Попри першу хвилю успіху, що супроводжувала виступ Брюховецького проти Москви в лютому — березні 1668 р., розвинути його далі не вдавалось. Доволі скромними були результати дипломатичних звернень до Порти та Криму. Неабияку небезпеку для Брюховецького становила й таємна дипломатія Дорошенка, котрий, попри заклики до Брюховецького возз'єднати Гетьманати навіть ціною особистого зречення гетьманської булави, насправді справу вів таким чином, аби булаву відібрати якраз у Брюховецького. І на біду останнього, Дорошенко мав доволі серйозну підтримку в середовищі лівобережної старшини.

Найбільш активно на Лівобережжі Дорошенка підтримував колишній чернігівський полковник, а наразі генеральний осавул Дем'ян Ігнатович (Многогрішний). У польських архівах збереглися цікаві листи Ігнатовича до Дорошенка, з яких стає зрозумілим, що вже з березня 1668 р. осавул Брюховецького від імені лівобережної старшини висловлювався за те, аби правобережний регіментар прибув на Лівобережжя, бо до його милості «всі полки схиляються». При цьому Ігнатович закликав Дорошенка не йняти віри Брюховецькому, бо той «звик на неправді стояти». Автор «Літопису Самовидця» стверджував, що не лише один Ігнатович почав «свою приязнь отміняти» по відношенню до Брюховецького «й до Дорошенка посилати, обецуючися оного за гетмана приняти», а й інші старшини діяли в такому ж дусі. Так само й ніжинський протопіп Симеон Адамович конфіденційно сповіщав російську владу, що «полковники всі стали писати до Дорошенка, що його хочуть прийняти за гетьмана, а Брюховецького не хочуть».

Упродовж квітня — травня 1668 р. таємні контакти лівобережних старшин за спиною свого регіментаря з правобережним гетьманом тривають, а завершується ця історія наприкінці травня вступом гетьмана Дорошенка на чолі військ на лівий берег Дніпра. Війська Дорошенка форсували Дніпро в районі Кременчука і розбили табір поблизу Говтви. Залишивши при собі близько двох тисяч козаків, решту товариства правобережний регіментар розіслав Лівобережжям не стільки для розвідки, скільки для того, аби схиляти лівобережців під свою булаву. І варто зауважити, акція дала вражаючий результат. Першими на вірність Дорошенку присягнули сотні Лубенського полку. Згодом до них почали долучатися козаки Миргородського, Полтавського й Переяславського полків.

Довідавшись про рух Брюховецького до Котельви, Дорошенко виступив у верхів'я річки Говтви навперейми своєму опоненту. Здається, звістка про перебування правобережного гетьмана на Лівобережжі заскочила Брюховецького зненацька. Відчуваючи недобре, лівобережний регіментар спробував вчинити тиск на опонента через кримців. Як свідчив протопіп Симеон, Брюховецький, «як провідав, що тут вже є Дорошенко, в кручину дався, і став просити Орду, щоб тому Дорошенку наказали на свій бік повернутись». Але правобережний гетьман, котрий уже перебував під протекцію султана, зумів віднайти переконливіші аргументи на перемовинах з представниками Челі-бея, й останній, попри складену перед тим з лівобережним гетьманом обопільну присягу в Гадячі, схилився на бік його супротивника.

Коли 7 червня Брюховецький на чолі лівобережних військ й частини Орди прибув до Зінькова, Дорошенко прислав до нього послів, котрі висунули вимогу добровільно скласти з себе гетьманські повноваження та здати «булаву, знамено, бунчук і гармати». У відповідь Брюховецький посланців Дорошенка наказав закувати в окови. А вже наступного дня до Зінькова прибув з військами сам гетьман Дорошенко. При наближенні правобережних військ татари Челі-бея розступилися, відкриваючи полкам Брюховецького дорогу для атаки супротивника, але «все військо Брюховецького гукнуло, старшина і чернь, що ми за гетьманство битися не будемо». Одночасно товариство кидало гнівні вигуки на адресу свого гетьмана, стверджуючи, що «він їм доброго нічого не зробив, тільки війну і кровопролиття розпочав». Слідом за цим найактивніші заколотники кинулись грабувати майно гетьмана: «...в ту ж мить побігли на його Брюховецького вози і всі животи його розграбували, намети порвали». Тим часом якихось двоє лівобережних сотників схопили свого регіментаря і силоміць потягли до намету гетьмана Дорошенка.

