34. Обвинувачення
Останній день процесу припав на 15 жовтня, рівно через три роки після вбивства Степана Бандери. Степан Ленкавський та багато інших оунівців прийшли в суд у чорних костюмах з чорними краватками. Того дня вони відвідали заупокійну службу по Бандері в соборі Св. Стефана в Карлсруе. Сташинський помітив, що в залі багато людей у жалобному одязі, але не знати, чи пов’язав він це з подіями трирічної давнини[361].
Бандерівці лишилися задоволені позицією головного прокурора процесу доктора Альбіна Куна, літнього лисого чоловіка в круглих окулярах. Кун відповідав у генеральній прокуратурі за справи, пов’язані зі шпіонажем. Процес Сташинського збігся з початком найбільшого політичного скандалу у повоєнній ФРН — справою «Шпіґеля». У перший день суду журнал надрукував статтю із секретною інформацією про стан готовності бундесверу, західнонімецької армії. Це дуже не сподобалося інспекторам НАТО, виток інформації ударив по військовому командуванню й міністрах. У перерві Куну показали статтю, прокурор пробіг її очима прямо в залі і розпорядився почати попереднє розслідування.
Справа закінчилася арештом автора-журналіста, видавця «Шпіґеля» і відставкою міністра оборони, впливового баварського політика Франца Йозефа Штрауса[362].
Виступ Куна нічого доброго Сташинському не обіцяв. Прокурор заявив, що підсудний знав про смертельну дію пістолета-спрею, і кваліфікував злочин Сташинського як «підступне політичне вбивство». Він погоджувався, що Сташинський діяв за наказом КДБ і був інструментом в руках держави, яка практикує вбивства політичних опонентів, але не визнавав Комітет державної безпеки військовою організацією і не вважав його накази законними. Кун доводив, що Сташинського могли змусити виконувати накази на території Радянського Союзу або країн Східного блоку, але він міг відмовитися виконувати їх у Західній Німеччині. Крім того, немає сумніву, що Сташинський вдавався у ФРН до шпіонажу.
Кун відзначив відвертість свідчень Сташинського і пошкодував, що «ця інтелігентна людина, завдяки супротивним обставинам і помилковому політичному керуванню, заплуталася в цю справу». Але завершив свій виступ так:
— Закон передбачає за вбивство найвище покарання, а пом’якшувальні обставини, які має обвинувачений, не можна брати до уваги.
Прокурор вимагав два пожиттєвих терміни за убивства плюс три роки за шпіонаж. Чутки про свідчення в обмін на пом’якшення, які Чарльз Керстен чув у Вашингтоні, схоже, виявилися хибними. Сташинський, по суті, звинуватив радянське керівництво в організації політичних убивств за кордоном, але прокурор жодних послаблень у відповідь не виявив. Для Сташинського ситуація різко погіршувалася[363].
Наступним мав виступати адвокат Ярослави Бандери Ганс Нойвірт. Нічого доброго Сташинському це теж не обіцяло. Попередні дні показали, що адвокат не тільки сумнівається в «наверненні» вчорашнього агента КДБ, а й добре розбирається в нюансах радянської й української історії та політики. Нойвірт почав з того, що Бандери — сім’я релігійна, вони втратили трьох синів у боротьбі за визволення України, але не шукають помсти. Та по суті це була помста. Коли Нойвірт назвав Сташинського яничаром, який зрадив свою сестру і обманом проліз у націоналістичне підпілля, підсудний почав соватися на стільці і почервонів — на суді це траплялося рідко. Дошкульні порівняння Нойвірта на цьому не закінчилися: він порівняв Сташинського із собакою Павлова, натренованою чекістами убивати невинних людей.
Однак Нойвірт, як і Кун, не спростовували позицію захисту стосовно духовного переродження Сташинського.
