2 квітня 1918 р. міністр пошти і телеграфів Г. Сидоренко видав наказ про негайне усунення всіма поштово-телеграфними установами УНР герба колишньої Російської імперії — двоголового орла, якщо такий ще десь залишився[279].
Питання про державний прапор 22 березня зовсім не порушувалося[280]. Мабуть, з цим жодних проблем не виникало.
Інформація про затвердження 22 березня великого та малого державних гербів і великої та малої печаток, а також їхні малюнки були опубліковані в новому виданні «Ілюстрованої історії України» М. Грушевського[281]. В обох гербах Тризуб був оточений стилізованим оливковим вінком. Розроблений на основі знака Володимира Великого, за князювання якого Київська Русь досягла найбільшої могутності й до її складу входили всі пізніші українські землі, герб України символізував ідею Соборності — об’єднання всіх етнічних українських територій в одну державу; оливковий вінок мав відображати мирну політику УНР. Проте не зовеш є зрозумілим, у чому ж полягала різниця між обома гербами, чому один із них «великий», а інший — «малий»? Складається враження, що В. Кричевський подав два різні варіанти герба, однак замість того, щоб вибрати один із них, вирішили ухвалити обидва, «щоб добро не пропадало»[282]. Недоліками цих гербів була також надмірна орнаментальна графічна манера, відсутність щита та й виконання лише в чорно-білій подачі. Схоже, що герби й печатки приймалися у «робочому порядку», без особливого обговорення й без ухвалення окремого закону.
16 липня гетьман Павло Скоропадський затвердив малюнок нового військового прапора Української Держави, оголошений наказом по морському відомству від 18 липня 1918 р. за ч. 192/44: «Білий прапор з рівним синім хрестом, який ділить прапор на 4 рівних частини. Ширина хреста 1/11 всієї довжини прапора. Відступивши на 1/8 ширини хреста проходить коло нього такої ж ширини (теж 1/8 ширини хреста) синя смужка, крім тих його боків, які прилягають до крижа. У крижі ж теж, відступивши на 1/8 ширини хреста від його боків міститься національний прапор Держави (складений з блакитної і жовтої горизонтальних смуг), у центрі якого міститься золота печатка Св. Володимира такої ж ширини, як хрест і в 11/2 раза вища своєї ширини. Прапор шиється з матерії відповідного кольору, а печатка малюється бронзовою фарбою»[283].
У листопаді 1918 р. почалася національно-визвольна боротьба на Західній Україні. 1 листопада на львівській ратуші «перший раз від 1849 р. показалися українські фани, перший раз відітхнув український Львів, скинувши з себе пута вікової неволі»[284]. На засіданні Національної Ради 13 листопада ухвалено Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, яким проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, а також затверджено її символи:
«Артикул V. Герб і прапор:
Гербом Західно-Української Народньої Республики є: золотий лев на синім полі, обернений у свою праву сторону. Державний прапор є синьо-жовтий. Державна печать має довкола гербу напись: Західно-Українська Народня Республика»[285].
Звернімо увагу: на гербі ЗУНР немає скелі і лев без корони на голові. Офіційного зображення герба в умовах українсько-польської війни так і не було зроблено.
Після скидання влади П. Скоропадського Директорією УНР на засіданні Ради Народних Міністрів 3 січня 1919 р. слухали доповідь міністра морських справ про відновлення прапора військового флоту УНР, затвердженого Центральною Радою 14 січня 1918 р., й постановили передати це питання на розгляд і висновки Г. Нарбута і В. Модзалевського[286]. С. Шрамченко стверджував, що ніби того ж 3 січня було оголошено наказ по морському відомству ч. 10/1, яким визнано прапором військового флоту УНР прапор, затверджений... 18 липня 1918 р., натомість у публікації В. Трембіцького наказом під цим самим числом відновлено прапор 3 січня 1918 р.[287] Проте архівні матеріли дають підстави стверджувати, що рішення про прапор військового флоту 3 січня таки не було ухвалене.
Оскільки 4 січня 1919 р. у Станіславові Українська Національна Рада схвалила злуку з УНР, то надалі актуальним залишилося питання державного герба. 21 січня комісія у справах вироблення проекту герба УНР провела нове засідання у складі: П. Дорошенко (голова), ак. О. Левицький, проф. Г. Нарбут, проф. Г. Павлуцький, П. Зайцев, М. Біляшівський та В. Модзалевський[288].
Після урочистого проголошення Акту Злуки ЗУНР та УНР 22 січня 1919 р. Тризуб ухвалено як державний герб і на західних землях — ним замінено зображення лева на печатках, хоча офіційного зображення ні одного, ні іншого ніхто не затверджував. Як приклад можна навести хоча б запровадження з 21 січня в Галичині таких змін для шкільних інституцій: «Емблемою урядової печати є Тризуб як герб Української Народної Республіки. Урядова вивіска має в своїй середині містити герб Української Народної Республіки, а на краях довкруги урядову назву дотичної інституції»[289].
З деяких новіших джерела випливає, що загони Н. Махна десь 1920 р. також використовували блакитно-жовті прапори[290].
Підсумком утвердження поняття українських національних символів за період 1918—1920 рр. можна вважати два проекти конституцій України. Перший проект Конституції Української Держави, що був ухвалений Всеукраїнською Національною Радою 9—13 травня 1920 р. в Кам’янці-Подільському, подавав:
«Артикул 5. Державним гербом Української Держави є Тризуб золотої барви на синьому тлі.
Артикул 6. Державними барвами Української Держави є барви синя-жовта»[291].
У другому проекті Основного Державного Закону УНР, опрацьованому 1 жовтня 1920 р. Урядовою комісією по виробленню Конституції Української Держави, зазначалося:
«Артикул 9. Державним гербом Української Держави є Тризуб золотої барви на синьому тлі. Право вживання державного гербу мають виключно державні установи.
