1955 року їхня історія почалася заново, із засновку, що самі австрійці фактично не несли відповідальности за своє минуле. Як і всі нації, які в дев’ятнадцятому столітті кинули виклик габсбурзькому правлінню, нова австрійська нація прийняла наратив власної історії, що складався з трьох частин: невиразного золотого віку в далекому минулому, недавнього проміжного періоду іноземного гніту і сьогодення національного визволення. Популярну історію габсбурзького періоду зведено до низки образів — більш чи менш тих самих, що їх показано Францові-Йосифу як картини сну на святкуванні його ювілею у Придворній опері 1908 року.
Самопрезентація Австрії, наскільки можливо, уникала політики, наголошуючи натомість на культурі, найперше музиці. Однак інколи музика у Відні лунала надто тихо. Єврейські диригенти й композитори, що займали чільні позиції у віденській культурі з того часу, як Придворну оперу у 1897 році очолив Ґустав Малєр, у 1930-х роках покинули країну, або ж загинули у Голокості. Роман, студент музики, що відклав свої книжки заради того, щоб шпигувати проти німців, також покинув місто не з власної волі. Його та українську справу, що коштувала йому сповненого задоволень життя у повоєнній Австрії, забуто. Ніщо в австрійській сучасності не вимагало згадок про колишні зв’язки Відня з Україною.
Австрія втратила Україну — не лише за залізною завісою, що пробігала на відстані якихось п’ятдесятьох миль на схід від Відня, а й за інтелектуальними межами нової національної ідентичности, що її австрійці для себе творили. За Габсбургів Австрія ніколи не була нацією: вона була чимось понаднаціональним, ототожненням із монархією та імперією. Для того, щоб стати нацією, Австрії треба було віддати своє вище щодо інших становище і прийти в модерну Європу одним народом серед багатьох. Нейтральна Австрія прагнула безпеки, схиляючись до Заходу, уникаючи ризикованих зв’язків зі Сходом. Її економіка діяла добре у світі, де чимраз більше важили послуги, фінанси та імідж. Зависла між Сходом і Заходом, окупована великими державами, а потім зациклена на собі, Австрія була досконалим витвором свого віку. Характеризувало її багатство, успіх, демократія і шизофренія щодо недавнього минулого[334].
Республікою Астрія визначала себе у протиставленні не лише до свого нацистського, а й до габсбурзького минулого. Таку постать як Вільгельм, із його габсбурзьким прізвищем, українською ідентичністю, фашистським моментом і провокативно антикомуністичною поставою, слід було забути. Його й забули — в Австрії і на цілому Заході. Коли у серпні 1947 року Вільгельма заарештовано, совєтські наглядачі зняли у нього із зап’ястя годинник фірми Омега. Цю ж марку згодом на срібному екрані носив Джеймз Бонд. Вигадана родина Бондів навіть привласнила собі габсбурзький девіз: «Світу замало». У 1963 році, коли творець Бонда Іян Флемінг визнав цей факт, лише жменька європейців ще могла б згадати габсбурзьке походження девізу. На той час, коли Джеймз Бонд носив годинник Омега Сімастер у фільмі Золоте око 1995 року, можна припустити, що ніхто із близько вісімдесятьох мільйонів осіб, які побачили фільм, не згадав про Вільгельма.
Та колись, ще не так давно, жила собі справжня особа, яка носила той годинник, дещо іншого штибу поціновувач жінок. Його родина послуговувалася цим девізом; його життя розпочалося з мрії панування на морі й закінчилося хоробрим шпіонажем проти Совєтського Союзу. Холодна війна стала власною культурою, яка всотала давніші образи та ідеї й навчила два покоління європейців історії конфлікту між Сходом і Заходом, що оминав Габсбургів, які, зрештою, стояли в осерді всього, що йому передувало.
Та Холодна війна врешті завершилася, а Габсбурґи — ні. Двоє найяскравіших габсбурзьких жінок у Вільгельмовому житті, його невістка Аліса і цісарева Зіта, побачили занепад Совєтського Союзу й постання нової Європи.
На час смерти Аліси 1985 року у віці дев’яноста шести років, до влади у Совєтському Союзі прийшов реформатор на ім’я Міхаїл Горбачов. У 1988 році Горбачов пообіцяв, що Совєтський Союз більше не втручатиметься у внутрішні справи своїх східноєвропейських сателітів, таким чином усунувши опорний камінь із арки совєтської сили в Європі. Усі комуністичні режими східної Європи покладалися на загрозу й застосування сили проти власного населення. Придушивши угорську революцію 1956 року, совєти також здійснили інтервенцію у Чехословаччині 1968 року. У році 1981-му комуністи острахом змусили комуністичну верхівку Польщі впровадити військовий стан. Хоча польське самовторгнення знищило незалежний робітничий рух, який називався Солідарністю, воно послужило також визнанням того, що в розпорядженні комуністичних чільників не було інших засобів, окрім сили[335].
Комунізм у східній Європі обвалився, коли Горбачов прагнув реформувати Совєтський Союз. Він хотів відродити комунізм, заохочуючи відкрите обговорення політики й таким чином створюючи автентичну політичну підтримку для змін; його політика призвела до результатів разюче відмінних від тих, на які він сподівався. Польський комуністичний режим, що вже вдався до сили у 1981 році першим пішов услід за новою лінією Горбачова. 1989 року польські комуністи зустрілися з опозицією, постановили провести вибори — і програли їх. Чільники опозиції із Солідарности у серпні сформували уряд. То був початок кінця комунізму, хоча тривалий візуальний образ для цього процесу надало падіння Берлінського муру в листопаді того ж року. У серпні 1991 року совєтські консерватори влаштували путч проти Горбачова на знак протесту проти домовленостей, що надавали совєтським республікам (зокрема й Україні) ширших повноважень у стосунках із центром. Замість цього їхній путч прискорив кінець Совєтського Союзу і його розпад на складові республіки. На кінець 1991 року Україна була незалежною державою[336].