Петро Дорошенко, побачивши врешті в очі свого опонента з Лівобережжя, почав дорікати бідоласі за те, що він перед тим так жорстко відписувався йому і відмовлявся добровільно скласти гетьманські клейноди. Брюховецький, що перед тим ніколи за словом у кишеню не лазив, тепер перебував в заціпенінні й жодного слова так і не вимовив.

Те, що відбулося далі, у подачі джерел завжди супроводжується зауваженням «бутто», «начебто». Після гробової мовчанки Брюховецького, що настала після запитань Дорошенка, останній помахом руки «бутто» наказав козакам прикувати невдачливого царського боярина до гармати — покарання, варто сказати, доволі поширене в козацькому судочинстві й до того ж не надто суворе. Утім наелектризована попередніми подіями юрба зрозуміла цей знак інакше: «...в той же нас взяла його безбожного Брюховецького, як непотрібного раба, й почала шарпати, одяг на ньому різати, і дрюччям, дулами, чеканами і рогатинами, як пса скаженого, до смерті забивали і голого покинули».

На виручку лівобережному правителю кинувся лише давній побратим гетьмана — заслужений запорожець Чугуй, котрий вийшов із Запорозької Січі разом з Іваном Брюховецьким і залишався при ньому впродовж всього часу його буремного гетьманування. Але сили виявились відверто нерівноцінними, і шансів на порятунок свого гетьмана в Чугуя не було.

Згідно з іншою версією, Брюховецький потрапив до рук Дорошенка після того, як лівобережні козаки поєдналися з військом правобережного гетьмана, а чигиринський сотник Савка, виконуючи наказ свого старшого, доправив тепер уже колишнього лівобережного гетьмана в табір свого переможця. За цією версією, Дорошенко був нібито зовсім непричетний до смерті Брюховецького, оскільки той загинув від рук серденят, коли спробував було втекти.

Прикметне, що особливого суспільного сум'яття смерть Івана Брюховецького на Лівобережжі не викликала. Хоча Петро Дорошенко, побоюючись нездорових інстинктів наелектризованого насильством натовпу, завбачливо виїхав на ніч з табору. Загалом же, не по-християнськи безжальна, але лапідарна й влучна реакція на смерть лівобережного гетьмана сучасника-літописця, котрий записав так: «Забит правильно», мабуть, відображала настрої, що панували з цього приводу в Україні.

Глухівський компроміс 1669-го

Жахлива смерть Івана Брюховецького — як би це блюзнірські не звучало — відкрила перспективу возз'єднання козацької України. На Генеральній раді, куди прибули як правобережні, так і лівобережні козаки, гетьманом обох боків Дніпра проголосили найбільш гідного на той час кандидата — Петра Дорошенка.

Возз'єднання козацької України стало тріумфом політики Дорошенка. Утім, уже в середині липня, довідавшись про вторгнення польських корогв на терени Східного Поділля, гетьман з більшою частиною військ відійшов на Правобережжя, доручивши командування на Лівобережжі наказному гетьману Дем'яну Ігнатовичу. На середину серпня наступ поляків було успішно відбито, але саме в цей час претензії на гетьманську булаву висунув запорозький писар Петро Суховій. Виступ Суховія підтримав кримський хан Аділь Ґерай. Для Дорошенка ситуація ускладнювалася ще й тим, що у другій половині вересня перейшли у наступ російські війська воєводи Григорія Ромодановського. Після того як царський воєвода спалив Ніжин та оволодів Черніговом, в Ігнатовича після кількох місяців безуспішних спроб зупинити наступ не залишалось іншого виходу, як запросити в Москви мир. Наказний присягнув на вірність цареві, а наприкінці грудня на старшинській раді його було проголошено повноправним гетьманом.

