Можна згадати й про відомчі прапори УНР. Так, постановою Ради Народних Міністрів про встановлення знака-емблеми на прапорах пароплавів Міністерства шляхів від 17 березня 1918 р. визначалося: «Майва уявляє з себе український національний синьо-жовтий прапор з поміщеною в правому кутку жовтого поля емблемою Народнього Міністерства шляхів, С. X.: котвицю і заступ покладені навхрест»[303]. Ця майва взорувалася на прапор колишнього відомства шляхів сполучення Російської імперії, на якому емблема (покладені навхрест якір і сокира) також розміщалася в нижньому вільному куті полотнища[304]. Тому порядок кольорів на прапорах УНР цілком ясний — жовта смуга йшла знизу.
Також очевидно, що ніякого прапора 22 березня 1918 р. Центральна Рада не ухвалила, а гетьман Скоропадський, за правління якого залишалися в обігу банкноти з написом «Українська Народна Республіка» та ухвалений Центральною Радою герб, жодних «переворотів з ніг на голову» для прапора не робив. Це також пояснює й подальше використання блакитно-жовтого чи синьо-жовтого прапора й за правління Директорії, і в ЗУНР, і в проектах Конституції України 1920 р.
* * *
Українські національно-державні символи остаточно сформувалися протягом 1917—1920 рр. як ідентифікаційні атрибути національно-визвольного руху. І прапор, і герб спиралися на історичні традиції давніх форм української державності. Прапор, який став національним символом у сучасному значенні ще з 1848 р. в окремому регіоні, зміг набути загальнонаціонального визнання, зберігши форму та отримавши новий зміст. Герб також схвально сприйняли за змістом, хоча його становлення за формою до 1920 р. завершити не вдалося.
Всеукраїнського визнання набув і гімн «Ще не вмерла Україна». З кінця 1917 р. його виконували із зміненими словами на «Вже воскресла Україна». Юридичного затвердження гімн не отримав, оскільки на той час не практикувалося фіксувати гімн у законодавчих актах.
Основними датами юридичної фіксації символів протягом цього періоду є:
— 27 (14 ст. ст.) січня 1918 р. — законодавче затвердження прапорів військового та торговельного флотів УНР;
— 25 (12 ст. ст.) лютого 1918 р. — затвердження закону про герб УНР;
— 22 березня 1918 р. — ухвалення графічних зображень гербів УНР;
— 16 липня 1918 р. — затвердження нового військово-морського прапора Української Держави;
— 13 листопада 1918 р. — затвердження державного герба та прапора ЗУНР.
Хоча національні символи протягом наступних 70 років й не могли нормально функціонувати та розвиватись в умовах польського окупаційного режиму чи радянської тоталітарної системи, однак вони зберегли своє функціональне значення та популярність і відіграли важливу роль у відновленні української державності.
Карпатська Україна
Закарпаття до 1920 р. не було єдиним адміністративно-територіальним утворенням і не мало власного герба та прапора. Коли ж 1919 р. за Сен-Жерменським мирним договором Закарпаття було включене до складу Чехословаччини як окрема складова частина федерації (Підкарпатська Русь), то виникало й питання про земельні символи. Хоча поняття національного прапора на цей час тут уже сформувалося[305]. Варто навести хоча б таке джерело, як Меморандум Першої Руської Народної Ради, яку очолював Августин Волошин. Справа була спровокована тим, що 1934 р. чехословацька влада забороняла використання місцевих прапорів, у відповідь на що Рада заявляла: «Ми, підкарпатські русини, маємо теж свій прапор у синьо-жовтих барвах. Його історія сягає глибоко