Коротке двадцяте століття скінчилося. Одна світова війна поклала край традиційній імперії та експериментові з національного самовизначення; інша принесла зіткнення двох тоталітарних держав і перемогу ідеологічної імперії нового різновиду — Совєтського Союзу. Холодна війна тривала достатньо довго, аби здаватися вічною, а її блискавичне завершення порушувало питання про те, що діяти з новознайденим обсягом свободи. Східноєвропейські сателіти Москви, що стали суверенними 1989 року, й колишні совєтські республіки, що отримали незалежність у році 1991-му, мусили замінити комунізм чимось іншим. Половина континенту взялася за два перетворення: із політичної системи однопартійного правління — до демократії, і з економічної системи, що ґрунтувалася на державній власності й плануванні, — до якогось різновиду капіталізму з вільним ринком. Кінець комунізму означав початок масової приватизації по цілій східній Європі. Фірми, що їх націоналізовано після комуністичних захоплень влади у сорокових роках, тепер повернуто у приватний сектор, — хоч, як правило, не властивим попереднім власникам.
Броварня у Живці зависла в юридичній невагомості, коли Польща розпочала приватизацію концернів у державній власності. 1991 року її виведено на польську фондову біржу. Саме в цю мить і заявили про себе розчаровані польські Габсбурги. Коли голандський пивний велет Heineken почав скуповувати акції, польські Габсбурги — двоє доньок і один із синів Аліси та Альбрехта — з’явилися у польських медіях, щоб нагадати полякам, хто був власником живецької броварні до нацистів і комуністів. Жодне з трьох — ані сестри, ані брат — не мали польського громадянства, хоч усі народилися у міжвоєнній Польщі. Карл-Штефан, син, був шведом; Рената, молодша донька, була іспанкою. Старша донька Марія-Кристина мешкала у Швейцарії взагалі без будь-якого громадянства. Єдиним членом родини, який мав польське громадянство, а відтак і якийсь статус у польських судах, був син Аліси від першого шлюбу. Цей пан, син габсбурзького дипломата і внук прем’єр-міністра, народився Казимиром Бадені. Тим часом він став домініканським монахом і доволі цікавим богословом на ім’я отець Йоахим.
На чолі з отцем Йоахимом четверо дітей Аліси, які тепер перебували на сьомому десятку життя, подали три позови. Перший просив анулювання повоєнної передачі броварні польській державі на тій підставі, що передача ця порушувала тогочасне законодавство. Це був либонь переконливий аргумент; броварню націоналізовано, виходячи із закону про сільське господарство. Другий позов просив сплати величезного відшкодування за неспроможність польської держави вшанувати законне право Габсбургів на броварню перед її приватизацією. Таке міркування теж було не з найгірших, але не мало особливих шансів на перемогу: польська держава не мала таких грошей, щоб відповісти на цю вимогу, та й весь сенс приватизації в тому й полягав, щоб зібрати готівку. У третьому позові родина просила в судів заборонити броварні зображати на етикетках пляшок і банок із пивом габсбурзьку корону й герб.
Спершу Габсбурги програли позов щодо символів. 2003 року верховний суд Польщі постановив, що інтелектуальна спадщина Габсбургів була громадською власністю. Історія Габсбургів була історією Польщі, отже, належала вона усім. Особливі родинні традиції Аліси, Штефана, Альбрехта й інших польських Габсбургів належали місту Живець. Високий суд Польщі виснував, що Польща всотала в себе традиції Габсбургів у ті десятиліття, протягом яких самі Габсбурги не могли залишатися в країні. Така іронія не тішила людей, що були свідками того, як їхню родинну власність відібрали тоталітарні держави, а самі вони провели свої дорослі життя в екзилі. Діти Аліси безперечно були поляками, принаймні в певному сенсі, й володіли польською мовою так само добре, як адвокати, що відстоювали їхні інтереси, й судді, що приймали рішення. Поза сумнівом, вони були більш польськими за нових власників броварні, фірму Heineken[337].
Залишалися лише переговори з Heineken, чиї акціонери на кінець 2005 року володіли близько дев’яноста вісьмома відсотками акцій живецької броварні. У Габсбургів, які відмовилися від свого позову на відшкодування за похапну приватизацію, залишалася лише одна судова справа — щодо питання законности початкового переведення броварні у власність польської держави. У грудні 2005 року вони погодилися відмовитися й від цього позову в обмін на гроші.
Нині живецька броварня є беззаперечною власністю Гайнекену. Габсбурзьку корону зображено на кожній пляшці пива. Польських Габсбургів, Алісину гілку родини, зведено до корпоративного знаку й піднесено як національні символи. У ці ж роки нащадки Зіти, спадкоємці габсбурзьких престолів, боролися за місце для своєї родини у новій політиці вільної Європи.
Сама Зіта жила до магічного року 1989, коли народи східної та центральної Європи, нації давніх габсбурзьких володінь, знову почали стверджувати свою суверенність. Слідом за Польщею пішли Угорщина і Чехословаччина, дві країни, що цілком складалися із колишніх габсбурзьких земель. Кінець Совєтського Союзу 1991 року звільнив Україну, до якої увійшли частини давніх габсбурзьких коронних земель Галичини та Буковини. Південніше, в Югославії, вибухнула війна, і найтяжчі бої точилися в колишній габсбурзькій провінції Боснії. Хорватія, держава, що складалася з давніх габсбурзьких володінь, боролася проти Сербії, тієї вічної подразниці Габсбургів.