Артикул 10. Державними барвами Української Держави є барви синя та жовта.
Артикул 11. Прапор військової фльоти є синій-жовтий з державним гербом золотої барви в лівому розі синьої частини прапора. Прапор торговельної фльоти є синій-жовтий»[292]. Проте впровадити в життя ці конституційні акти тоді не судилося.
Проблема порядку кольорів на прапорі. Чи не найскладнішою проблемою у вивченні історії розвитку українських символів було встановлення первісного порядку кольорів на прапорі в період 1917—1920 рр. — чи верхня смуга була жовта, чи синя (блакитна)? Найгірше, що це питання вийшло за межі суто дослідницькі, оскільки набуло тенденційного характеру — під час Другої світової війни різні політичні угруповання почали ідентифікувати себе або з синьо-жовтими, або з жовто-синіми прапорами, а тому це вилилося у непорозуміння як у повсякденному житті[293], так і в конфлікти серед дослідників, кожен з яких не стільки старався встановити справжній хід подій, як підігнати їх під вигідну собі схему. Тому суперечки між прихильниками різних таборів, які тривали на шпальтах газет і часописів у діаспорі ще до початку 1970-х рр., іноді переростали у відверте перекручування тих самих фактів[294]. За усталеним міфом, у період Центральної Ради нібито затвердили жовто-блакитний прапор, а гетьман Скоропадський чомусь його перевернув. Прихильники жовто-блакитного варіанта постійно апелювали до «правил геральдики», а їхні опоненти — до усталеної протягом 1917—1920 рр. історичної традиції.
Почнемо з так званих «правил геральдики». Очевидно, йдеться про масову практику використання під час різних святкувань прапорів у міських чи земельних кольорах у Німеччині в XIX ст. З метою впорядкувати цей процес були напрацьовані рекомендації створення таких прапорів із різнокольорових горизонтальних смуг, коли для верхньої брали забарвлення фігури з герба, а для нижньої — колір поля щита[295]. Ці рекомендації з кінця XIX ст. частково поширились і на Австро-Угорщину, де також до Першої світової війни вживались створені за таким принципом прапори коронних земель[296]. Однак треба зазначити, що ці рекомендації залишились у рамках німецької геральдики й ніколи до поняття загальноприйнятих «правил геральдики» не виростали, принаймні подібні правила не застосовувались в інших країнах (достатньо глянути на прапори Португалії, Франції, Італії чи Іспанії), за винятком хіба що окремих сусідніх новоповсталих держав. Зрештою, прапори будуються за різними принципами, іноді зовсім без будь-якого стосунку до герба, тому апеляція до правил геральдики в нашому випадку є зовсім недоречною, а більш правильно буде назвати їх «німецькими правилами». Як іронію долі можна навести приклад сучасної Австрії, де адміністративні землі використовують прапори, складені за різними принципами, іноді всупереч нормам з початку XX ст.[297]
Ми вже згадували про специфіку залучення таких джерел, як кіно— та фотодокументи. Проблема в тому, що фактично до 1940-х рр., коли було вдосконалено технології для фотоматеріалів, на чорно-білих фото жовтий колір передавався як темний, а голубий чи синій — як значно світліший. Як приклад можна навести фотографії прапора «Руського паломництва до Святої землі» 1906 р. Прапор на фото має світлу верхню та темну нижню смуги, що зразу ж наштовхує на думку, що він жовто-синій. Однак нашитий посередині полотнища герб, у якому на світлому полі щита темний лев спинається на темну скелю, дає нам можливість встановити однозначно, що прапор мав світло-синю верхню та насичену жовто-золотисту нижню смуги[298]. Ще простіше в цьому переконатися, розглянувши фото збережених досі відзнак УСС, сокільського прапора чи шведських прапорів, які мали поєднання жовтої та синьої барв.
Як свідчать іконографічні джерела, в Галичині з 1848 р. вживалися переважно синьо-жовті прапори. Ця традиція законсервувалася на Закарпатті, а також серед українських емігрантів, які принесли її на нові поселення у США чи Канаді. Мабуть, під впливом використання «німецьких правил» на початку XX ст. у Галичині починають використовувати й жовто-сині прапори. Про це свідчать і кольорові малюнки на поштівках[299], і описи різних прапорів, і наведені вище публікації Негеральдика (1912) та І. Крип’якевича (1913), у яких автори вказували на потребу врегулювати справу про порядок кольорів. Отже, в галицькому середовищі напередодні 1917 р. це питання так і не було вирішене. Але подальші події на Великій Україні та юридичне затвердження там прапорів вирішили питання про порядок барв, який був сприйнятий без дискусій і в Галичині.
Поширенню національних кольорів на Наддніпрянщині значно сприяло візуально-асоціативне сприйняття прапора та його тлумачення як «блакитне небо і жовтий лан пшениці». Така версія дуже добре відповідала українській ментальності та світогляду. Характерно, що на виданих 1917 р. у Петрограді поштівках подано саме блакитно-жовті прапори[300].
Дещо утруднює з’ясування проблеми поширена в Центральній Україні манера називати прапор «жовто-блакитним», тобто у зворотному порядку кольорів знизу вгору, що, зрештою, часто трапляється й у наші дні (хоча сучасний прапор України визначений чинним законодавством як «синьо-жовтий»)[301]. У такий спосіб Дмитро Дорошенко пише про українську маніфестацію 1 квітня 1917 р. у Києві, у якій брав участь: «Гордо маяли в повітрі жовто-блакитні прапори (колір — символ нашого блакитного неба і золотої пшениці на полях)»[302]. Хоча навряд чи він наводив би таке пояснення кольорів, якби жовтий колір був згори.
