Річ Посполита оформилась як станово-шляхетська монархічна держава на чолі з виборним королем. Король обирався усім шляхетським загалом на конвокаційному та елекційному сеймах, і, відповідно, вступав на королівство на сеймі коронаційному.

Обраний король виступав сувереном Речі Посполитої, будучи одночасно й великим князем литовським, руським і жемайтським. Король представляв своєю персоною державу й очолював виконавчу владу в країні, мав право законодавчої ініціативи (разом із сеймом) та право санкції сеймових постанов. Від його імені видавалися сеймові постанови, щоправда, з обов’язковим зазначенням ролі сейму в їх ухваленні. Вважався також і верховним головнокомандувачем, але зазвичай ці повноваження делегувались гетьманам. Він також володів винятковим правом призначення на урядові посади та номінування на сенаторські посади. Його прерогативою і важливим важелем впливу було надання права держання і користування доходами з державних маєтків, так званих королівщин. Досить тривалий час королі володіли правом роздавання земель на власний розсуд. Король виступав вищим гарантом прав усіх станів і підданих Речі Посполитої. У такій іпостасі він був вищою апеляційною інстанцією, очолював сеймовий, надвірний, а згодом асесорський суди. Він видав грамоти на права та привілеї окремим суспільним групам і особам. Прерогативи короля суттєво обмежувалися у сфері зовнішньої політики, фінансів, поземельних відносин тощо повноваженнями сейму, сенату, сенаторів-резидентів. Король не міг усунути від влади довічно призначених ним же урядовців, навіть за умови невиконання ними своїх обов’язків.

Для безпосереднього керівництва державою король призначав вищих посадових осіб, які разом формували королівський уряд. Це були коронний маршалок, канцлер, підканцлер, великий коронний і польний коронний гетьмани, підскарбій. Допомогу в здійсненні управлінських функцій уряду надавав чиновницький апарат, що формував Коронну канцелярію. Після інкорпорації українських земель 1569 р. до складу Корони було створено спеціальний підрозділ — Руську канцелярію.

Адміністративну владу на місцях здійснювали призначені королем воєводи, каштеляни, підкоморії, ґродські старости, а в містах, наділених магдебурзьким правом — магістрати.

Король обирався довічно, проте не міг передати владу своєму спадкоємцеві. Король не мав права заарештовувати шляхтича без попереднього розгляду його справи у суді. Для того, щоб контролювати діяльність монаршої особи, після смерті кожного короля і перед обранням нового правителя збирався конвокаційний сейм, учасники якого опрацьовували умови, які повинен був прийняти новий король.

У періоди безкоролів’я владу в Речі Посполитій посідала каптурова конфедерація шляхти. На чолі держави ставав католицький примас (гнєзненський архієпископ), на якого покладався обов’язок підготовки королівської елекції і який брав на себе звання інтеррекса («міжкороля»). Обрання нового короля обов’язково мало пройти три етапи: конвокацію, елекцію і коронацію. На конвокації посли від земель утворювали генеральну конфедерацію — каптур (назва походить від каптура — шапки, яку носило духовенство, що брало участь у жалобних обрядах королівського поховання), а також затверджували склад каптурових судів. Елекційний сейм заслуховував сенаторів й іноземних послів, які представляли претендентів на королівський трон Речі Посполитої, а також укладав пакти-конвенти для майбутнього кандидата. На коронаційному сеймі обраний монарх видавав загальне підтвердження прав своїх підданих, складав коронаційну присягу, повідомляв послів про відбуття коронації.

Схильних до авторитаризму монархів такі обмеження дратували. Натомість ідеологи шляхетського повновладдя знаходили для правителів заспокоєння у формулі: «Король Речі Посполитої — то король королів, бо панує над вільними людьми, а королі, наділені владою абсолютною, є королями ослів».

Вища законодавча влада

Вищим законодавчим органом держави був спільний для Корони Польської і Великого князівства Литовського вальний сейм, який обмежував прерогативи короля у видачі конституцій, запровадженні податків, розпорядженні фінансами й майном. Спільно з сеймом король вирішував справи війни та миру, скликання шляхетського ополчення. Більше того, без згоди сейму монарх не мав права брати шлюб, набувати маєтки для себе та своєї родини, виїжджати за кордон. Виник парламент у Польщі наприкінці XIV ст. і протягом наступного XV ст. розвивався у постійній політичній боротьбі короля, магнатів і шляхетського загалу, творячи особливу модель шляхетської демократії, рівної якій у багатьох аспектах не було в цілій Європі.

Сейм складався з двох палат: верхньої — сенату, і нижньої — посольської ізби (палати). Сенат був дорадчим органом при королі й сеймі. Закони ухвалювала посольська ізба, однак вони набирали чинності лише за умови згоди сенаторів і короля. Сенат формувався за посадовим принципом і складався з римо-католицьких архієпископів (гнєзненського і львівського), всіх єпископів; десяти вищих урядових осіб — коронних і великокнязівських канцлерів, підканцлерів, великих і надвірних маршалків, підскарбіїв; усіх воєвод і каштелянів, деяких старост. Загальна чисельність сенаторів становила 140 осіб.

Усі урядовці призначалися королем на посади довічно, а отже, гарантували собі пожиттєво й місце в сенаті. Головував на засіданнях сенату король, а за його відсутності великий коронний канцлер. Згідно з традицією, сенатори розміщувалися у залі засідань у відповідності до принципу старшинства: з одного боку король на троні, з іншого — арцибіскупи й біскупи, а поміж ними — державні урядовці й воєводи, з тилу — каштеляни. Окрім функцій уставодавчих, сенат зберігав за собою і повноваження вищого органу влади виконавчої. На час між сесіями сенат обирав 16 сенаторів «резидентів», які постійно перебували при королю і займалися вирішенням проблем поточної політики.

