З урахуванням цих обмежень, що зв’язували український національний проект, виникає ще одне важливе питання. Як міг новонароджений національний рух, що вперше сформулював політичну мету незалежності тільки наприкінці XIX — на початку XX століття й не сприймав її як практичну мету аж до початку 1918 року, зміг досягти значних успіхів на політичній сцені, де домінували колишні імперські сили та значно більше розвинені національні рухи? Революційний вплив Першої світової війни та крах імперій створили несподівані можливості для українського руху в 1917—1918 роках, і він сповна скористався ними. Український національний проект вийшов із кривавого безладу Першої світової війни набагато зрілішим, ніж раніше. Незважаючи на невдалу спробу створити єдину державу з габсбурзької та Наддніпрянської України, ідеал єдиної та незалежної державності став головним елементом у новому українському символі віри.
Розділ 20
КОМУНІЗМ І НАЦІОНАЛІЗМ
Під час міжвоєнного періоду (1918—1939) українці стали найбільшою нацією Європи з невирішеним національним питанням. Українці не мали самостійної держави, а їхні землі були поділені між чотирма державами: більшовицькою Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. До складу Радянської України, що згодом увійшла до керованого Росією Радянського Союзу, були включені центральні та східні українські землі; вона мала спільний кордон із Польщею на Волині та Поділлі згідно з умовами договору в Ризі та з Румунією по Дністру Антанта визнала дністровський кордон у Паризькому договорі з Румунією 1920 року, однак радянська влада заперечувала його.
Кожен з урядів, яким потрапила до рук українська територія, намагався вирішити українське питання по-своєму, використовуючи низку стратегій — від компромісу до придушення. Ішлося в першу чергу про ідеологію та культуру. Протягом усього XX століття у Європі конкурували між собою дві ідеології та системи поглядів — комунізм та націоналізм. В українському випадку, як і в багатьох інших, націоналізм і комунізм не тільки боролися один проти одного, а й прагнули до взаємної адаптації в гібридному вигляді націонал-комунізму. Унаслідок різних шляхів мобілізації української політичної і культурної ідентичності виникла низка українських національних проектів, що намагалися замінити собою українські ліберальні та соціалістичні проекти довоєнної доби. Двома найвпливовішими новими проектами виявилися радянський варіант націонал-комунізму в Радянській Україні (Українській Соціалістичній Радянській Республіці, або УСРР) та радикальний націоналізм, поширений здебільшого в Галичині та на Волині, що перебували під владою Польщі. Взаємодія між цими двома моделями української самосвідомості багато визначатиме в історії країни XX століття.
У грудні 1922 року Українська Соціалістична Радянська Республіка (1937 року її назву змінять на Українську Радянську Соціалістичну Республіку), комуністичне державне утворення, що включало центральні та східні українські землі, уклала договір із Російською Федерацію, Білоруською та Закавказькою республіками про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Створення СРСР стало наслідком втручання Володимира Леніна в дебати між Йосипом Сталіним, який обіймав новостворену посаду Генерального секретаря ЦК РКП(б), та більшовицькими лідерами Грузії та України. Сталін хотів, щоб Україна та інші республіки увійшли до складу Російської Федерації на правах автономії. Лідери українських комуністів опиралися цьому. До їхнього числа входили старі більшовики та колишні українські соціалісти-боротьбисти, які вважали, що соціальна революція передбачає національне визволення і що створення дійсно суверенних радянських республік буде найкращим досягненням і того, й іншого. Ленін, який мріяв про світову революцію і уявляв собі Китай, Індію, Німеччину, Францію та Сполучені Штати у складі союзу в майбутньому, підтримав українську позицію.
Союз багато в чому був створений з урахуванням України. Його безпосереднім завданням було утримати українців усередині радянських кордонів, поляків тримати подалі від них, а росіянам не давати безроздільно панувати в новій країні. Москва вважала українців, чиї лідери, перш за все Симон Петлюра, показали себе здатними до розв’язання масових селянських повстань, найбільш неспокійною і непокірною етнічною меншиною під її правлінням, одночасно розглядаючи російські націоналістичні прагнення як загрозу єдності багатонаціональної держави. Польща, звичайно, вважалася супротивником, який за підтримки Заходу міг би організувати новий наступ і відірвати частину України. За умов декларованого урядом федералізму союзного договору та реального централізму керівної Комуністичної партії, Україна де-факто користувалася автономією, можливо, з ширшими привілеями, ніж це уявляли провідні українські політики довоєнного часу чи навіть лідери Центральної Ради в перші місяці революції.
Україна вступила в новий етап свого національного будівництва в політичних та правових рамках, створених радянським режимом, який називав себе «диктатурою пролетаріату». На початку 1920-х, оскільки режим намагався зміцнити свій контроль над країною, спустошеною світовою і громадянською війною та революцією, він дозволив відновити деякі елементи ринку, які зайшли до контрольованого згори економічного простору Радянського Союзу через «задні двері» непу. У політичній і культурній сфері радянські лідери шукали нові способи утримати колишні імперські володіння Романових. Вони знайшли тимчасове рішення у вигляді політики коренізації, що надавала особливого значення політичній інкорпорації до комуністичної системи правління неросійської периферії, а також підтримці та розвитку місцевих культур. XIII з’їзд партії, що відбувся в Москві в квітні 1923 року, за кілька місяців після створення Радянського Союзу, визнав коренізацію офіційною політикою партії та уряду.
