Отже, кінець XIX ст. став для галицьких українців знаковим, адже саме тоді відбулася кристалізація ідеї політичної самостійності України в програмових документах майже всіх українських партій та їхній практичній діяльності і перетворення українців на етнонацію. Політичні цілі галицьких українців проголосила праця Ю. Бачинського «Україна irredenta» (1895), у якій автор стверджував: «Боротьба за політичну самостійність України не стосується виключно лише українців-народу, а взагалі всіх, що замешкують Україну... Спільний інтерес... змусить їх усіх стати українськими патріотами». Незважаючи на марксистське доктринерство, саме «Україна irredenta» як своєрідний маніфест тогочасного українського покоління ознаменувала становлення ідеології новітнього українського етнічного руху.
Значно пізніше відбулася інституціоналізація політичних партій українців Буковини. Першою з їх числа стала «Національна Рада русинів на Буковині», створена восени 1905 р. Предтечею цієї фактично української національно-демократичної партії було міжнаціональне депутатське об’єднання «Вільнодумний союз», створене 1903 р. в Буковинському крайовому сеймі. Програмні документи «Національної Ради» були близькими до установчих документів УРП і УНДП. У програмовій заяві «Чого ми хочемо?», опублікованій у листопаді 1905 р., діячі першої політичної партії буковинських українців зокрема заявляли: «Ми, Русини на Буковині, яко частина українського народу... будемо підтримувати і скріпляти національну силу, єдність і самостійність нашого народу».
В українському сегменті політичної системи держави 1907 р. радикальні ідеї оформилися в Українську радикальну партію Буковини. У її програмі, яка була частково опублікована 1909 р., наголошувалося, що визволення українського народу пов’язується з широкими соціально-економічними перетвореннями, встановленням соціалізму, а також поряд з низкою економічних вимог указувалося на перспективи надання самоуправління українцям і всім політично поневоленим народам.
Третьою значною силою в українському національному русі Буковини була Соціал-демократична партія Буковини (1896), а також УСДП Галичини і Буковини (1899). Однак більшість гасел соціал-демократів довгий час були незрозумілими для селян, а робітників-українців тут було небагато. Тільки з 1908 р. український соціал-демократичний рух на Буковині досить зміцнів і почав справляти реальний вплив на суспільні процеси в краї. Аналогічною з діяльністю в Галичині на Буковині вважалася РНП москвофільського спрямування, яку слід розглядати не як повноцінну політичну силу, а в багатьох випадках як буковинську громадсько-церковну організацію. Такий стан справ зумовлений етнополітичною мобілізацією українців, яка супроводжувалася кризою москвофільства та спробами росіян (етнічних росіян у Галичині та старообрядців на Буковині) реанімувати його.
Українське етнічне відродження несло в собі нові детермінантні імпульси для подальшого розгортання процесу політизації двосторонніх взаємин українців та поляків в західноукраїнському регіоні. Важливим у цьому контексті залишалося й коригування взаємин старих візаві, особливо у випадку євреїв. Останні, враховуючи свій етнічний статус і боротьбу за громадянську рівноправність, відмовлялися бути «зброєю» перших у тиску на других («сусідів»), висували програми, які врегульовували їхні інтереси. Імовірно, в чужому етнічному середовищі партії як етнічної, так і класово-соціальної ідеології пріоритетними вважали етнонаціональні цінності та інтереси.
Підписана в жовтні 1890 р. С. Даниловичем, Є. Левицьким, Р. Яросевичем, М. Павликом та І. Франком програма РУРП передбачала: «В справах політичних... уділеня кожному народови можности як найповнішого розвою культурного. ...Запанованє у внутрішній політиці Австрії правдивого автономізму...» У програмі Народної Ради від 27 грудня 1892 р. знаходимо бажання:«...В державі австрійській, — поважній на вні, а сильній внутрі, згодою і задоволеннєм всіх єї народів, — на основі конституційній, законними средствами здобути народови руському таке становисько політичне, яке єму належить ся межи народами сеї держави. ...З народом польським хочемо жити в згоді, на основі повної рівноправности народу руського, — а тої рівноправности будемо добиватись всіма силами».
Так, доповнення до програми УРП від 29 грудня 1895 р. містило положення про «утворення окремої руської політичної території з руських частей Галичини і Буковини з якнайширшою автономією», а в партійній програмі 1904 р. стверджувалося, що вона виступає за «запевне свобідної самоуправи українсько-руському народови і всім політично поневоленим народам... змірює до перестрою австрийскої держави на федеративний зв’язок народів, що замешкують її, через утворене замість теперішніх провінцій — національних територій з повною політичною автономією кождої народности на території переважно нею заселеній в запевненєм меншостям усіх політичних і національних прав... Застерігаючи для національних меншостей повне пошануванє прав їх мови, права осьвіти в рідній мові і розвою рідної культури...» Як бачимо, українським радикалам ішлося передусім про декларування гарантій прав і свобод представникам етнічної більшості регіону при одночасному запевненні всіх політичних і національних прав етнічним меншинам.
Визначальною щодо «чужих» була й позиція націонал-демократів, які обстоювали ідеали міжетнічного і міжконфесійного порозуміння, висуваючи при цьому окремі застереження стосовно поляків і євреїв. Приміром, у програмовій заяві УНДП — «Народній програмі», опублікованій у грудні 1899 р., заявлялося, що «въ справах культурних... стоимо за повного толєранцією и ровноправностію для всѣхъ вѣросповѣдань и обрядовъ».
