисто, але перемогти їх, — сказав суддя. Сташинський підтвердив. Наступне питання: що чекало Богдана, якби він відмовився виконувати наказ? Богдан відповів, що «не бачив можливости відмовитись від виконання цього доручення». Потім додав: «Відмовитись мені від замаху з людських міркувань і через спротив власного сумління — це означало б для мене найсуворішу кару. Оскільки я знав про планування замаху, мене б ізолювали від усіх людей, що було б рівнозначне смерті».
Суддя базував свій підсумок не тільки на публічних свідченнях Сташинського, а й на протоколах його допитів. Перші свідчення були зафіксовані ще 1 вересня 1961 року, коли скептики-американці здали Сташинського західнонімецькому слідству. «Я діяв за наказом і з мого власного переконання, — сказав тоді Сташинський. — Було природним, що людей, які протиставилися Советському Союзові, вважали ворогами, яких треба було знищувати». Більш-менш те саме він сказав американцям, здивувавшись, що його судитимуть за те, що сам Сташинський вважав виконанням патріотичного обов’язку. Сташинський на суді не робив різниці між Росією і Радянським Союзом. Він був лояльним радше до Союзу загалом, аніж до рідної України. Усе українське в собі він прагнув лишити в минулому. Без цього було важко стати радянським патріотом.
— Я поступово переконувався в правильності радянського режиму і щораз більше засвоював погляд, що я все це роблю для добра радянського народу, — цитував Ягуш протокол допиту Сташинського. — Я був переконаним комуністом, я все робив з політичного переконання… Неповернення [із Заходу] на батьківщину я вважав за зраду. Це випливало з мого комуністичного виховання. З другого боку, я мав співчуття до родин жертв, але коли йшлося про ворогів російського народу, моє комуністичне виховання наказувало мати твердість. На питання, чи вірить він у Бога, Сташинський відповів довгим мовчанням. До вбивства Ребета Сташинський, за його словами, вважав, що нікому не зашкодив, принаймні на його совісті не було нічиєї смерті. Він виріс у релігійній родині, але важко сказати, чи вірив він у Бога після всього, що накоїв і що з ним трапилося.
Діалог про мотиви Сташинського продовжив адвокат Ребетів Адольф Мір. Адвокату Сташинського Гельмуту Зайделю і не довелося щось говорити. Усю роботу за нього по суті робив Гайнрих Ягуш. Запитання судді й відповіді підсудного добре вписувалися у лінію захисту: Сташинський скоїв жахливі злочини, але йому промила мізки радянська пропаганда, і зробив він це за наказом начальства, а не виконати наказ означало ризикувати життям. Чи вдалося Сташинському переконати суд у своїй щирості й відвертості? Чи виникла у незворушного Гайнриха Ягуша симпатія до жертви чекістського шантажу? Чи набула чинності угода, про яку Чарльз Керстен чув у Вашингтоні: передання інформації про радянські спецслужби в обмін на м’яке покарання? Другий день процесу лишив ці питання відкритими[346].
33. Сумнів
Західним журналістам важко було одразу перетравити сенсаційні одкровення Сташинського. Навіщо раціональній нібито людині зізнаватися у двох убивствах? А раптом ним маніпулюють? Радянська й східнонімецька преса писала, що Сташинський — переконаний бандерівець і пожертвував своєю свободою, щоб звинуватити Москву в чужих злочинах. На початку жовтня 1962 року радянські газети надрукували інтерв’ю з таким собі Михайлом Давидяком, членом ОУН, якого служба безпеки організації і західнонімецька розвідка заслали в УРСР. Давидяк заявляв, що перед засиланням навесні 1959 року Бандера особисто зустрівся з ним і просив з’ясувати долю родини Сташинського в Україні. Давидяк припускав, що Бандера хотів заслати оунівця Богдана Сташинського з таємним завданням до України[347].
Сташинським цікавилися і на Сході, і на Заході. Там все ще сумнівалися в його зізнаннях. Журналісти «Франкфуртер альгемайне цайтунґ», гамбурзької «Ді вельт», кельнської «Дойче цайтунґ», мюнхенської «Зюддойче цайтунґ» — усі сумнівалися в його вині. Скептицизм журналістів ґрунтувався, попри інше, на тому, як саме суддя Ягуш допитував Сташинського. Ягуша непокоїли витоки інформації, і, відкриваючи процес, він хотів підкреслити об’єктивність суду. У перші кілька днів Ягуш виказував скептицизм до слів Сташинського. Суддя все шукав підтвердження або спростування словам Сташинського про поїздки у Мюнхен, зустрічі з іншими агентами, деталі обох убивств. Його скептицизм став заразним[348].
Тільки на третій день процесу розтанули сумніви Ягуша, що Сташинський — маріонетка темних сил, які смикають за нитки і живлять антирадянську істерію.
— Чи хтось тут, у Німецькій Федеративній Республіці, на вас колись впливав (крім слідчих органів)? Що сáме ви маєте сказати на цьому процесі до того чи іншого пункту? — спитав Ягуш після зізнань у вбивстві Бандери.
— Цього ніколи не було, — відповів Сташинський.
— Чи була колись раніше роблена спроба, щоб спонукати вас з тих чи інших мотивів розказувати нам тут байки й обтяжити себе самого?
— Ніколи!
— Може, хтось це робив з-поза Німецької Федеративної Республіки?
— Ні!
— Напевно? — наполягав суддя.
— Так! — відповідав Сташинський[349].
Що стосується вини Сташинського, то Ягуш ішов за словами підсудного. Жодного свідка його дій не було. Кресценція Губер, чий голос Сташинський чув на сходах, впізнати його в суді не змогла. Вона сказала, що чоловік, який пройшов біля дверей ліфта, мав темніше волосся. Решта свідків, які говорили на п’ятий день суду, зокрема інспектор федеральної кримінальної поліції Вангауер і головний слідчий мюнхенського кріпо Адріан Фухс, підтвердила тільки те, що Сташинський, або людина з численними псевдонімами, що їх він назвав, справді бував у Мюнхені у зазначені підсудним дати й жив у згаданих ним готелях. Це й усе. Три пістолети-спреї, що їх Богдан викинув у Гофгартені, так і не знайшли, хоч і осушили струмок. Інспектор Фухс пояснив, що місто щороку чистить струмок, і пістолети, ймовірно, викинули прибиральники. Зброї не було, свідків не було — усе вирішували відповіді Сташинського і його здатність переконати суд у тому, що він говорить правду[350].