Одною з цілей, що їх Москва намагалася досягти через політику коренізації, було створення лояльних місцевих еліт. Політику Романових, які розширювали російські території, включаючи місцеві еліти до складу імперського дворянства, було неможливо застосовувати в революційну епоху. Включення місцевих революційних еліт відбувалося 1920 року, коли до партійних лав прийняли членів групи «Боротьба» з колишніх соціалістів-революцюнерів, але така стратегія підривала ідеологічну однорідність партії та могла тривати лише до певної межі. Тим часом Україні бракувало корінної комуністичної еліти в достатній кількості, щоб забезпечити стабільність більшовицького режиму. Населення Радянської України в середині 1920-х років становило приблизно 30 мільйонів, з яких українці склали близько 80%, росіяни — менш ніж 10% і євреї — 5,5%. Етнічний склад партії був зовсім іншим. 1922 року з майже 55 тисяч членів Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) росіяни становили абсолютну більшість — понад 53%, у той час як частка українців ледве досягала 24%, так само як і представників усіх інших національностей, серед яких більшість були етнічними євреями. Сільські українці ставилися до нової адміністрації не краще, ніж до окупаційної сили. Партійний режим у Москві хотів змінити це сприйняття, щоб установити контроль над українським селянством.
Націонал-комуністи — група в українському партійному керівництві, яка бачила в революції засіб і соціального, і національного визволення меншин під російським правлінням, — стверджували: для того щоб подолати розбіжності між пролетаріатом міста й дрібнобуржуазним світом села, партія повинна прийняти мову та культуру більшості населення України, яке є українцями. У ситуації, коли комуністична ідеологія залишалася здебільшого міським явищем, село поставало в міркуваннях комуністів про українізацію головною проблемою (ясна річ, через те, що саме таким воно було під час революції та громадянської війни). Українські націонал-комуністи виступали за стратегію, схожу на ту, яку використовували візантійські проповідники на Русі наприкінці І тисячоліття — використання місцевої мови та культури з метою пропагування нової віри, у цьому випадку комунізму. Перемога в центрі «багатомовного» візантійського підходу над римським, що наполягав на латині як єдиному lingua franca[32] для всіх справжніх віруючих, дозволила націонал-комуністам домогтися визнання своєї позиції як офіційної партійної лінії. Але їхня перемога не була ні легкою, ні остаточною.
Найзапекліший опір чинила сама партія, більшість членів якої не були українцями. За одним зі звітів, лише 18% членів партії на державній службі могли заявити про пристойне володіння українською, на відміну від 44% державних службовців у цілому. Українські націонал-комуністи на чолі з колишнім членом Центральної Ради Олександром Шумським вимагали більш жорсткої позиції щодо українізації. Шумський хотів замінити першого секретаря ЦК КП(б)У сталінського протеже Лазаря Кагановича, уродженця України, єврея за походженням, якому важко давалася українська мова, на етнічного українця Власа Чубаря, голову українського уряду. Також він зажадав, щоб Сталін сприяв мовній українізації робітників. Політика обмежувалася українцями, виключаючи росіян України, а також інші етнічні групи, які мали власні програми коренізації, та робітників незалежно від їхньої національності. Партія дуже не хотіла відштовхувати російський або сильно зрусифікований робітничий клас мовною політикою, що могла викликати в нього опір. Шумський боровся у винятково несприятливих умовах.
Сталін відмовився зняти Кагановича, заявивши, що ця пропозиція несвоєчасна. У цьому питанні він залишався непохитним, хоча лояльність української парторганізації, найбільшої в Радянському Союзі, мала для нього важливе значення у безперервній боротьбі за контроль над партією після смерті Леніна в січні 1924 року. Сталін також відмовився зрушити з місця в питанні українізації робітничого класу. «Наша партія, держава та інші апарати, які обслуговують населення, можуть і повинні бути українізовані з певною швидкістю, — писав Сталін до українського Політбюро — верхівки більшовицьких лідерів України, у квітні 1926 року. — Але пролетаріат не може бути українізований згори. Російські робітничі маси не можна примушувати до відмови від російської мови й російської культури та прийняття української мови й культури». Особливо критично Сталін ставився до закликів віддалити українську культуру від російської, які він пов’язував з поглядами Миколи Хвильового, українського автора російського етнічного походження (справжнє ім’я та прізвище Микола Фітільов). «У той час як західноєвропейські пролетарі та їхні комуністичні партії сповнені симпатії до Москви як цитаделі міжнародного комуністичного руху та ленінізму; у той час, як західноєвропейські пролетарі з симпатією вдивляються у прапор, що майоріє над Москвою, український комуніст Хвильовий не може сказати на користь Москви нічого, окрім як повчати українських діячів тікати від Москви... якомога швидше», — писав Сталін.