— Чоловік є продуктом такої методи виховання, якою видресовано собак Павлова, але ось приходить ця жінка, — сказав Нойвірт про Інґе Поль, — і якраз вона стає тією, хто, апелюючи до його сумління, виправдовує остаточно нашу [західну] систему. Цим симпатія Нойвірта до Сташинського і вичерпувалася.
— Одначе як би ми не крутили з цією справою, — вів далі адвокат, — ми не маємо можливости дати розгрішення, немов у сповідальниці. Ми сидимо в судовій залі. Хоча б ми як дошукувалися чогось людського, завжди залишається убивство і знищення двох людей.
Бандерівців не вразила ораторська майстерність Нойвірта — він нервувався і говорив дуже тихо, — але сподобалися самі слова про Сташинського і боротьбу ОУН за незалежність.
— А за засадами нашої західної традиції, така боротьба священна, — сказав Нойвірт. — І якраз українці впродовж свого важкого історичного процесу показали нам, що вони готові йти за покликом цієї традиції[364].
Коли суд пішов на обідню перерву, перспективи Сташинського видавалися надто примарними. Він зробив майже неможливе — завоював симпатії суддів і публіки. Навіть прокурор і адвокати позивачів погоджувалися, що Богдан покаявся і вже не та людина, яка скоїла убивства. Але все це не мало значення. Якщо судді послухають прокурора, йому дадуть два пожиттєві терміни плюс три роки. Та й удвічі менший термін — пожиттєве і півтора року — нічим не кращий. На виступ свого адвоката складно було сподіватися.
Одразу по обіді Гайнрих Ягуш викликав Адольфа Міра, адвоката Ребетів. Доти вони з Нойвіртом виступали й ставили запитання дуже жорстко. Мір теж заперечував, що Сташинський пішов на вбивства з примусу, і вважав, що той міг спокійно відмовитися. Адвокату здалися наївними й пояснення Сташинського, що його доноси на партизан-повстанців не призвели до арештів і убивств. Мір заперечив слова прокурора, що суд розглядає «підступні вбивства».
— Чи був Ребет беззахисним, чи був він довірливим? — спитав Мір і сам же відповів заперечно. — У тому стані, у якому Ребет йшов сходами, він, без сумніву, не був беззахисним. Також поняття довірливости тут не на місці. — І додав: —Тут не можна просто вжити поняття скритовбивства (Meuchelmord), як його звичайно вживають нефахівці.
Аргумент Міра підривав фундамент обвинувачення, з уст адвоката постраждалої сторони це звучало дивно. Але на цьому його несподіваний наступ на прокурорську конструкцію не закінчився. Він сказав, що не варто питати, чому Сташинський не втік на Захід, коли вперше отримав злочинний наказ, зважаючи на масштаб індоктринації й комуністичні переконання агента. Мір закінчив несподіваний виступ згадкою про свою клієнтку Дарію Ребет:
— Високий Сенате! Від імені пані Ребет я мушу ще раз запевнити, що вона не відчуває до Сташинського навіть найменшої ненависті, але вона співчуває йому, і вона має рацію. Жоден винуватець не знаходить перед судом свого власного сумління… Лагідного вироку також вистачило б, бо вчинок Сташинського означає для нього обтяження його совісті, якого він, як відповідальний за смерть двох людей, ніколи не позбудеться[365].
Що трапилося? Багатьох присутніх вразила промова Міра. На чиєму боці адвокат, що просить пом’якшення для вбивці і сумнівається в аргументах прокурора? Кого він насправді представляє? Дарія Ребет мала говорити наступною і, напевно, внести ясність. З-за столу, де сиділи родичі жертв і їхні адвокати, підвелася сорокадев’ятирічна жінка з відкритим обличчям і тонкими губами, що видавали сильний характер. Із сильним акцентом вона сказала суду, що через труднощі з німецькою мовою і бажання бути точною зачитає письмову заяву. Двадцятирічний Андрій Ребет переклав цей текст з української німецькою й був готовий допомогти в разі потреби.
