— Ось за скільки часу їх попередили, — казав секретар Ради національної безпеки і оборони Олексій Данілов. — За два дні до того, як вони прийшли сюди помирати.
У перший тиждень вторгнення офіцер українських спецслужб привіз мапу Данілову на зберігання. Найбільше його вразила дата, надрукована у верхньому правому кутку. Мапу було видано 1989 року, за два роки до розпаду Радянського Союзу та задовго до народження багатьох російських солдатів, убитих під час вторгнення. Російська армія у своїй спробі задовольнити загарбницькі прагнення Володимира Путіна підготувалася настільки зле, що навіть не поновила мапи земель, до яких вдерлася. Російські командувачі просто пішли до архіву, взяли що там було та й накреслили червоним лінію вздовж старих шосе від Білорусі на півночі, повз радіоактивну зону Чорнобиля — і до середмістя Києва. В результаті російські десантники прибули, немов мандрівники з минулого, змушені абияк дізнаватися про зміни, що їх Україна зазнала після розпаду Радянського Союзу: нові мости й автомагістралі, збудовані навколо Києва; ліси, вирубані заради зведення нових будинків; школи та торгові центри, що виросли в Україні протягом її незалежності. Жодного із цих об’єктів на мапі росіян не було.
— Уявляєте собі? — запитав мене за кілька місяців після початку вторгнення Данілов, коли ми схилилися над його великим офісним столом і почали роздивлятися цей документ.
Мапи росіян, пояснив Данілов, належали до іншої доби, як і їхня стратегія та їхній менталітет.
Така помилка, ймовірно, коштувала багатьом російським військовим життя. Якось під час битви за Київ російські штурмовики парашутувалися на відкриту вирубку, де за їхніми мапами мав би бути ліс. У результаті після приземлення десантники залишилися без прикриття. Не мали де сховатися, і українці поклали їх кулеметним і артилерійським вогнем. Тим самим шляхом йшли колони російських військ; танки та бронетранспортери просувалися в бік Бучі та Ірпеня на околицях Києва. Українські збройні сили в тому районі мали так мало бойових машин, що Данілов віддав їм свій броньований Land Cruiser — той самий, яким дістався на Банкову в ранок вторгнення. За кілька днів отримав від друга-спецпризначенця світлину свого позашляховика, який ряснів отворами від куль і осколків.
— Нормально, — прокоментував Данілов, показуючи мені фото. — Він, мабуть, урятував комусь життя.
Битва за Київ, що точилася до кінця березня 2022 року, мала більший вплив на хід європейської історії, ніж будь-яка інша битва із часів Другої світової війни. Якби вона закінчилася інакше — Кремль міг би замінити Зеленського якоюсь маріонеткою та розширити межі московського панування аж до східного кордону Польщі, фактично стерши Україну з мап. Натомість оборона Києва зруйнувала імідж Росії як військової моці — імідж, що протягом багатьох поколінь визначав баланс сил у Європі. Після перемоги впевненість захисників України злетіла до небес, адже переломний момент у будь-якій боротьбі настає тоді, коли жертва б’є у відповідь і проливає кров нападника. Битва за Київ була саме таким моментом, він п’янив і водночас жахав. Разом із ним прийшло миттєве усвідомлення того, що контрудар насувається, і шляху назад немає.
* * *
Попри успіх у захисті столиці, Збройні сили України втратили велику кількість територій на сході та півдні. Однією з найважчих невдач стали події в портовому місті Маріуполі, центрі металургії та судноплавства на Азовському морі. Маріуполь, де до війни мешкало близько 450 000 жителів, розташований на півдні Донецької області, просто між Кримом і російським кордоном, що робило місто стратегічною ціллю для росіян. Воно мало не потрапило під контроль Росії[266] навесні та влітку 2014 року, коли Путін вирішив створити безпечний сухопутний коридор через Маріуполь до Криму. Оборона міста лягла на плечі воєнізованих підрозділів, які сформувалися тієї зими після революції. Найсильніші з них мали підтримку від українських олігархів і фінансистів — вони спонсорували ці добровольчі загони, щоб уберегти свої міста і підприємства від повторення долі Криму. У Маріуполі ця роль належала мільярдерові Сергію Таруті. Він фінансував створення батальйону «Азов» — бойового загону, до складу якого на початку увійшли, зокрема, представники ультраправих угруповань України. Батальйон назвали на честь Азовського моря, а успішна оборона Маріуполя 2014 року зробила бійців загону героями в очах усієї країни. Невдовзі Національна гвардія України включила батальйон «Азов» до своїх лав, перетворивши його на повноцінний полк у складі Збройних сил — із тисячами військовослужбовців і кількома військовими базами.
Вісім років по тому, в перші години вторгнення, головна база полку «Азов» під Маріуполем опинилася під інтенсивним бомбардуванням. Через зв’язки полку з ультраправими екстремістами кремлівська пропаганда зациклилася на «Азові», зображувала його бійців сатаністами й радикалами, яких треба «денацифікувати». Загарбники спрямували чимало своїх ресурсів та вогневих потужностей на оточення і знищення полку «Азов», а його бійці героїчно боронили місто, яке стало їхнім домом. Проте на початку березня Маріуполь взяли в облогу. Росіяни почали його безжально обстрілювати, знищуючи цілі райони та відрізаючи місто від води, тепла й електрики. У середині березня російський літак скинув важку авіабомбу на драматичний театр Маріуполя, де в бомбосховищі укривалися понад тисячу мирних жителів. Було вбито аж шістсот людей, їхні тіла поховано під завалами — найстрашніший відомий на ту мить злочин цієї війни[267].
