Тим часом весь невисловлений і накопичений за десятиліття мовчання біль «прорвало» після падіння СРСР і утворення незалежних держав України та Польщі. Головними ініціаторами та промоутерами обговорення гострих питань польсько-української війни стали ті, хто протягом багатьох років змушений був мовчати, — її учасники, очевидці та жертви.
Однією з перших польських публікацій на цю тему стала книга під редакцією Юзефа Туровського і Владислава Сємашка «Злочини українських націоналістів проти польського населення Волині 1939—1945 років». Видання 1990 р. містило 350 свідчень ветеранів АК про факти антипольського терору на Волині. Метою упорядників книги, як видно вже з її назви, було описати «злочинну» діяльність вояків УПА та членів підпілля ОУН. Відповідно, польсько-українське протистояння подавалося вкрай однобоко: поляки лише жертви, винні лише українці. Заданий публікацією напрямок поступово став домінувати в польській суспільній свідомості, а згодом навіть у історіографії.
В Україні навіть за кілька років після розвалу СРСР не з’явилося якихось досліджень чи спроб зібрати джерела на цю тему. Українська історіографія, яка зазнала більших, ніж польська, втрат у комуністичні часи, значно довше спиналася на ноги. У суспільно-політичному дискурсі незалежної вже країни тривалий період домінувала еклектична модель українського минулого, яка поєднувала в собі нові національні віяння (такі як історія УНР) з канонами радянської історії (як Велика вітчизняна війна). Тема УПА залишалася на маргінесі академічної історії.
Доволі сильна комуністична партія продовжувала активну боротьбу із дискредитації українського визвольного руху в роки Другої світової війни, надалі змальовуючи його антинародним та колаборантським. У 1990-ті рр. одним із сюжетів дискредитації УПА у виконанні комуністів стає волинська тема. При цьому комуністи в Україні активно використовували напрацювання польських націоналістичних істориків.
Але і їх «напрацювання» ставали в пригоді польським історикам. Цитата із раніше згадуваного «наказу» Дмитра Клячківського про знищення всього польського населення, яку безкритично передруковували не лише такі одіозні публіцисти, як Едвард Прус, але й історики Владислав Філяр, Леон Попек, вперше була запущена в інформаційне поле у статті Владислава Наконечного «Мертві закликають живих», що з’явилася 1994 р. Автор фальшивки — колишній директор партійного архіву Волинського обкому КПУ, згодом редактор газети «Радянська Волинь».
Український дослідник Сергій Рябенко довів, що публікації Наконечного є першоджерелом ще принаймні двох важливих фальшивок, які мали доповнювати «наказ», ілюструючи його виконання. Ідеться про «лист» Юрія Стельмащука до Миколи Лебедя (від 24 червня 1943 р.) та «звіт» одного з повстанських командирів на Волині Івана Климчака — «Лисого» за вересень 1943 р. Як і з першою фальшивкою, двом наступним вдалося міцно прописатися в польській та навіть українській історіографії. Цитати з них безкритично використовують, крім уже згаданих Філяра та Попека, Ґжеґож Мотика та Ігор Ільюшин. Комбінація трьох фальшивок лягла згодом в основу міфу про існування в українських націоналістів наміру знищити все польське населення Волині, який став підвалиною для політичних рішень щодо визнання антипольських акцій геноцидом.
Політизація питання польсько-українського конфлікту почалася в 1990-ті рр., навіть швидше, ніж його серйозні дослідження. В Україні його використовували здебільшого ліві та проросійські сили з метою не допустити визнання на державному рівні вояків УПА учасниками боротьби за незалежність. У Польщі, навпаки, він став знаряддям для мобілізації правого електорату, зокрема тому, що в цьому таборі вагому роль відігравали так звані кресов’яцькі організації, серед яких було чимало свідків чи нащадків тих, хто пережив конфлікт.
1997 р. тема польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни вперше прозвучала на президентському рівні. Леонід Кучма та Александр Квасьнєвський оголосили спільну заяву «До порозуміння і єднання». Тут згадані і сторінки спільної історії, і трагічні непорозуміння між нашими народами: «Військове протистояння у ХVІІ—ХVIII століттях, прояви антиукраїнської політики польської влади у 20—30-х роках XX століття, переслідування польського населення в Радянській Україні у період сталінських репресій. Не можна забувати польську кров, пролиту на Волині, зокрема у 1942—1943 рр., жорстокість українсько-польських конфліктів у перші повоєнні роки. Окремою трагічною сторінкою в історії наших стосунків була акція «Вісла», що завдала удару всій українській громаді Польщі… Складаємо шану безвинним — закатованим, полеглим і примусово переселеним українцям та полякам. Засуджуємо винуватців їхніх страждань. Разом з тим, висловлюємо вдячність всім, хто впродовж тих важких років сприяв українсько-польському зближенню. Сьогодні Україна і Польща є суверенними державами, добрими сусідами, стратегічними партнерами. Тому вкрай важливо подолати гіркоту, що залишилась в історичній пам’яті багатьох українців і поляків». Крім того, президенти закликали залишити дослідження конфліктів минулого фахівцям, а своїх сучасників — розвивати добросусідські відносини. Перша політична заява такого рівня цілком могла бути й останньою — все, що потрібно було, аби зробили політики, нею було зроблено. На жаль, так не сталося — питання польсько-українського конфлікту продовжує виринати на політичному рівні досі.