Затвердження нових умов договору Війська Запорозького з царем було винесено на Генеральну раду, скликану на початку березня 1669 р. в Глухові. Найбільше суперечок викликала вимога української сторони вивести з Лівобережжя царські війська на чолі з воєводами, яких за гетьманування Брюховецького ввели майже до всіх великих лівобережних міст. Обґрунтовуючи необхідність такого кроку, старшина наводила численні факти зловживань із боку царських ратних людей, брутального та жорстокого поводження з місцевим населенням, доводила, що саме діяльність воєвод спричинила українсько-російську війну. Натомість Ромодановський залякував старшину агресивними намірами сусідніх правителів, перед якими Україна без царських військ залишиться зовсім беззахисна.

Вирішальну роль у дебатах відіграла присутність у Глухові численного російського військового контингенту, введеного туди за наказом царя «для обереганья на Раде». Як написав із цього приводу в своєму статейному списку воєвода Ромодановський, козацька старшина, хоч і стояла на своєму «крепко», змушена була щодо більшості суперечливих питань погодитися на поступки царському представникові. Після цього 6 березня Ігнатовича проголосили гетьманом, привели до присяги цареві й обдарували привезеними з Москви булавою, бунчуком та корогвою. По тому ухвалили й новий українсько-російський договір, який підтвердив денонсацію Московських статей 1665 р., які викликали різкий спротив української сторони. Новий договір — так звані Глухівські статті — став своєрідним компромісом для обох сторін. У чому ж полягала його компромісна суть? Зокрема, значно зменшився перелік міст, у яких могли перебувати російські залоги, — Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав та Остер. Вкрай важливо й те, що відтепер — на відміну від умов, визначених договором 1665 р., — воєвод позбавляли права адміністративної та судової влади над некозацьким населенням Гетьманату. Було ліквідовано також їхні фіскальні функції в Україні, адже третя стаття Глухівського договору реанімувала у фінансовій сфері стан справ, юридично встановлений угодою 1654-го. Формально всі податки з українського населення збирали на царське ім'я, але робила це місцева українська адміністрація, зосереджуючи кошти у військовій скарбниці Війська Запорозького.

У сфері ж зовнішньої політики Москва, відмовившись повертати гетьманові право на незалежні контакти з іноземними правителями (гетьманський уряд вимагав хоча б відповідного права щодо Польщі та Криму), бо через це бувають «многіе ссоры», утім погодилася внести в угоду пункт про обов'язкову участь українських представників на засіданнях російсько-польських комісій, на яких обговорюватимуть українські справи.

У дусі постанов 1659 р. вирішували й питання про особливості гетьманської елекції. Військові Запорозькому забороняли позбавляти гетьмана булави без спеціального дозволу царя, хіба що причиною невдоволення товариства була «зрада» українського регіментаря.

Звичайно ж, Глухівський договір не відновив початкові умови, зафіксовані угодою 1654 р. У загальних рисах він лише відтворив умови договору осені 1659-го. І якщо восени 1659 р. такий варіант взаємин видавався козацькій старшині образливим і став підґрунтям для активізації антимосковських настроїв, то на весну 1669-го він здавався коли не привабливим, то принаймні цілком прийнятним.

Османський еялет на землях України в часи правління короля-українця

Наприкінці 1671 р. султан Мехмед IV надіслав Речі Посполитій офіційне оповіщення про початок війни на захист свого скривдженого васала гетьмана Дорошенка та «козацького народу». У середині серпня наступного року більш ніж 100-тисячна османська армія підступили під Кам'янець-Подільський. Незадовго до того, 8 липня, гетьман Дорошенко в битві на Батозькому полі завдав нищівної поразки пропольському гетьману Михайлу Ханенку та коронним корогвам, які його супроводжували. Після цього польські війська поспішно вийшли з теренів Брацлавщини. А ще за деякий час після десятиденної облоги командування залоги Кам'янець-Подільського запросило миру. Коли ж султан відправив армію під командою Каплан-паші, татарські орди на чолі з Селім Ґераєм та козаків Петра Дорошенка на здобуття Львова, деморалізоване керівництво Речі Посполитої запросило в султана миру. Ганебного для шляхетського гонору миру.