Відтак його привезли до Львова, де очолені Вільгельмом солдати 1918 року підтримали українське повстання. Наступного дня вони мали летіти до Києва, столиці Української Народної Республіки, що її Вільгельм допоміг створити у 1918 році, а також місця його омріяного українського трону в часи степових пригод того літа[327].
20 грудня 1947 року Вільгельм у польоті зі Львова до Києва ділив ковдру з Романом. Двоє чоловіків перешіптувалися українською. Ця подорож була Вільгельмовими першими відвідинами Києва; друзі, напевно, знали, що ці відвідини стануть і останніми. На цей час їхню долю вже, мабуть, було вирішено; вони могли хіба сподіватися не вплутати надто велику кількість інших людей. їхні допити відбувалися у штабі Міністерства державної безпеки на вулиці Володимирській. Ця вулиця, що пробігала через височини міста, була, мабуть, найгарнішою в Києві — якнайкращим місцем для побудови палацу або в’язниці. Були часи, тридцять літ перед тим, коли і большевики, і Габсбурги одночасно мріяли контролювати ці височини. У 1918 році Вільгельм отаборився у степах, вичікуючи вигідної миті для початку наступу на Київ. Тепер Червоний Князь досяг міста своїх мрій. Замість корони, він мав пов’язку на очах; замість трону, його вели у темницю. Ув’язнений із іншими українцями, людьми, що знали про його пригоди у 1918 році, він не приховував свої молодечі мрії стати королем. Коли він розповів про своє життя востаннє, під час другого кола допитів на вулиці Володимирській, що тривали з січня по квітень 1948 року, його історія, здавалося, добігла до свого завершення[328].
29 травня 1948 року совєтський трибунал оголосив Вільгельма винним у спробі стати королем України 1918 року; в очоленні Вільних Козаків у 1921 році; а також у службі на користь британської та французької розвідки під час війни і після неї. Совєтське законодавство було ретроактивним та позатериторіальним, воно сягало через десятиліття до часу перед заснуванням Совєтського Союзу і через простір до земель, над якими Москва ніколи не мала суверенітету. Серед інших неподобств, шпигунську діяльність Вільгельма проти німців під час Другої світової війни потрактовано як злочин супроти Совєтського Союзу. Те ж саме сталося і з тисячами інших східних європейців. Совєтські судді вважали некомуністичні рухи опору однією з форм колаборації з німцями. Ідеологічно це можна було виправдати, вдавшись до марксистської ідеї про те, що нацизм був просто найвищою формою фашизму, а фашизм — природним вислідом капіталізму. Відтак будь-хто з тих, що боролися за будь-який устрій, окрім комуністичного, трактувався союзником нацистів.
Совєтська судова система мала й прагматичніші мотиви. Ті, що чинили опір німцям, — особи, які мали відчуття національної чести й готовність іти на ризик, чоловіки та жінки, що не страшилися пов’язок і солдатських чоботів, зрілі душі, яких не зворушували пропагандистські стяги і переможні паради, — такі люди могли опиратися і совєтам. Не всі вони, звісно, були такі шляхетні, як Альбрехт, чи такі граційні, як Аліса; небагато, зрештою, серед них було й таких чарівних, як Роман, чи таких безсоромних, як Вільгельм. Але всі європейці, що не сиділи, склавши руки, за німців, становили ризик для совєтів. їх краще було позбуватися. 12 серпня 1948 року совєтські офіцери видали розпорядження, за яким Вільгельма мали доправити до в’язниці у західній Україні, де він мусив відбути двадцятип’ятирічне ув’язнення[329].
Шістьма днями пізніше, 18 серпня 1948 року, після трьохсот п’ятдесяти семи днів у совєтському ув’язненні, Вільгельм помер від туберкульозу. То був день народження цісаря Франца-Йосифа, першого покровителя Вільгельма, і сота річниця від приходу Франца-Йосифа до влади під час Весни Народів у 1848 році. Вільгельмові легені, що вдихнули свої найперші подихи біля чистої габсбурзької Адріатики, востаннє видихнули у совєтському в’язничному шпиталі в Києві. Блакитні очі, які 1908 року бачили Франца-Йосифа у всій його славі у Придворній опері, закрилися, маючи перед собою сцену з поржавілих ліжкових рам і порепаних бетонних стін.
Неясно, чи совєти мали намір вбити Вільгельма. Зрештою, вони могли засудити його до смерти. З іншого боку, вони могли надати йому, хворому на туберкульоз і серце, медичну допомогу, а не просто спостерігати, як він згасає. Смерті такого штибу були типовими для совєтської системи; сталінська поліція убила близько мільйона осіб за прямим наказом, і мільйони померли від виснаження у робітничих таборах ҐУЛАҐу, або через занедбання у в’язниці. Якби Вільгельм пережив допити, він, безперечно, швидко помер би у в’язниці.
Совєтська політика була вбивчою і брехливою. Після того, як Вільгельм помер, совєти заперечували факт його смерти. Вони повідомили австрійську владу про вирок, таким чином давши їй підстави вважати, що він живий і перебуває в таборовому ув’язненні. Як зазвичай бувало в таких випадках, люди, які поверталися з Совєтського Союзу до Австрії, стверджували, що бачили Вільгельма живим. Згодом надійшли так само неправдиві звістки про те, що він помер в ув’язненні у 1950-х роках. Декілька років австрійська держава надсилала запити. 1952 року австрійська влада вирішила, що Вільгельм усе ж не був австрійським громадянином. Оскільки він так і не зрікся своїх прав на габсбурзькі трони, аргументували владці, то він узагалі не мав отримати громадянство 1936 року. Через чотири роки після його смерти Австрія вмила руки.