Нижню палату становили обрані на шляхетських сеймиках воєводств посли. Кожне воєводство делегувало на сейм певну кількість послів. Спочатку кількість послів становила 170 осіб, а згодом, на середину XVII ст., зросла до 190. Відповідно до традиції, представництво шляхти з України на сеймах визначалося таким чином. Сеймики шляхти Холмської землі обирали на вальний сейм двох послів; Київського і Брацлавського — по три посли, Белзького, Чернігівського, Подільського — по чотири, а Волинського воєводства, Галицької, Коломийської і Теребовлянської земель та Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель — по шість. Тож найбільшою кількістю послів на вальному сеймі було представлено Руське воєводство, адже перераховані вище землі входили саме до цієї адміністративної одиниці. Зайве наголошувати на тому, що переважання в складі делегації від українських воєводств представників Галичини й Західного Поділля призводило до чисельної переваги в ній етнічних поляків і католиків.

Посольська ізба, або палата послів, відігравала винятково важливу роль у державному житті Речі Посполитої. Адже, хоч право законодавчої ініціативи мали всі три «сеймуючі стани»: король, сенат і посольська ізба, але саме остання ухвалювала постанови — конституції, кожна з яких після візування її королем ставала обов’язковим до виконання законом. Діяльністю посольської ізби керував обраний депутатами маршалок.

Сейм мав відбуватися щонайменше раз на два роки. У тому разі, коли сейм скликався у визначений термін і тривав повних шість тижнів, він мав назву ординарного. А коли сейм скликався королем на випадок нагальної потреби й на коротший термін, тоді він називався екстраординарним. Про скликання сеймів король оголошував після відповідних консультацій із сенаторами. Він же формулював основні питання, які виносились на сейм. Про сейми повідомляли заздалегідь, щоб шляхта воєводств могла провести місцеві сеймики та обговорити на них важливі питання державного життя.

Брати участь у роботі сеймів мали право лише офіційно обрані депутати від земської шляхти. Однак існувала практика, коли на засідання сеймів прибували представники окремих громад і суспільних груп зі своїми проханнями й вимогами. З початком XVII ст. таким правом неодноразово користуватимуться українські козаки, прагнучи в легітимний спосіб розв’язати свої наболілі проблеми. У процедурі сеймування особлива роль належала обраному на початку засідань маршалку, який вів засідання, оголошував порядок денний, надавав слово, стежив за дотриманням порядку. Отже, посада маршалка була не лише престижною, а й впливовою у владній ієрархії Речі Посполитої. Ухвалення ізбою постанов мало відбуватися за одностайної згоди послів. Кожен зі шляхетських представників на сеймі мав право вето.

У роботі сеймів, скликаних для обрання нового короля, формально взяти участь міг кожен шляхтич держави. Але реалізація права залежала від місця проведення зібрання. А тому, зважаючи на ту обставину, що зазвичай сейми проходили у Варшаві чи поблизу неї, польському шляхтичу з Малопольщі чи Мазовії було набагато простіше вчасно прибути на королівську елекцію, аніж, скажімо, лицарській людині з Сіверщини чи Київщини. Тож представництво української шляхти на таких зібраннях було більше умовним, ніж реальним і вона не мала достатніх способів вплинути на ухвалення потрібного їй рішення.

Місцеве шляхетське самоврядування

Важливу роль у державному житті республіки відігравали місцеві сеймики. Сеймики уособлювали прояви самоврядності. Саме на сеймиках шляхта усвідомлювала себе політично активною частиною суспільства, що бере на себе вирішення найважливіших питань регіонального й загальнодержавного значення. Найраніше сеймикувати почали в Галичині, ще від кінця XIV ст. На Волині перші повідомлення про зібрання повітової аристократії для вирішення нагальних проблем місцевого життя датуються першою третиною XV ст., проте регулярно почали скликатися волинські сеймики вже після їхнього узаконення жалуваною грамотою Зиґмунта II Августа 1565 р.

На українських землях сеймики відбувалися у Житомирі, де сеймикувала шляхта Київського воєводства, у Вінниці, відповідно, шляхта Брацлавського воєводства, в Кам’янці-Подільському — Подільського, в Луцьку, а іноді в Кременці — Волинського, в Белзі — Белзького, в Холмі — Холмського, в Чернігові — Чернігівського, у Галичі — Галицької, Коломийської і Теребовлянської земель, у Судовій Вишні — Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель.

Залежно від завдань, до вирішення яких скликалась шляхта, сеймики поділялись на передсеймові, елекційні, каптурові, реляційні, депутатські. Передсеймові сеймики збирались напередодні проведення вального сейму. Для їх скликання король відправляв свого легата з королівським листом, у якому викладалися причини скликання сейму. Після ознайомлення зі змістом листа «сеймикуюча» шляхта обирала своїх послів (делегатів) на сейм і формулювала положення наказу (інструкції). Наказ міг або надавати послам свободу дій під час ухвалювання певних рішень, або ж, навпаки, змушувала їх діяти строго відповідно до ухвалених на сеймику постулатів. Посли від сеймиків певних провінцій (які, до речі, отримували права недоторканності впродовж 4 тижнів до і 4 тижнів після сейму) збиралися разом із сенаторами відповідних воєводств на так звані генеральні сеймики, де узгоджувались позиції кожної провінції на вальний сейм.