Перемога Російської імперії у війні 1768—1774 років розгорнула перед нею широку перспективу територіальних загарбань у Північному Причорномор’ї. Кючук-Кайнарджийський мир зафіксував передання їй Османами межиріччя Дніпра та Південного Бугу, фортець Керч і Єнікале в Криму, побережжя Азовського моря між ріками Берда і Єя. Посиливши під час війни свою військову присутність у степовому краї, монархія Романових тепер почувалася спроможною охопити його прямим контролем, створюючи нові губернії й максимально скорочуючи автономію прикордонних козацьких спільнот. 1775 року було розформовано Військо Запорозьке і реформоване Військо Донське; керівництво обох цих козацьких спільнот зазнало репресій. Запорозькі Вольності розподілили між Новоросійською та Азовською губерніями, до яких приєднали щойно здобуті від Туреччини терени і в яких почали розподіляти землі під поміщицькі господарства. Катерининський уряд хотів бачити тут типовий для центральних районів Росії уклад життя з мінімальними місцевими відмінностями.

Однак сталося не так, як гадалося. Виявилося, що землі, які роздавали під поміщицькі господарства як «порожні», за фактом такими не були, бо рясніли запорозькими зимівниками в найкращих угіддях. Багато їх (загальне число — 7567) у цей час стрімко перетворювалися на хутори і слободи, до яких постійно прибувало населення з північних регіонів України. Крім того, запорожці зовсім не хотіли миритися з підступною ліквідацією їхньої Січі. У Барвінкостінківській паланці, де поземельна боротьба з російським офіцерством у 1775 року вже доходила до пострілів і лязкоту шабель, пішов розголос про отамана Метелку, який буцімто зібрав 3 тисячі калмиків і закливав до себе козаків для походу на Січ з метою її відновлення. Чутки зображали його і як «Метлу-Пугачова», котрий іде з Дону на Запорожжя для відвоювання козацької волі; твердили і про 2 тисячі запорожців, що, мовляв, переховуються в Кримських горах і готові рушити йому на поміч. Російські урядовці карали розповсюджувачів таких чуток, однак чіпати запорожців остерігалися, щоб не збурити повстання. Тож і запорозькі зимівники, хутори та слободи не одразу опинялися в руках поміщиків.

Запорожці хоч і не вдалися до збройного виступу, однак спромоглися створити чимало проблем для російського уряду. Найбільшою з них був їхній відхід до османських володінь і заснування Задунайської Січі. Її поява не лише посилила охорону кордону Османської імперії, але й дестабілізувала управління степовим прикордонням монархії Романових. Адже українському населенню було куди йти в разі посилення російського контролю. Хоч у результаті чергової війни з Османами 1787—1791 року Росія й закріпила за собою володіння Кримом і здобула нові терени між Південним Бугом та Дністром, однак контролювати загарбані землі її урядові стало ще важче. Адже серед місцевого населення, яке до того ж перебувало в постійному русі, було вкрай мало прихильників її влади. Остання ж трималася в регіоні майже виключно на солдатських багнетах і не отримувала від нього жодного економічного зиску.

Розуміння того, що «на штики можливо спиратися, однак сидіти на них неможливо» (популярна в ті часи французька приказка), спонукав уряд Катерини II до активного пошуку прибічників. Першими серед таких мали стати представники місцевих еліт, яким надавався статус російського дворянства. 1785 року імператриця підписала «Жалувану грамоту дворянству», що звільняла його від обов’язкової державної служби й зміцнювала його власницькі права щодо землі та кріпаків. Колишні гетьманські та запорозькі старшини, так само як і кримськотатарські та ногайські мурзи, охоче отримували дворянство, що давало право на поміщицьке володіння. Однак Росія була не лише дворянською імперією, але і корумпованою державою зі слабкими інститутами управління, а відтак і великим простором для чиновного свавілля. Корупція в ній (попри первісне латинське значення цього слова) не була порушенням системи, але ж власне системою: влада як умова власності та збагачення.

Виявилося, що власне факт отримання дворянства майже нічого не дає для захисту прав власності. Поміщик, котрий заселив надану йому землю, забезпечив поселян реманентом і створив господарську інфраструктуру, себто чесно виконав вимоги уряду, міг легко все втратити. Для того щоб це помістя стало його власністю, було потрібно, аби приїхав землемір, все обміряв і підписав відповідний акт. Але фахівців-землемірів бракувало; ті, що бралися до виконання їхніх обов’язків, часто не мали не лише найменшого людського сумління, але й елементарних професійних навичок. Вони не поспішали до безчиновних поміщиків, зате запопадливо обміряли володіння великих сановників та їхніх наближених. За висновком українського історика Анатолія Бойка, «бажання, симпатії, антипатії простого геодезиста ставали додатковим фактором земельного устрою Південної України». Середні та дрібні поміщики, як і поселяни державних слобід, могли десятиліттями очікувати розмежування і певності щодо своєї власності. На початку 1790-х років було розмежованого всього 8,7 % з усіх розданих земель і лише 3,5 % маєтків вповні закріплені як власність.

Непевність власності визначалася і тим, що право земельних роздач закріпив за собою «головний командир новоросійського краю» Григорій Потьомкін. Величезна кількість ордерів, підписаних ним чи не на коліні, містила багато суперечностей, що збільшували простір для корупції та окозамилювання. Після смерті Потьомкіна 1791 року місце «імператора Півдня» зайняв новий фаворит Катерини Платон Зубов, який змістив центр регіону до створеного ним Вознесенського намісництва і піддав сумніву ордери, підписані своїм попередником, вчинивши масштабний перерозподіл земель. Все це готувало благодатний ґрунт для діяльності всіляких нахаб і аферистів, а хто грав за правилами, ризикував програти. Тож і випадки, описані Алєксандром Пушкіним у романі «Дубровський», були типовими і для Південної України.