Вічна бездержавність, що впродовж більшої частини життя висвободжувала Вільгельма, тепер його знищила. Давно затих його неспокійний дух, підтвердження єдиної із відомих нам вічностей — вічности прагнення бути вічним. Його гарне тіло, яким колись захоплювалися на пляжах і лижних схилах Європи, було тепер зотлілим, безіменним і забутим. Він зник, душею і тілом, десь поміж монархією та модерністю, проживши життя таке багате і чудернацьке, що йому непотрібен був власний вік[330].
Разом із Вільгельмом, здавалося, загинула і певна українська мрія. Вільгельм був одним із десятків тисяч чоловіків та жінок, що їх у кінці 1940-х років совєти скарали за справжню чи гадану участь у рухах за українську незалежність. Багато з них — якщо не всі — походили із земель, що колись були габсбурзькою східною Галичиною. Можливо, більш за будь-кого з них Вільгельм втілював український зв’язок із Габсбурзькою монархією і заходом, зв’язок із європейською культурою та традицією, яка, на думку багатьох патріотів, відрізняла Україну від Росії.
Після анексії цих західних територій Москва цілком свідомо відітнула їх від їхньої габсбурзької історії. Геноцид й етнічні чистки вже принесли незворотні зміни серед населення. Німці між 1941 та 1944 роками вбили переважну більшість євреїв; після цього совєти депортували поляків (і уцілілих євреїв) до Польщі. Заборонивши Греко-Католицьку Церкву, совєти демонтували установу, що її Габсбурги створили для давнішого віку. Греко-Католицька Церква представляла не лише українську націю, а й цілу західну традицію церковної автономії супроти держави. У 1918 році Вільгельм відіграв незначну роль у планах греко-католицького митрополита навернути у свою віру православних. Замість цього цілком підконтрольна совєтській державі Російська Православна Церква поглинула західноукраїнських греко-католиків. їхній священичий чин заслано в тюрми та в Сибір. Один греко-католицький священик, із яким Роман перетнувся у в’язниці, подарував тому яблуко[331].
Коли совєти заарештували Романа у червні 1947 року, йому залишалося недовго до завершення своїх музичних студій — до цієї обставини він нав’язливо повертався на допитах. Навіть після того, як його з Вільгельмом у грудні перевезено до совєтської України, він плекав надії повернутися до Відня, завершити науку і стати диригентом. Замість цього його засуджено до важкої праці у совєтському таборі в Норильську, за полярним колом. У ҐУЛАҐу, в найгірших умовах, які лише можна було собі уявити, невтомний Роман, за спогадами колеги в ув’язненні, зорганізував «доволі непоганий хор та оркестр»[332].
Колишній Романів викладач Ганс Сваровський, що зробив собі добру кар’єру в нацистський період, після війни диригував у Відні, Граці та Единбурзі — місцях, значно приємніших за постійну мерзлоту арктичної зони. За свою довгу й успішну кар’єру він виховав низку диригентів наступного покоління. Деякі з них тепер широко відомі у світі класичної музики. Роман, так само, як і численні інші українські митці двадцятого століття, залишив по собі слід у політиці, а не в мистецтві. Та, наскільки можна встановити з полишених ним писань, Роман ніколи не шкодував через ризики, на які пішов заради Вільгельма й заради України[333].
Поки Совєтський Союз поглинав Україну, вбиваючи або висилаючи в ҐУЛАҐ прибічників її національної незалежности, Австрія вперше набувала власного націоналізму. Так само, як у дев’ятнадцятому столітті українська нація виникла внаслідок боротьби за землі біля кордонів Габсбурзької та Російської імперій, австрійська нація самоствердилася під час напруги між супердержавами на початках Холодної війни.
Совєтська звичка призводити до зникнення людей у Відні була лише дрібним прикладом політики Москви у всіх підконтрольних їй регіонах Європи. Ці ж речі на значно більшій шкалі відбувалися в Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії і Чехословаччині — країнах, що встановили комуністичне правління у 1946, 1947 і 1948 роках. У Німеччині та Австрії, що їх совєти окупували спільно із західними державами, союзники воєнного часу зрозуміли, що не можуть погодитися щодо умов свого відходу. На кінець 1940-х років Москва й Вашингтон зіткнулися у глобальному змаганні за владу. Холодна війна почалася по-справжньому. Заклопотані питаннями Німеччини, Кореї і гонки атомних озброєнь, американці й совєти не мали ані часу, ані зайвої уваги для Австрії. Іноземні війська не виведено з країни аж до 1955 року, через десятиліття після завершення війни. За умовами підписаного в тому році державного договору, Австрія знову отримала суверенітет, погодившись на суворе дотримання військового та політичного нейтралітету.
За десятиліття принизливої окупації з боку чотирьох держав австрійці розвинули собі національний міт, що наголошував на їхньому стражданні від німців у 1938—1945 роках, а потім від союзних держав у роках 1945—1955. Той факт, що впродовж першого з цих періодів Австрія була радше частиною Німецького Райху, аніж його жертвою, забуто. Під час Другої світової війни союзники погодилися відновити Австрію в ролі незалежної держави. У надії збудити підтримку для антинімецької справи, вони трактували Австрію як «першу жертву» Гітлера. Таке охарактеризування по війні радо прийняли й самі австрійці.