Дискусії від самих початків були надзвичайно емоційно зарядженими. Їх учасники часто хотіли не стільки обговорити щось чи почути інших, а передусім висловитися самі. З обох сторін звучали гострі заяви і звинувачення, причому головною темою для поляків стала Волинь 1943-го, а для українців — жертви Закерзоння та акція «Вісла». Долучення до обговорення професійних істориків з обох сторін додало їй пізнавальної цінності, проте далеко не одразу позбавило емоційної складової.
У цьому плані показовими є семінари під загальною назвою «Польща — Україна: важкі питання», що тривали понад десять років за участі науковців двох країн. Той факт, що ініціаторами проекту були Світовий союз воїнів АК та Об’єднання українців Польщі, які згуртовували у своїх лавах зокрема і ветеранів польсько-української війни, часто проявлявся в надзвичайно гарячих диспутах чи спробах їхньої надмірної політизації. Зрештою, одна з таких суперечок (до речі, присвячена причинам та перебігу акції «Вісла») мало не припинила реалізацію самого проекту — зі складу його ініціаторів вийшло Об’єднання українців Польщі.
«Важкі питання» продемонстрували не лише емоційний фон довкола проблеми польсько-українських стосунків, але й певну асиметричність у ставленні сторін до її вивчення. Якщо з польського боку семінари всіляко підтримували державні структури, їм надавали загальнодержавного статусу, то з українського основними виконавцями були західноукраїнські університети, що зводило рівень конференцій та обговорень до локального. Крім організаційної, у матеріалах семінарів відчувалася й певна наукова диспропорція. Більшість польських науковців — фахівці з історії польського чи українського підпілля, дослідники, які вже тривалий час вивчали конфлікт. Натомість з українського боку чітко проявився брак таких фахівців, адже дослідження історії УПА майже не відбувалося на академічному рівні. Тож, якщо польські науковці мали великий багаж опрацьованих джерел та літератури, з якими вони виходили на дискусію, то українські історики часто лише починали відкривати для себе невідомі сторінки минулого.
Значну роль відіграв не однаковий у двох країнах доступ до архівів. Якщо у Польщі фактично не було обмежень до першоджерел, то в Україні недоступними залишалися сховища колишнього архіву КҐБ, який, як виявилося згодом, містив чи не найбільше матеріалів на цю тему.
Попри певні проблеми, серія конференцій «Важкі питання» відіграла значну роль у вивченні Другої польсько-української війни, увівши до наукового обігу велику кількість нових фактів та джерел і врешті вивівши дискусію в наукову площину.
Теорія «геноциду на Волині»
Переломною в польсько-українських дискусіях стала поява двотомної публікації Еви і Владислава Сємашків «Геноцид, здійснений українськими націоналістами щодо польського населення Волині в 1939—1945 роках». Понад тисячу сторінок свідчень очевидців та жертв протистояння почали іноді подаватися як остаточний аргумент в історичних суперечках. Книгу діаметрально протилежно сприйняли в обох країнах — в Україні критично, вказуючи на численні неточності та свідомі перекручення, яких припустилися упорядники, у Польщі — із захопленням, акцентуючи увагу на масштабах виконаної упорядниками роботи.
Видання Сємашків не лише отримало поважні книжкові відзнаки в Польщі, але й породило схожі проекти Команського та Сєкєрки про події на Львівщині, Тернопільщині, Станіславівщині. Покликання на цю книгу стало фактично обов’язковим елементом кожного нового наукового дослідження з цієї теми.
На жаль, таким чином зібрані через десятки років спогади поступово почали витісняти з історіографії документи 1940-х рр. як основне джерело. Саме дослідження Сємашків стало основою для масштабної інформаційної та політичної кампанії, присвяченої 60-й річниці «волинської різні», яка розгорнулася 2003 р. Саме після виходу цієї книги дедалі більшої популярності набуває визначення «геноцид» щодо антипольських дій УПА.
Уперше це поняття стосовно польсько-українського конфлікту вжив іще 1951 р. відомий польський націоналістичний діяч Єнджей Гєртих, один із соратників головного ідеолога польського націоналізму Романа Дмовського. «Українці, — писав він, — використали проти нас метод різні. Ця різня була не безвідповідальним вибриком натовпу, а планованою операцією, застосованою в політичних цілях впливовою політичною організацією. Ця операція відповідає повною мірою винайденому кілька років тому слову “геноцид”».
По суті, ті самі тези слідом за Гєртихом згодом почали повторювати деякі публіцисти, потім журналісти, а далі й політики в Польщі. До літа 2009 р. на політичному рівні це слово використовували радше маргінальні сили, аж поки 2016-го воно не стало елементом політичного мейнстриму.
Тому, перш ніж вести далі розповідь про те, як польсько-український конфлікт обговорювали в обох суспільствах, слід детальніше зупинитися на спробах застосувати поняття «геноцид» для його означення. Адже саме це визначення поступово стане одним із найважливіших інструментів в інформаційних та політичних кампаніях довкола польсько-українського протистояння.
