Близько дев’ятої ранку екрани заповнилися обличчями генералів і керівників спецслужб України. Напередодні ввечері Зеленський оголосив початок нової фази війни.
— Російські війська розпочали битву за Донбас, — сказав він у щовечірньому зверненні до нації. — Дуже значна частина всієї російської армії зараз сконцентрована для цього наступу[271].
Президент хотів почути доповіді генералів про стан справ на східному фронті: де йдуть найзапекліші бої, де українські війська відступили, хто дезертирував, якої допомоги генерали потребують і куди зуміли просунутися.
Тактика росіян на сході не була схожа на їхній стрімкий наступ на Київ. Тепер вони мали на меті заманити основну частину українських сил у так званий котел — оточення, — який простягнеться через Донбас на сотні кілометрів. Коли росіяни зламають у Маріуполі останній спротив, їхні колони підуть на північ. Другу частину кліщів забезпечить угруповання, що просуватиметься з Харківщини на південь і намагатиметься перерізати українські лінії постачання та бомбардуванням змусить захисників здатися. Під час відеоспілкування Зеленського з генералами найінтенсивніші бої точилися навколо Ізюма у Харківській області, де українці пішли в контрнаступ і звільнили кілька сіл у сподіванні заблокувати чи хоча б затримати оточення Донбасу.
— Чого ви потребуєте? Чого бракує? — запитав Зеленський офіцерів, запропонувавши їм назвати конкретні типи зброї, калібри боєприпасів.
Він не давав порад із тактики ведення бою, розповів міністр оборони Олексій Резніков, який брав участь у нараді.
— Президент не вчить їх воювати, адже він цивільний, — казав мені Резніков. — Просто дає їм відчуття свободи й підтримки.
Озброєний нотатками з наради, Зеленський частину дня присвячував тому, щоб задовольнити запити командирів.
— Він починає телефонувати президентам, прем’єр-міністрам різних країн і казати: «Дозвольте мені позичити те, що нам потрібно. Просто позичити. Я поверну», — розповідав Резніков. — Ніщо його не стримує, ніякі протоколи, ніякі правила поведінки чи ввічливості. Він націлений на досягнення результату.
Того дня Зеленський мав телефонну розмову з прем’єр-міністром Нідерландів Марком Рютте[272], якого українці на той час вважали проблемним партнером, адже для збільшення поставок зброї на нього доводилося додатково тиснути. Зеленський також поспілкувався з президенткою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн, яка щойно повернулася з подорожі до Бучі та спонукала ЄС всіляко підтримувати українців. Окрім цих приватних розмов, президент приділив час написанню промови в ситуативній кімнаті.
— Люди дуже часто цікавляться, хто автор промов Зеленського, — казала мені його радниця з питань комунікації Дарія Зарівна. — Головний — він сам. Працює над кожним рядком.
Виступи Зеленського збирали оплески та обіцянки підтримки — але результати його розчаровували. Нерішучість союзників викликала гнів.
— Несправедливо, що Україна і досі змушена просити про те, що в партнерів роками зберігається десь там на складах[273], — зазначив у щоденному відеозверненні президент, який аж кипів від злості після ранкового обговорення ситуації з генералами.
Кілька годин — і вже щонайменше шість запланованих зустрічей — по тому Зеленський запросив мене до себе в кабінет поговорити.
Помічники попередили, що графік президента непередбачуваний. Настрій останнім часом — теж. Вечір без чергової халепи випадав рідко, і Зеленського могли будь-якої миті відірвати від справ заради розв’язання проблеми. Я пройшов через охорону; у резиденції було безлюдно й трохи моторошно. Єдиним джерелом світла в головному коридорі виявилася настільна лампа, що стояла на підлозі та кидала тьмяний відблиск на картини на стінах. Картини мали такий життєрадісний вигляд — яскраві реліквії з раннього етапу життя адміністрації, недоречні тепер у цьому забарикадованому мороці, над мішками з піском, за якими у разі облоги могли укритися солдати.