в минувшину нашого народа, аж на тисячу років назад, до Мархії Рутенорум (Руської Арки Угорського королівства. — Авт.). Як передає традиція, прапора цього уживав також бувший наш князь Лаборець, а потім теж князь Федір Корятович. На основі цих традицій сталися ці барви — барвами Мараморошської жупи, міста Ужгород, Пряшева, греко-католицької мукачівської дієцезії, а по розділенню цієї дієцезії на мукачівську та пряшівську 1815 р. також барвами греко-католицької пряшівської дієцезії. Коли по світовій війні утворилися народні ради русинів — всі ці ради, з огляду на історичні традиції проголосили синьо-жовті барви за барви Підкарпатської Русі й нашого руського (малоруського) народу і то: народна рада в Любовні дня 5.Х.1918, народна рада в Ужгороді 9.Х. 1918, всенародний конгрес русинів у Будапешті дня 10.ХІІ.1918, народна рада в Марм. Сиготі дня 16.ХІІ.1918 та народна рада в Хусті дня 21.1.1919 р. При з’єднанню всіх руських (малоруських) народних рад у Центральну Руську Народну Раду в Ужгороді дня 7.V.1919 р. був синьо-жовтий прапор, яко наш народний і краєвий прапор торжественно посвячений у єпископській кафедральній церкві. Під тим-то прапором проголошено потім дня 8.V. 1919 р. добровільне прилучення Підкарпатської Русі до Чехословацької республіки й під тим прапором 100-членна делегація Центральної Руської Нар. Ради дня 12 травня 1919 р. передала торжественно в Празі на Граді пану Президентові Т. Г. Масарикові рішення Центр. Руської Нар. Ради про прилучення Підкарпатської Русі до Чехословацької республіки. В тім часі повівали синьо-жовті прапори на Граді, на залізничному двірці та на інших публічних і приватних будовах у Празі, а всі члени делегації враз з бл. п. губернатором Антоном Бескидом мали на грудях синьо-жовті кокарди»[306].
Восени 1934 р. несподівано виник конфлікт через позицію чеського шовініста, шкільного інспектора Вондрачека, за ініціативою якого президія крайового уряду видала ще 11 липня того ж року обіжник до окружних урядів про заборону використання синьо-жовтих прапорів, хоча інші чеські урядовці заявляли, що цей припис не стосується цього прапора[307]. Проте вже 27 жовтня жандарми зняли в Тереблі синьо-жовтий прапор, вивішений місцевим господарем побіч державного прапора ЧСР[308]. Усе це викликало хвилю обурення як серед закарпатців, так і в сусідній Галичині[309].
Конфлікт 1934 р. завершився легалізацією синьо-жовтого прапора як крайового для Підкарпатської Русі[310], на що також указує у своїх працях і Π. Р. Магочі[311]. Детальніше про це повідомляли ужгородські часописи: «За підписом п. краєвого президента Антона Розсипала дня 15. XII. 1934 під числом 17. 688 — през. — 1934 видала президія краєвого уряду розпорядок у справі уживання синьо-жовтого прапору на Підкарпатській Руси, як краєвого (земського) прапору (курсив наш. — Авт.). Розпорядок заслано всім окружним урядам, поліційній дирекції в Ужгороді й поліційному комісаріатові в Мукачеві. По мисли того розпорядку дозволяється уживати синьо-жовтий прапор дня 28 жовтня і взагалі на державних, краєвих і народних святах так на будовах, як і в поході. Коли цей прапор уживається разом із державним прапором має бути поставлений з лівого боку, а не може бути більший ані кращий від прапору державного»[312]. Хоча надалі й траплялися якісь дрібні непорозуміння (наприклад, жандарми зняли прапор під час велосипедних перегонів у Ясіні[313]), проте загалом синьо-жовтий прапор застосовувався повсюдно без проблем[314].
