Меморандум містив пропозицію створити в Канаді з числа добровольців української діаспори військовий підрозділ чисельністю від 1000 до 2000 осіб. Відповідальність за набір, підготовку, оснащення та перекидання до Скандинавії бійців мав узяти на себе уряд Канади. Передбачали, що командний склад легіону буде укомплектовано з колишніх військовослужбовців, а також «відпускників» канадських військових формувань. Після прибуття на місце український легіон мав перейти в оперативне підпорядкування збройних сил Фінляндії й на утримання фінського уряду. Подальше поповнення особового складу цього формування мали здійснювати за рахунок військовополонених.
У меморандумі не приховували бажання перетворити цей легіон на зародок збройних сил відродженої української держави. Зазначали, що в разі прямого зіткнення західних союзників із СРСР бійців легіону буде доцільно перекинути в Україну через Румунію, чорноморські порти або Кубань. Серед переваг пропонованого проекту для британського уряду відзначали широку соціальну базу й підтримку ідеї легіону в Канаді; безпечність використання українців у Фінляндії з точки зору британсько-радянських відносин; здобуття Лондоном авторитету й поваги в очах багатомільйонного українського народу. Меморандум давав зрозуміти, що створення легіону дозволить перехопити ініціативу в українському питанні в Німеччини, а також полегшить потенційну інтервенцію союзників у Північному Причорномор’ї.
Лобіст українського легіону Г. Маккоу запропонував відправили Д. Скоропадського до Канади для проходження військової підготовки в Кінгстонській військовій академії. Напевно, він бачив гетьманича в ролі командира цієї української бойової одиниці.
Поки дехто міркував, як замаскувати союзницьку підтримку Фінляндії, ситуація в Північній Європі встигла змінитися. Радянське командування серйозно посилило свій Північно-Західний фронт, і в середині лютого Червона армія прорвала «лінію Маннергейма». Фінський уряд почав наполегливо шукати шляхи виходу з війни. Цього разу він був готовий прийняти зухвалі вимоги Москви. Тоді ж Вища воєнна рада союзників зважилася нарешті надіслати регулярні війська до Скандинавії. Сто тисяч британських, французьких і польських солдатів планували перекинути в Норвегію до середини квітня. Передбачали, що союзницькі війська займуть Норвегію й Швецію та ізолюють Німеччину від шведських залізорудних родовищ. Близько 15 000 вояків з експедиційного корпусу мали вирушити на допомогу Фінляндії. Отже, в організації спецслужбами окремого українського легіону потреба відпадала.
У березні 1940 р. Гельсінкі стояли перед вибором: прийняти важкі радянські умови й вийти з війни або погодитися на допомогу союзників і воювати далі. Усі три країни, яким антигітлерівська коаліція запропонувала військову допомогу (Норвегія, Швеція, Фінляндія), будь-що намагалися уникнути свого перетворення на театр бойових дій Другої світової війни. Прихід союзницьких військ неминуче ставив ці країни під удар Німеччини. Отже, пропозицію союзників усі вони відхилили. 12 березня Фінляндія підписала мирний договір із СРСР, який поклав край війні.
У популярній літературі можна зустріти згадки про те, що в Зимовій війні на боці Фінляндії взяв участь український підрозділ Ю. Горліс-Горського. Документальних підтверджень цього факту знайти не вдалося. Сам Ю. Горліс-Горський у статтях «Подорожні зигзаги» та «Фінляндія. Країна скель і крицевих людей» зазначає, що прибув туди в другій половині квітня 1940 р., тобто вже після укладення радянсько-фінського миру. Утім, це не виключає можливості, що видатний письменник працював у середовищі українців-військовополонених, адже багато хто з них залишався у Фінляндії й після завершення війни.
Так само вже після Зимової війни до Фінляндії прибув уповноважений представник ОУН(м) Б. Кентржинський. Він заснував Комітет допомоги українським радянським військовополоненим та Українське бюро. Під час перебування у Фінляндії Б. Кентржинського ця країна перетворилася з неофіційного союзника антигітлерівської коаліції на неофіційного учасника блоку держав Осі. За допомогою Німеччини влітку 1941 р. Фінляндія розпочала проти СРСР «війну-продовження», тому ідея організації українського легіону на якийсь час знову постала на порядку денному. Ініціатива Б. Кентржинського зацікавила фінське керівництво, однак проти створення українських підрозділів виступили німці. Цікаво, що Фінляндія, воюючи разом із Німеччиною проти СРСР, зберігала при цьому дипломатичні відносини із США. З Фінляндії, а також через нейтральну Швецію Б. Кентржинському вдавалося підтримувати слабкий зв’язок з організаціями американських українців.
Західні союзники на порозі війни із СРСР
Поки політичні кола обговорювали можливість участі українців у війні на боці Фінляндії, у Франції тривала мобілізація. Через канцелярію УНС пройшло близько 7000 чоловіків, з яких французькі призовні комісії визнали придатними для проходження служби близько 5000. На службу до Іноземного легіону записалися голова УНС П. Заворицький і кілька провідних членів організацій, що входили до союзу.