Владу як головну умову власності та закон як інструмент обману для досягнення влади й добування через неї власності слід вважати головною причиною того, чому освоєння причорноморського степу не пішло по шляху американського фронтиру. Стартові умови, здавалося 6, були однаковими. Запорозький козак нічим не різнився від піонера американських прерій. І той, і інший діяли в схожих природних та соціальних умовах, мали особисту свободу та зброю, яку на власний розсуд застосовували як проти «тубільців» — ногайців та індіанців, так і задля промислів; і той, і інший залишали райони з надмірним державним контролем і занурювалися в «дику», безконтрольну просторінь, де займали вільні землі, створювали власні господарства та вдавалися до ринкових операцій для збуту її продукції. Але в той саме час, коли Сполучені Штати Америки оголосили приватну власність основою-основ свого соціального порядку, підмурком Російській імперії, як і в часи Івана IV, був дворянин-кріпосник, власність якого гарантувалася не законом, а його участю в загальнодержавному беззаконні. Тож у середині XIX століття, коли в США процвітало капіталістичне фермерство та стрімко розвивалася міська індустрія, у «Новоросійському краї» більшість поміщицьких господарств була збитковою й закладалася через борги. Власне, і сам цей «край» довго лишався збитковим і не повертав навіть те, що вкладала в нього імперія, пов’язуючи з ним своє марення про власну велич.

Поміщик у Південній Україні не став тим, чим був поміщик у центральних районах Росії. Якщо в козацькій Україні посполитий мав право вільного вибору місця помешкання й не був міцно пов’язаний круговою порукою із сільською громадою, то у дворянській Росії селянин жорстко прикріплявся до землі. Основою сільської неволі була селянська община, об’єднана круговою порукою, що спонукала за провину кожного карати всіх, а відтак — усі карали кожного, відповідали за повинності щодо поміщика та держави і пильнували, щоб ніхто того не уникнув. Земля общини підлягала періодичному перерозподілу між селянами, а це позбавляло сенсу дбати як про покращення її родючості, так і добробуту тих, хто її обробляв. Однак община була гарним замінником нерозвинутих державних інститутів найнижчої ланки; вона гарантувала селянину мінімальний прожитковий рівень, а поміщикові та державі — постійний прибуток від землі та людей, що на ній працюють. Власне цей устрій і запроваджували в степових слободах після закінчення 10-річної пільги, передбаченої законом для поселянина від часу його оселення. Однак в умовах степу довго не могли налагодити механізми, які стримали б поселян від переходів на інші місця, де пільги ще не закінчилися або де держава створювала привілейовані умови, стимулюючи заселення нових земель. Відтак імперські чиновники мусили крізь пальці позирати на селянські переходи, хоч і підписуючи страхітливі документи про їх заборону. А пошуки вільної від тягла землі спонукали українських селян заселяти величезний степовий обшир — від Буджака до Криму, Північного Кавказу й Астрахані.

Отже, південноукраїнський поміщик, аби поселяни від нього не розбіглися, мусив приваблювати їх, надаючи реманент, зерно для сівби, будівельний матеріал тощо. Для обробляння південного чорнозему не годилися легкі рала та сохи, типові для Полісся. Степ потребував важкого плуга, бо, як тут говорили, «хто паше сошкой, у того хліба трошки, а хто плугом оре, той і хліб бере». Традиційні українські плуги лісостепу мали дерев’яну основу з колісним передом (колішня) та залізними лемешем і череслом. Степовий плуг мав бути більш масивним та міцним; у нього запрягали до 4 пар волів, вправлятися ним міг плугатар і 2 погоничів. Повністю залізний плуг, що потребував менше тяглової худоби та робочих рук, виготовили на півдні України лише 1872 року, а фабричні металеві плуги широкого застосування дістали лише наприкінці XIX століття. Не кожна селянська родина мала все необхідне для оранки степу. Селяни могли супрягою орати наділи кожного з них по черзі. Однак легше було скористатися тим, що міг одразу дати пан; звісно, в обмін на зобов’язання, а згодом — і свободу. Але й самому панові для того, щоб розбагатіти на землеробстві, треба було і до того володіти статком. Як відзначив Анатолій Бойко, майбутні поміщики часто отримували «стартовий капітал» на розведенні сірої степової великої рогатої худоби. Ця нині втрачена порода відзначалася унікальними якостями: швидко плодилася і набирала вагу, мала гарне м’ясо, була стійкою до хвороб, а догляд за нею був мінімальний[17].

Утім, існував і коротший шлях до багатства — через здирства на державних посадах. І тут не було меж людській винахідливості, що не зупинялася перед застереженнями моралі, як-от під час епідемії чуми у Феодосії 1812 року, коли карантинні службовці зганяли і хворих, і здорових людей в одні будинки, арештовували їхнє майно, підписували акти про його знищення як зараженого та потай його продавали. Злочинні оборудки набирали обертів і щодо нерухомості кримських татар, які масово емігрували до Туреччини і за безцінь збували свою власність. Та вищим шиком для пройдисвітів стали підряди на постачання сукна та провіанту для армії, концентрація якої в Південній Україні була більшою за будь-який інший регіон імперії. Будівництво військового флоту теж становило невичерпне джерело для нечесної поживи. Кораблі, нашвидкуруч зроблені з неякісної деревини, за кілька років перетворювалися на роз’їдену червами трухлявину. 1787 року Франсіско де Міранда, герой воєн за незалежність США та Венесуели, іронічно описав недоладний верф біля Херсону, з якого морські судна тягнули по мілководдю, використовуючи взятих у ногайців верблюдів.