Захисники міста, серед них і сотні бійців «Азова», відійшли на територію найбільшого заводу в Маріуполі, гігантського металургійного комбінату «Азовсталь». Завод, заснований 1930 року радянською владою, займав десять квадратних кілометрів уздовж набережної. Він був обладнаний як фортеця, його припаси дозволяли витримати тривалу облогу. Близько двох із половиною тисяч українських солдатів і цивільних знайшли притулок у бункерах під «Азовсталлю», перетворивши її на символ українського опору. Російські сили, взявши комбінат в облогу, бомбардували його з артилерії, винищувачів і виведених в Азовське море військових кораблів. Один із командирів, які намагалися штурмувати «Азовсталь», закликав Кремль використати хімічну зброю — наприклад, зарин, — щоб змусити захисників здатися та, за його висловом, «викурити кротів із нір»[268]. На другому тижні квітня — понад місяць з початку облоги — українські офіцери повідомили, що на «Азовсталь» просочився отруйний газ, він викликає подразнення очей і дихальних шляхів у заблокованих всередині солдатів. Навіть тоді вони намагалися чинити опір, здійснювали нальоти на позиції росіян навколо заводу та відмовлялися здаватися. Майже через два місяці облоги Путін віддав наказ оточити «Азовсталь» настільки щільно, щоб «і муха не пролетіла»[269]. На той час у бункерах укривалися сотні жінок і дітей, а також тисячі українських військових.
Запаси питної води скоро вичерпалися, а щоденний пайок був такий мізерний, що деякі солдати від браку їжі непритомніли. Однак — видатна риса війни двадцять першого століття — засоби зв’язку працювали. Захисники мали дизель-генератори, пального вистачало для роботи інтернет-терміналів Starlink, що дозволяло виходити в інтернет, телефонувати та транслювати свою історію на весь світ у режимі реального часу. Це також давало можливість говорити безпосередньо з вищим командуванням України, зокрема президентом Зеленським, який почав приймати дзвінки оборонців «Азовсталі» у березні.
— Тепер ми вже добре знаємо одне одного, — сказав він мені наступного місяця.
Зеленський обмінювався з ними повідомленнями на телефоні, іноді серед ночі. На початку листування президент отримав текстове повідомлення від майора Сергія Волинського, командира 36-ї окремої бригади морської піхоти — одного з підрозділів, які відійшли на «Азовсталь». До повідомлення було прикріплене селфі, яке вони вдвох зробили до вторгнення під час візиту Зеленського на базу Волинського.
— Ми тут навіть обіймаємося, як друзі, — сказав Зеленський про фотографію.
Це листування мало глибокий вплив на Зеленського. Воно, як і нещодавня поїздка на блокпости на північ від Києва, дозволяло президенту підтримувати безпосередній зв’язок зі своїми військовими та розуміти їхні страждання негайно — досвід, який мало хто з політичних лідерів переживає під час війни. Найчастіше сигнал Starlink був доволі сильний, і на екрані свого телефону президент бачив обличчя чоловіків на «Азовсталі». Вони благали його прорвати блокаду, відправити зброю чи підкріплення.
— То була катастрофа, — розповідав мені Зеленський про битву за Маріуполь. — Ані їжі, ані води, ані зброї. Нічого. Усе закінчилося. Хлопцям було дуже важко, і ми намагалися підтримувати одне одного.
Офіцери по телефону пояснили президентові, що не можуть здатися чи залишити позиції. Це означатиме кинути поранених і покрити себе ганьбою. Зеленський старався їх підбадьорити, нагадати про їхню важливість для України.
— Йдеться не просто про шматок «Азовсталі», про комбінат чи навіть Маріуполь. Йдеться про символізм ситуації, — казав він.
Росіяни хотіли показово покарати непокірних у цьому місті, показати, що буває з тими, хто чинить опір.
— Вони мріють зламати нам один із хребців. Для росіян це символ.
І Україна стояла на порозі його втрати. Армія не мала зброї для прориву оточення Маріуполя. Могла лише відправити гелікоптери, щоб ті евакуювали частину поранених і скинули харчі та боєприпаси. Однак російська протиповітряна оборона збивала ці гелікоптери, проріджуючи й без того нечисленні ряди українських пілотів та повітряних суден. Мати одного пілота, вбитого над Маріуполем, у пошуках сина написала генералу Залужному. Головнокомандувач спробував пояснити їй, що сталося, але не зміг себе опанувати.
— Мені сил не вистачило[270].
Єдиний раз під час вторгнення генерал не витримав і заплакав.
Якщо й існував шанс врятувати військових і цивільних з «Азовсталі», то він, на думку президента, полягав у переговорах. Зеленський досі сподівався зустрітися з Путіним і узгодити шлях евакуації із заводу поранених, жінок і дітей. Провідний переговорник України Давид Арахамія неодноразово порушував це питання з російськими посланцями, тож Зеленський попросив про допомогу президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана — одного з небагатьох лідерів світу, які ще мали вплив на Путіна. Нічого не спрацювало.
— Росіяни, як завжди, грають у свої криваві ігри, — поскаржився мені Зеленський під час цих переговорів. — Кажуть, що хочуть домовитися, але далі слів не йдуть.
* * *
Вранці 19 квітня — на п’ятдесят п’ятий день вторгнення — Зеленський зайняв своє місце в ситуативному центрі, розташованому на другому поверсі президентської резиденції, неподалік від кабінету керівника адміністрації. Цей зал засідань без вікон, із сірими килимами й вмонтованими світильниками став для Зеленського улюбленим місцем для роботи та нарад із командою. Замість картин олійними фарбами та люстр, що оточували його в кабінеті нагорі, тут була лише одна прикраса: тризуб на стіні за кріслом Зеленського. Решту стін займали великі монітори, а з протилежного кінця столу засідань на президента дивилася камера.