— Насамперед я маю сказати, що мені дуже важко бути в ролі співобвинувача в цьому процесі. Бо природним порядком для мене виникає питання: кого я обвинувачую? І якщо я маю відповісти на це запитання точно й правдиво, то відповідь звучатиме так: обвинувачення стосується наказодавців, російсько-большевицького режиму, совєтської системи, у яку людину вбудовано безоглядно і майже фаталістично і в якій вона стає механічним складником».
Як і Нойвірт, Дарія Ребет найперше затаврувала комуністичну систему, але, на відміну від адвоката сім’ї Бандери, перекладала відповідальність за скоєні злочини з безпосереднього виконавця на організаторів і замовників.
— Я не маю супроти обвинуваченого почуття злоби й ненависті, — заявила жінка. — Це я можу сказати і твердити також від імени мого майже дорослого сина, точніше — обох моїх дітей. Із суто людського становища обвинуваченого можна жалувати, і я не кладу жодної ваги на те, щоб він був гостро покараний. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як явище, що є рівночасно віддзеркаленням трагічної долі нашого народу.
Андрій Ребет згадував, що слова матері зала суду сприйняла з недовірою. Але вони справили враження на Сташинського, його настрій помітно змінився на краще. Можливо, у його душу вперше запала надія на менш суворе покарання. Андрій повністю підтримував думку матері про покарання Сташинському. Він не тільки переклав, а й брав участь у написанні тексту — Дарія Ребет обговорювала з політичними союзниками свою лінію на суді. Вони хотіли, щоб це був суд над радянським режимом і методами боротьби з українським національним рухом. Судячи з її заяви і пізніших статей, Дарія Ребет вважала Сташинського радше жертвою радянського режиму, аніж підступником-зрадником, як бандерівці. Вона сподівалася, що відкритий процес і розголос змінить ставлення Заходу до української еміграції й українського питання, а відомості про суд дійдуть до України і «дадуть обманеним людям причину призадуматися»[366].
Однак сприятливу для Сташинського хвилю зупинив виступ доньки Бандери Наталі. Її промова подіяла на аудиторію зовсім по-іншому. Вона не давала юридичної чи моральної оцінки діям Сташинського, не засуджувала ні його, ні радянський уряд. Вона виголосила радше жалобне слово по батькові, який загинув, нагадала Наталя, рівно три роки тому, день у день. Смерть Бандери лишила глибоку рану в серцях його трьох дітей. Наймолодшій Лесі тоді було дванадцять, після загибелі батька вона почала щоденник, намагаючись зрозуміти, що трапилося з її сім’єю. «Такою була воля Божа — передчасно закінчити татове життя героїчної смертю, смертю для України, — писала тринадцятирічна дівчинка через рік, 2 жовтня 1960 року. — І тому мусить бути воля Божа залишити нас, родину тата, без батька, щоби ми вступили в боротьбу за життя, щоби ми показали нашу спроможність жити, ми три, тата діти. Але чому ж теж якраз маму мусів трапити такий страшний удар? Чи мама не мала їх вже досить в своїм житті? Цего я не можу казати, це не є ще в мої силі зрозуміти, хоч ідуть мої думки часто в той напрям»[367].
Коли Наталя почала говорити, у залі запала тиша. Навіть журналісти перестали шурхотіти паперами. Вона ділилася спогадами про батька, професійного конспіратора, правду про якого не знали навіть діти.
— Я пригадую собі, що одного разу, важко хворіючи на запалення середини вуха, я запитала маму, хто є цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого батька, — голос Наталі тремтів від хвилювання. Вона згадала перші повоєнні роки, коли родина Бандери жила окремо у таборі ді-пі в Мітенвальді. Коли в кінці 40-х сім’я возз’єдналася, Наталя ще довго не знала справжнього імені батька.
— Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру, — згадувала Наталя. — З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера — це мій батько. Уже тоді я собі усвідомила, що я не смію прозрадити цього моїм молодшим сестрі та братові; було б дуже небезпечно, якщо б малі діти через свою наївність у чомусь проговорилися.