На четвертому поверсі біля кабінетів я поставив сумку на стрічку рентгенівського апарату, і тут голос із рації одного з солдатів повідомив, що президент підіймається. Усі відступили, щоб дати дорогу; із ліфта з’явився в супроводі охоронця Зеленський, він сміявся над чимось на екрані свого телефону. Підняв голову, витер очі, трохи здивований натовпом. Наша строката групка чекала на сходовому майданчику: працівники адміністрації, солдати, старші помічники. Було цікаво спостерігати, як вони стояли струнко — не боялися, але напружувалися, злегка остерігалися його погляду.
Оточення президента не завжди так поводилося. Раніше товариші та члени адміністрації називали його шкільним ім’ям — Володя — та залишалися сидіти, коли він заходив до кімнати. Та тепер перейшли на офіційну форму звертання — на ім’я і по батькові, Володимир Олександрович, або за титулом, «пане президенте». Ця зміна нагадала мені слова, що я почув від нього три роки тому під час передвиборчої кампанії, за кілька місяців до обрання:
— Найстрашніше — втратити своїх людей. Тих, хто не дає відірватися від землі, хто каже, коли ти хибиш.
Незрозуміло, чи хтось з оточення Зеленського нині відігравав цю роль. Дружина досі переховувалася, батьки — також. Жодного з друзів дитинства поруч не було. Жодна людина в бункері не грала разом із Зеленським у КВК. Навіть брати Шефіри, наставники та повірники протягом усього його дорослого життя та майже усієї президентської каденції, з початком вторгнення випали з поля зору. Люди, що залишилися — як-от Єрмак, Резніков, Сибіга, — були не з тих, хто сумніватиметься у відчуттях президента чи йому суперечитиме. Зеленський не був їхнім приятелем. Він був босом, і це відчувалося з того, як згустилася з його появою атмосфера.
Вимоги війни, необхідність президентові жити в ізоляції від усіх, крім найнеобхіднішого персоналу, пришвидшили процес, що розпочався задовго до того — поступове усунення радників, які пробували сперечатися з інтуїцією Зеленського, наводити дані чи аргументи, здатні змінити його думку. Впевненість президента зростала разом зі звуженням кола людей поруч, і тепер, під час нашої розмови на другому місяці вторгнення, Зеленський, обмірковуючи відповідь, уже не шукав поглядом своїх радників. Він знав, що хоче сказати, і поруч не було нікого, хто міг би йому заперечити.
* * *
Нам виділили для бесіди ту саму кімнату, де я інтерв’ював попередніх лідерів України: десять років тому — Януковича, а після революції 2014 року — Порошенка. Ми навіть сиділи за тим самим столом, хіба що позолота на ньому з роками полущилася. Восени 2019 року, коли я вперше зустрівся із Зеленським у цих кімнатах, він назвав їх фортецею, із якої хоче втекти. Лише рік тому відірваний від свого акторського життя, Зеленський, виливаючи тоді свою огиду до політики словами: «Я не довіряю геть нікому», — мав такий вразливий, такий зранений вигляд… Нині ж, коли президент був вразливий по-справжньому, коли життя залежало від одного влучного удару російської ракети, за один крок від смерті, він випромінював нездоланність, ніби війна наростила йому якусь затяту броню, що її не проб’є жодна зброя у світі. Якщо це була акторська гра, то переконлива до найменших дрібниць: улаштувавшись навпроти мене, він навіть нагадував монарха на спадковому троні. Присутність усіх цих помічників, усіх цих охоронців більше його не бентежила. Зеленський не бачив необхідності тримати іронічну дистанцію між собою та символами влади навколо. Тепер це була його роль. Він у неї вжився. На прохання президента асистентка принесла газованої води, а він пожартував із приводу того, що лише склянку, а не цілу пляшку.
— Бачте, — звернувся до мене, — ось так тут економлять.
Помічники видихнули, наче цей дотеп свідчив про гарний настрій боса.
— Отже, — він поклав долоню на стіл, — спілкуємося російською чи українською?
