У січні 1668 р., на свято Богоявлення, гетьман Брюховецький скликає полковників і генеральних старшин в Гадяч на старшинську раду. На ній царський ближній боярин заявляє, що «ганебні» Московські статті 1665 р. він підписав під примусом, що Москві не можна ні в чому вірити, що укладений царем з польським королем договір спустошить Україну та загубить усю старшину козацьку, а відтак прийшов час розірвати стосунки з Москвою та, разом з правобережним гетьманом Дорошенком, під протекцією турецького султана добиватися возз'єднання козацької України спільно. Спершу вищі козацькі старшини Лівобережжя сприйняли слова свого гетьмана як спосіб перевірити їхню благонадійність, і не більше. Отож і довелось Івану Мартиновичу брати до рук хреста й на ньому присягати в щирості свого доленосного задуму. І вже після цього й козацькі старшини присягнули на святому хресті в усьому підтримувати свого гетьмана й допомагати йому в справі визволення козацького краю.

Учасники ради ухвалили рішення позбутися московської військової присутності без кровопролиття. Передбачалось, що спершу воєводам дадуть можливість вивести залоги ратників з українських міст, а коли вже ті не погодяться виконати ультиматум, козаки візьмуться за зброю.

По завершенні ради делегація на чолі з генеральним обозним Микитою Безпалим відправляється до Стамбула із завданням просити султана про взяття Лівобережного Гетьманату під свою протекцію й оборону. Передбачалось просити в Мехмеда IV, аби він визнав Брюховецького «князем Руським в Києві; а жити б йому в підданстві турецькому як і князь семигородський». Водночас посли лівобережного регіментаря поспішили за допомогою і до резиденції правобережного гетьмана, до Чигирина, і в столицю кримського хана, до Бахчисарая. Реагуючи на «прозріння» Брюховецького, наприкінці січня Дорошенко скликав у Чигирині старшинську раду, аби повідомити на ній присутніх про ухвали лівобережної старшини. Участь у раді беруть також представники Запорозької Січі, Кримського ханства, посланці гетьмана Брюховецького, а також... єпископа Мефодія, котрий помирився з гетьманом якраз напередодні його доленосного «прозріння».

Затіяна Брюховецьким гра була вкрай ризикованою і могла закінчитися, так і не розпочавшись. Отож єпископ Мефодій радив йому бути максимально обережним: «...для Бога не оплошайся, милість твоя. Як бачу, мова йде не про ремінчик, але про цілу шкуру нашу». Конкретно ж владика радив пильно слідкувати за діями нового начальника Посольського приказу Лаврентія Ордина-Нащокіна, котрий, на думку духовної особи, приводив на те, «аби вас, гуртом з нами, взявши за шиї, ляхам видати». Утім, надовго приховати свої плани від царських воєвод в Україні Брюховецькому все ж не вдалося. Витік інформації стався через ніжинського протопопа Симеона Адамовича, котрий розповів про таємну старшинську раду, що відбулася на Богоявлення в Гадячі, ніжинському воєводі, а той поспішив оповістити старшого царського воєводу в Україні — воєводу київського Петра Васильовича Шереметьєва.

Хто знає, чи повірив би Шереметьєв цим лихим для російських інтересів чуткам, якби інформація з Ніжина не підтвердилась з інших джерел. Так, прилуцький воєвода Кирило Загряський доповідав Шереметьєву, що міщани і поспільство прилуцьке «чинятца непослушны и по переписным и окладным книгам в твою великого государя казну денежных и хлебных и всяких доходов, по наученью асаула Йвана Маценка, не плотять и впредь платить не хотят». У деяких містечках і селах Прилуцького полку всі міщани і сільський люд повписувались у козаки, так що й податків немає з кого збирати. Висланих воєводою ратних людей для збирання податків в царську скарбницю «уездные люди хотели тех посыльных его солдат убить». Коли ж воєвода поскаржився прилуцькому полковнику Лазарю Горленку на масове покозачення місцевого люду, яке обезкровлює царську скарбницю, то полковник, не особливо криючись, прямо відказав йому, що сам гетьман наказав записувати в козаки всіх, хто лише забажає. З усього цього воєвода робив доволі невтішний висновок: «...от прилуцких жителей чает всякого дурна и шатости».