Натомість у партійних засадах внутрішньої і зовнішньої політики («Народна тактика») УНДП заявила:«...Будемо поборювати всяки заходы Поляковъ, змагаючи до польонізаціи Русиновъ и до поддержана гегемоніи Поляковъ надь Русинами. Зъ той причины будемо поборювати всѣ польски партіи, котри до того змагають (Тут і далі виділення наше. — Авт.). Будемо поборювати жидовъ о столько, о сколько они, вызыскуючи нашъ народъ, долають на шкоду наших економічныхъ и моральних интересовъ, або, подпираючи наших політичныхъ противниковъ, шкодятъ нашой національной справѣ. ...Партіи, котри... поддержують будьте правительство шляхетско-польске пановане въ Галичинѣ, якъ прим, партія т. зв. угодова, будемо безъусловно поборювати, и всяка злука зъ ними въ справах політичныхъ є выключена». Одночасно очільники партії висловлювали ідею майбутнього плебісциту для подолання конфліктів між галицькими українцями і поляками, а відтак — утворення окремих адміністративних одиниць за етнічним принципом у рамках імперії.
Озвучені заяви слід однак розмежувати принаймні за двома критеріями. Домінування такої оцінки УНДП єврейства на груповому рівні загалом свідчить про зблокування її в архетипах — так званих українських кривдах від євреїв-лихварів — очевидно, за економічною, а не за етнічною ознакою, а також ситуативно об’єднаних євреїв і поляків під час чергових виборів. Цим, імовірно, можна пояснити такі прояви «компенсаційної» агресії щодо євреїв, яка виявилася у формі програмових заяв УНДП. Інший фокус, який висвітлював позицію українських націонал-демократів щодо поляків, передусім стосувався політики угодовства, яку активно використовував галицький політикум часів «нової ери» при одночасному підкресленні принципової позиції партії, що вона «стоїть на становищи української національної окремішности». Додаткові застереження містилися і щодо москвофілів, яких націонал-демократи хоча й не відкидали як ситуативних союзників під час виборів, однак застерігали від проросійської орієнтації: «Серед рускои Суспольности будемо поборювати всяки змаганя, що ведуть до вынародовленя Русиновъ чи то въ користь польщины чи россійщины. Зъ той причины уважаємо постойну злуку зъ москвофільською партією за виключену».
Для сучасників-українців прикладом угодовства була діяльність українських християнських суспільників (Католицько-руського народного союзу і Християнсько-суспільного союзу) — поєднання соціального і конфесійного типів ідентичностей. Зосібна КРНС виступав проти антиукраїнської політики москвофілів, відмежувався від соціалістичних ідей, демонстрував австрофільську спрямованість. Попри запевнення у пошуку українсько-польського замирення заяви Союзу містили й застереження, що «несовістні підозріваня цілого народу руского, передовсім же руского духовенства, без огляду на партиї, о тенденції антидержавні і антирелігійні — показали на жаль наглядно, що переважна часть польської суспільности не позбулася своїх гегемоністичних змагань, і що не відноситься до народу руского як до рівного собі».
Важливою обставиною було те, що діяльність цього по суті католицького політичного товариства не обмежилася східногалицькими теренами. Зокрема чернівецька газета «Буковина» зауважувала: «Ми, буковинські Русини, займаємо супротив сего нового т[оварист]ва у Львові таке становище: Т[оварист]во се виразно зазначує у своєму статуті, що дбати о руській нарід в Галичині; коли-ж так, то жаден православ[ний] буковинський] Русин не має права дорікати сему галицькому] Т[оварист]ву за его кат[олицьку] основу». Однак партія, що базувала свою ідеологію на західноєвропейському клерикалізмі, помітного впливу на маси не мала. До того ж, незважаючи на заклики до порозуміння між етнічними спільнотами західноукраїнських земель, приміром, утворення місцевої організації КРНС у Станиславові[148] влітку 1897 р. євреї сприйняли як суто польську справу для боротьби з сіонізмом: «євреї оцінили виникнення цього Союза як прояв антисемітизму».
Важливим було й те, як саме трактували міжетнічні та міжконфесійні взаємини. Так, на перших (установчих) загальних зборах ХСС 29 червня 1911 р. було окреслено проблему українсько-польських відносин: «...Уважаємо себе народом рівноправним і ніякої вищости та опікунства над собою не признаємо. [...] наше відношене до Поляків... христ[иянська] справедливість і держ[авна] конечність вимагає передовсім від Поляків, як від сильнійших, щоби они шукали способів, як полагодити наші міжнародні спірні справи». Що ж до росіян і пропаганди православної віри, яку поширювала Русско-народна партія в Галичині, то тут збори ХСС постановили, що вони «протестують рішучо проти сеї роботи і постановляють всіма силами її поборювати».
Еволюцію міжгрупової взаємодії та розстановку політичних сил реально відображала й палітра політичних партій Буковини, діяльність яких засвідчувала певний прогрес крайового суспільства у становленні та функціонуванні структур громадянського суспільства, ідейне зростання національних рухів, мобілізацію етнічних меншин. У випадку української спільноти Галичини і Буковини остання реалізовувалася в спектрах національно-демократичного, радикального та соціал-демократичного рухів.