Запитання було дражливе. Моє володіння українською далеке від вільного. Раніше ми завжди розмовляли російською, і вибір цього разу був симптомом війни. Мова загарбника швидко ставала табу. Більшу частину свого життя Зеленський мав з українською мовою труднощі. Вона не була для нього рідною, і, намагаючись її вивчити, він нерідко конфузився під час передвиборчої кампанії. Нині ж настільки звик до державної, що насилу згадував слова російською. Українська їх витіснила. На початку розмови Зеленський забув російське слово «розуміти», перепросив, виправився — і за кілька секунд знов перейшов на українську.
Перше запитання в нашому інтерв’ю поставив він. Хотів з’ясувати мету розмови, її користь для України.
— Що ви хочете донести людям?
Не встиг я й рота розтулити, як президент вже запропонував відповідь:
— Дуже важливо, щоб світ точно зрозумів, що саме відбувається. Мені особисто йдеться не про те, щоб викликати в людей у світі сильніші емоції.
Він не збирався згущувати барви чи маніпулювати.
— Ми просто хочемо правди, — сказав. — Що краще люди бачитимуть реальність, то краще будуть усвідомлювати, що ця війна точиться не десь далеко. Вона поруч.
Далі Зеленський захотів дізнатися про моїх читачів — наче я мав якесь уявлення про те, як вони колективно переживають війну.
— Як думаєте, чи відчуває американська авдиторія такий самий біль, що й ви тут? — запитав він. — Такий самий, що й ми?
Я відповів, що в цьому не певен. Останні тиждень-два увага світу слабшала. Інші події витісняли Україну з перших шпальт, а провідні телеканали не зациклювалися на війні так, як у березні.
— Я теж так відчуваю, — сказав президент і озирнувся на помічників, немов вони щойно це обговорювали. — Це лише питання часу. На жаль, нашу війну сприймають через великі соціальні мережі. Бачать війну в інстаграмі. Набридне — прогортають. Багато крові, багато емоцій, людей таке втомлює. Для них це джерело розваг, яке, на жаль, забрало багато життів, і коли людям набридне дивитися одні й ті самі картинки, одну й ту саму кров одного й того самого народу, дехто захоче відвернутися.
Вид розваги? Доволі жорстке припущення про те, як люди відчувають цю трагедію — нехай навіть бачать її лише на екранах. Утім, саме так Зеленський уявляв свою авдиторію — і мою теж. Вважав, що його мета — зацікавити цих людей, розплющити їм очі та помістити перед ними ту картину війни, яку він хотів показати. Моя робота була йому корисна як засіб досягнення цієї мети. Він замовк і прокашлявся; усвідомив, що, навчаючи мене моєї роботи, мабуть, перетнув межу. А тоді продовжив у такому ж дусі:
— Вибачте за мої слова, але, гадаю, мета журналістики, медіа — робити так, щоб людям це не набридало, — сказав Зеленський, маючи на увазі історії про війну. — Коли їм набридає, настає втома, а втома призводить до втрати інтересу. Для нашої країни це означає втрату підтримки.
Прямота Зеленського заслуговувала на похвалу. За всі роки, що я писав репортажі про Україну, жоден політик не був настільки відвертий щодо мотивів розмови зі мною. Вони не мали нічого спільного з його марнославством, а тим паче з моєю чарівністю. Президент не хотів роз’яснювати історичні факти чи інформувати читачів щодо своїх планів. Ні, правда була простішою і потворнішою. Життя його народу залежало від здатності Зеленського утримувати увагу світу на Україні. Аби його нація вижила, американцям і європейцям не можна дозволяти нудьгувати та перемикати канал. Президент вважав це частиною своєї місії — можливо, найважливішою частиною. В історії воєн це не унікальний випадок. Чимало лідерів із ранку до вечора благають світ звернути увагу на страждання їхнього народу та допомогти. Найчастіше їх ігнорують. Іноді світ починає цікавитися лише тоді, коли вже запізно, коли бійню закінчено і настав час думати про трибунали чи комісії з правди та примирення. Зеленський навіть не першим серед лідерів України стикнувся із цією проблемою. Попереднику Зеленського також довелося вивозити війну на гастролі політичними сценами світу — як-от 2018 року, коли Порошенко розмахував пошарпаним європейським прапором перед напівпорожньою залою на Мюнхенській конференції з безпеки.