Українці були зосереджені переважно в трьох навчальних центрах: Сатоне неподалік від Ліона, Сетфон (департамент Тарн і Гаронна) та Ле-Баркарес у Східних Піренеях. Після проходження підготовки вони потрапили до різних підрозділів Легіону. Особливо багато опинилося в 11-му іноземному піхотному полку, створеному 6 листопада 1939 р. Деякі з українських призовників потрапили не безпосередньо до легіону, а до так званих «маршових полків іноземних добровольців», створених за рішенням уряду Франції 16 вересня 1939 р. Ці з’єднання формувалися в навчальному таборі Ле-Баркарес для проходження служби жителями країни, що не мали французького громадянства. Загалом сформували три маршові полки: 21-й, 22-й і 23-й. Трьома найчисленнішими емігрантськими групами, представленими в маршових полках, виявилися іспанські республіканці, східноєвропейські євреї та українські націоналісти, що відмовилися служити в польській армії. Пізніше ветеранів маршових полків з числа іноземних добровольців уряд Франції прирівняв до вояків Іноземного легіону.
Ще під час радянсько-фінської війни Вища воєнна рада союзників розглядала плани ведення бойових дій проти німецько-радянського альянсу на інших театрах. Французи всіляко уникали найкоротшого шляху — генерального наступу на Рурський басейн і промислові центри західної Німеччини. Іншим варіантом була Південна Європа. Союзники вважали СРСР значно слабкішим противником, ніж Німеччина. Ще 19 жовтня 1939 р. в Анкарі сторони підписали англо-франко-турецький договір, що складався з політичної та воєнної конвенцій. Генеральні штаби країн-підписантів вивчали можливості завдавання авіаційних ударів по об’єктах нафтової промисловості СРСР на Кавказі. У разі залучення на свій бік Румунії та Югославії союзники не виключали можливості відкриття другого фронту на півдні України, як колись було наприкінці 1918 р.
Такий вектор політики союзників цілком відповідав інтересам ОУН. Українські націоналісти дуже сподівалися, що європейські держави планують десантну операцію на чорноморському узбережжі УРСР і що в складі експедиційного корпусу знайдеться місце й для них. На підставі переговорів із політичними та військовими колами Франції паризькі діячі ОУН сподівалися, що дозвіл на організацію українського легіону надійде безпосередньо перед початком розгортання військ союзників у Причорномор’ї. Кадровою основою для українського формування мали стати вояки, що служили в Іноземному легіоні та маршових полках. За розрахунками УНС, чисельність українського легіону у Франції могла досягнути рівня бригади, а в Україні він міг стати зародком повноцінного національного війська[26]. Продовжуючи традицію перших визвольних змагань, лідери УНС пропонували назвати майбутнє військове формування «Українські січові стрільці». На початку березня 1940 р. українське питання неочікувано порушили на пленарному засіданні французького парламенту. Колишній прем’єр і міністр закордонних справ П’єр-Етьєн Фланден заявив, що Україна входить до складу Радянського Союзу як окрема республіка, котра, згідно з Конституцією СРСР, має право на добровільний вихід із нього й проголошення суверенітету.
Якби англо-французька інтервенція в СРСР відбулася так, як цього бажали в ОУН, історія України в Другій світовій війні могла піти зовсім іншим шляхом. Місцем проголошення Акта відновлення Української Держави міг стати не Львів, а Одеса, й у тексті декларації ішлося б не про А. Гітлера, а про Е. Даладьє з Н. Чемберленом. Однак із певних причин плани відкриття другого фронту в Причорномор’ї так і залишилися на папері.
По-перше, британські аналітики сумнівалися в можливості втримати ситуацію в Україні під контролем. На їхню думку, загальнонаціональне повстання, спровоковане союзницькою інтервенцією, швидше за все, призвело б до захоплення України Німеччиною. Відсутність консенсусу між польськими та українськими емігрантами загрожувала тим, що останні могли вдатися до гри на суперечностях між протиборчими коаліціями замість того, щоб цілком покладатися на союзників. Британці вважали, що перехід України під прямий контроль Німеччини (замість того, щоб отримувати українські ресурси від Й. Сталіна) не послабить, а, навпаки, посилить гітлерівців. У зв’язку з цим британські аналітики рекомендували не чіпати Україну, а зосередитися на виведенні з ладу нафтових родовищ Кавказу.
По-друге, інтервенція в Україну була занадто складною. Без залучення Югославії та Румунії союзники могли покладатися тільки на британський флот, а Лондон дивився на перспективи плану більш скептично, ніж Париж. Зустріч Беніто Муссоліні з А. Гітлером у Бреннері в березні 1940 р. засвідчила, що Рим не залишиться нейтральним у європейському конфлікті, а можлива активізація Італії в Середземному морі становила серйозну загрозу комунікаціям, за допомогою яких планували перекидати війська.
По-третє, на початку квітня 1940 р. відбулося німецьке вторгнення в Данію й Норвегію, тому підготовані експедиційні війська союзників були спрямовані до Скандинавії, як це й передбачали ще під час радянсько-фінської війни.
Українці на захисті Франції
Уже незабаром єдиною турботою французького уряду стала протидія масштабному вторгненню німців у власну країну. Тисячі українців узяли участь у захисті Франції в травні-червні 1940 р. Сотні з них загинули, були важко поранені або потрапили в полон. Українці відзначилися в травневих боях за Фландрію: під Седаном та Амєном на рубежах річки Сомми. У червні підрозділи, які складалися з українців, воювали також на Сені, Марні, Луарі та Соні. 11-й полк Іноземного легіону вів важкі оборонні бої під Верденом. Під час прориву з оточення полк втратив три чверті особового складу. Неподалік від Нансі вояки спалили бойовий прапор, щоб той не дістався ворогові. За проявлений героїзм українців відзначали французькими нагородами. Наприклад, брати Василь і Володимир Чорні з 23-го маршового полку отримали по Воєнному хресту з бронзовою зіркою.