Украй неспокійно в цей час було і в Миргородському полку. Тамтешній воєвода стольник Михайло Приклонський доносив, що «многіе мещане написались в казахи, и на нынешний год по окладным книгам денег и хлеба и медвеных доходов в великого государя казну не дают, и впредь давать не хотят, и целовальников побивают». Крім того, як доносив воєвода, до Миргородського полку із Запорозької Січі прибув загін запорожців, і це вносило неабиякий розбрат серед місцевого товариства: «Запорожские казаки откупщиков били и ранды и погреба разорили и пограбили и тепер те ранды, которые были отданы на откуп, стоят пусты». А ще воєводі вдалося вивідати в однієї з миргородських міщанок про наміри козаків побити московських ратних людей разом з воєводою. Про наміри лівобережних козаків спільно із запорожцями всіх московських ратних людей разом з воєводами вибити з українських міст доносили Шереметьєву і московські купці, що прямували до Києва через Глухів і Кролевець.

Восьмого лютого 1668 р. на Лівобережжі стався вибух. Цього разу антимосковське повстання розпочалось із Гадяча. Тамтешній воєвода Євсевій Огарьов, стривожений грізними новинами, що носились Лівобережжям, довго добивався зустрічі з гетьманом, а коли останній врешті його допустив на розмову, то ошелешив сенсаційною новиною: воєвода, разом з царськими ратниками, має негайно покинути гетьманську резиденцію та вийти загалом з українських земель. У противному разі — на всіх них чекала смерть. Утім рядові козаки такої миролюбності своїх старших не зрозуміли, і в Гадячі кров таки пролилася. Як розповів царським воєводам у Севську прапорщик-німець Індрик Єганов, у Гадячі було вбито понад 70 царських стрільців, близько 30 вдалося втекти, але чимало з них померли дорогою внаслідок отриманих під час тієї розправи ран. Ще 50 солдат було вбито. А «начальних людей и лутчих служивих людей близько ста тридцяти чоловік вислав Брюховецький в колодках на сорока підводах, а куди вислав, того він не знає».

Складається враження, що такий початок антимосковського виступу значно збентежив гетьмана. Як доносив німецький волонтер на царській службі, містом ширилися чутки, що Брюховецький двічі намагався втекти зі своєї гетьманської резиденції, але «чернь і міщани, і козаки його стережуть, й з міста не випускають».

Два дні по тому, 10 лютого, Брюховецький розіслав Лівобережжям універсали, у яких пояснив причини, що змусили його виступити проти царської влади. Головний наголос при цьому він робив на лицемірному задумі Москви разом з Польщею, котрі, учинивши між собою мир, замислили «Украйну отчизну нашу милу розоряти, пустошити і в ніщо перетворити». Гетьман також звертав увагу на власному миролюбстві: москалів «не бажали з міст українських шаблею виганяти, без кровопролиття задумали до московського рубежу в цілості доправити». Але, стверджував регіментар далі, «вони, москалі, самі закриту в собі злість об'явили на збиток народу нашому і мирно дозволеною собі дорогою не пішли, а почали війну». Зважаючи на цю обставину, Брюховецький і закликав українську людність, «взявши Бога на допомогу», дружби з москалями більше не мати, а свої міста від них звільнювати. Зі свого боку гетьман обіцяв надавати всіляку допомогу повсталим, а заразом й обіцяв підтримку Кримської Орди, частина якої нібито вже була готова через Остап'є йти походом на Московію.