Із загостренням політичної кризи 1938 р. в ЧСР герб Підкарпатської Русі стає символом будівництва автономної Карпато-Української Держави. Активно використовується на Закарпатті й символ Тризуба як загальноукраїнський герб. З огляду на політичні зміни в Чехословаччині наприкінці жовтня 1938 р. у Празі розглядалися проекти коригування державних гербів ЧСР. Цікаво, що серед різних варіантів як символ Карпатської України розглядався і золотий Тризуб Св. Володимира на синьому полі[315]. Хоча цих змін так і не встигли здійснити, але 15 березня 1939 р. у Хусті відбувся перший Сейм Карпатської України, який проголосив незалежність Закарпаття, а також затвердив Державні герб і прапор Карпатської України[316]. У початкових варіантах законопроекту ним мав стати «дотеперішній краєвий герб». Але під час обговорення д-р Степан Росоха запропонував доповнити цей розділ словами «і Тризуб Святого Володимира Великого», а отець Кирило Феделеш додав: «щоб і наш конституційний закон респектував християнські традиції українського народу, пропоную й до гербу нашої Держави внести святий символ християнства»[317]. Тому в кінцевому варіанті затвердженого Закону ч. 1 §6 мав таке формулювання: «Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб: медвідь у лівім червонім півполі й чотири сині та три жовті смуги в правому півполі, і Тризуб Св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Переведення цього місця закону полишається окремому законові»[318]. У протоколі, опублікованому в книжці С. Росохи «Сойм Карпатської України» та інших виданнях допущена, мабуть, технічна помилка через поспіх і подано — «медвідь у лівім червонім полі», що суперечить як фотодокументам, так і фонографічному запису зачитування на Сеймі д-ром С. Стебельським Закону ч. 1. Мало бути «червоний медвідь у лівім білім (срібнім) півполі», бо саме так виглядав «дотеперішній краєвий герб», та й причин змінювати його колористику не було. У Законі ч. 1 також фіксувалося, що «5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, при чому барва синя є горішня, а жовта є долішня [...] 7. Державний гимн Карпатської України є „Ще не вмерла Україна...“»[319].
Але оскільки вже наступного дня молода Карпато-Українська Держава була потоплена в крові угорськими військами, то, зрозуміло, до ухвалення окремого закону, як і графічного виконання затвердженого герба, не дійшло. Закарпатський знак на півсторіччя виходить із реального ужитку.
Державно-територіальні символи Радянської України
Проголосивши 25 (12) грудня 1917 р. у зайнятому червоноармійцями Харкові владу рад, більшовики імітували створення паралельної Центральній Раді форми національної державності й тому також використовували назву «Українська Народна Республіка» і навіть почали видавати свій «Вістник Української Народньої Республіки». 30 (17) грудня був сформований уряд, який назвали Народним секретаріатом[320]. Наскільки ця «державність» була формальною, свідчать спогади тодішнього народного секретаря у справах освіти В. Затонського: «Називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й справді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не визнавала»[321]. Петроградський Раднарком після харківського з’їзду почав видавати агресію більшовицької Росії проти України за громадянську війну між Центральною Радою та Народним секретаріатом.
Наслідуючи IV Універсал у резолюції II Всеукраїнського з’їзду рад, що відбувався 17—19 березня 1918 р. в Катеринославі, говорилося: «Українська Народна Республіка стає самостійною радянською республікою. Але по суті взаємовідносини радянських республік залишаться старими»[322]. Д. Дорошенко з подивом описував, що під час захоплення більшовиками Києва в лютому 1918 р. на будинку Народного комісаріату військових справ висів червоний прапор із нашитими в крижі жовтою й блакитною смужками. Усе це робилося з метою полегшити захоплення України. Коли ж більшовики зуміли закріпитися на Лівобережжі, то й потреба в надмірній мімікрії відпала — 6 січня 1919 р. назву УНР змінено на УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка), а як тимчасовий захід прийнято вважати основним законом УСРР конституцію РСФРР[323]. За ухваленою 10—14 березня 1919 р. конституцією визначено герб УСРР (стаття 34) — подібний до герба Російської Федерації — на червоному щиті сходить золоте сонце, над ним — золотий серп і молот, щит оточений вінком із колосків пшениці та назвою республіки й гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» двома мовами (українською та російською); а також торговельний, морський і військовий прапор УСРР (стаття 35), який складався «з полотна червоного (червоно-рожевого) кольору, в лівому кутку якого, коло держальця, зверху, вміщено золоті літери „УСРР“ або напис „Українська Соціялістична Радянська Республіка“»[324]. Слід зазначити, що описи символів були не зовсім конкретними, написи на них уживалися і в російському, і в українському варіантах, офіційних зображень додано не було (вперше їх наведено в Конституції УСРР 1923 р.[325]). Зрештою, в умовах війни це не перешкоджало різним місцевим «ревкомам» використовувати і червоні, і синьо-жовті прапори. Так, Військово-революційний комітет брацлавської групи видав 17 січня 1920 р. наказ, у якому значилося: «Приказується всім установам вивісити на установах по два прапори, один жовто-блакитний, другий червоний. На прапорах мати дописи буквами УРСР»[326].