Окрім Гадяча, ще на початку лютого антимосковське повстання вибухнуло в Чернігівському полку, де його очолив лише перед тим обраний на уряд Іван Самойлович. До середини місяця царські залоги виявились заблокованими також у Глухові, Новгород-Сіверському, Ніжині, Переяславі, Стародубі та інших лівобережних містах. На радість Брюховецькому, добровільно здалися царські воєводи в Прилуках, Сосниці, Батурині, Глухові. Натомість криваві сутички стались у Миргороді й Лубнах, проте і там перемога була на боці повсталих. Не менш драматично розгортались події й в Новгород-Сіверському. Полковник Олександр Урбанович, котрий виконував обов'язки тамтешнього воєводи, відхилив пропозиції козаків добровільно вивести ратників з міста, хоча ті звертались до нього «многижды», обіцяючи зберегти всім їм життя. Коли вже козакам вдалось увійти в місто, вони знову прислали на перемовини трьох сотників. Але воєвода не лише не пристав на висловлені пропозиції, а й наказав учасникам переговорів розстріляти з мушкетів, а потому відкрив гарматний обстріл по місту, спричинивши в ньому пожежу. Отож, коли повсталі почали вриватись у замок, сподіватись на пощаду полковнику не доводилось. Відтак він з шаблею наголо рубався з нападниками, поклавши біля себе більше десяти козаків, аж поки один з козаків не пристрелив воєводу з мушкета. Але перед цим Урбанович встиг полоснути шаблею і власну дружину по вусі і по плечу, і від отриманих ран на момент взяття замку вона була вже при смерті.

Надзвичайно виснажливі бої тривали в районі Остра. Колишній вірний підданий царя й опонент гетьмана Брюховецького Василь Дворецький, котрого царські воєводи тепер називали не інакше як «вор и изменник Васка Дворецкий», спільно з тогочасним київським полковником — якимось Михайлом Івановичем, підійшли до Остра, де розміщувалась царська залога, і «чинили приступы жестокие».

Довідавшись про антиурядові заворушення на Дону, Брюховецький надіслав спеціальне послання отаману Степану Разіну з пропозицією об'єднати зусилля в боротьбі за свої права і вольності супроти московської тиранії. Повідомляючи донським козакам про своє рішення розірвати з царем, Брюховецький у притаманному йому барвистому стилі писав: «Москва, побравшись з ляхами, постановила православних християн, на Украйні живучих, усякого віку і малих отроча мечем витинати и викорінити, в слободах людей, таких же православних, захопити і як бидло в Сибір вигнати, славне Запорожжя і Дон розорити і в кінець загубити, щоб на тих місцях, де славні війська православні на Запорожжі і на Дону обрітаються, від кривавої праці хліба споживаючи, там в дикі поля обернути хочуть для звіриного життя».

Масове розгортання антимосковського повстання призводить до того, що вже на другу половину березня 1668 р. майже все Лівобережжя було звільнено від московської військової присутності. Втримати оборону царським військам пощастило лише в Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі. Особливо незадоволеним був гетьман тим, як вдалося втримати царським ратникам Ніжинський замок. І справа тут не лише в його добрих спогадах про Ніжинську раду 1663 р., на якій йому вдалось стати гетьманом Лівобережжя, а в тому, що причиною невдачі антимосковського повстання в місті стала поведінка ніжинського протопопа Симеона Адамовича, котрий завчасно попередив ніжинського воєводу стольника Івана Івановича Ржевського про підготовку козаками виступу. Воєвода вжив необхідних застережних заходів, і коли повсталі спробували було захопити тамтешній замок, то зазнали чималих втрат і відступили.

Навесні 1668 р. антимосковські настрої поволі перекидаються й на терени Слобідської України, де повстання очолює ще один спочатку соратник, а згодом опонент гетьмана Брюховецького Іван Сірко.

Тим часом весняне бездоріжжя до пори до часу стримувало й воєнну активність Москви на Лівобережжі. Відправлений проти Брюховецького бєлгородський воєвода князь Ромодановський надовго застряв в облозі прикордонного містечка Котельви, розташованого в Гадяцькому полку. Брюховецький готувався прийти на допомогу обложеним, але виступати в похід без підкріплення з Криму не наважувався. І лише після прибуття татар Челі-бея регіментар виступив під Котельву, тоді ще не знаючи, що правобережний гетьман Дорошенко з військами також уже перейшов Дніпро і стоїть неподалік, за Опішнею.