Зітин син Отто, що його виплекано на габсбурзьку реставрацію у 1930-х роках, все ще був задіяним у політиці — членом консервативної німецької партії, що грунтувалася в Баварії, і депутатом до Європейського Парламенту. Він мав чимало думок щодо облаштування нової Європи. Із розпадом Югославії Отто закликав держави Європи визнати віднедавна незалежну Хорватію. Чільник сербського військового утворення Аркан Тигр нагадав йому, що сталося з Францом-Фердинандом, коли той ткнув свого носа у балканську політику. Отто відреагував на погрозу особистими відвідинами Сараєва, приїхавши, за його словами, «молитися за те, щоб це коло трагедій замкнулося». Мав Отто і свої візії щодо інших націй, чиї історії розпочалися з Габсбургами — найпомітніше щодо України. 1935 року Вільгельм потрапив в осердя скандалу в Парижі, позбавивши Отто габсбурзького союзника в Україні й осоромивши цілу родину. Через сім десятиліть після цього розчарування Отто знову підняв голос щодо України. Наприкінці 2004 року він заявив, що майбутнє Європи вирішуватиметься у Києві та Львові[338].
Отто мав слушність. Україна була найбільшою і найбільш населеною постсовєтською республікою в Європі, країною з площею Франції і п’ятдесятьма мільйонами мешканців. Із цього погляду, вона була лакмусовим папірцем того, чи може демократія поширитися на посткомуністичну Європу. Більшість із колишніх комуністичних країн на захід від України пройшли через більш чи менш успішні перетворення на виборчі демократичні системи із ринковою економікою. Росія, східна сусідка, не спромоглася встановити впізнаваних форм ані одного, ані іншого, але могла покластися на державну інфраструктуру й державні еліти Совєтського Союзу. Україна, колишня совєтська республіка, майже без історії незалежного існування мусила створити цілий апарат незалежної держави, на додачу до демократичної системи й ринку. Як і всі європейські держави, що пережили комунізм із самого початку, від заснування Совєтського Союзу, Україна зазнала певних труднощів із цим дуже підставовим перетворенням. Ідея держави як чогось об’єктивного, чогось такого, що існує поза особистим контролем її чільників, була цілком новою. Коли у час вельми підозрілої приватизації творилися величезні маєтки, державу почали сприймати як захисницю економічних баронів, що їх називали олігархами.
У перших роках двадцять першого століття Україна сповзала до олігархічного авторитаризму, за правління президента із дуже значними повноваженнями і в мінливому оточенні надзвичайно багатих чоловіків і жінок, які зокрема контролювали телевізійні медії. Наприкінці 2000 року, у найбільш голосному з незчисленних скандалів, президентський тілоохоронець оприлюднив авдіоплівки, на яких хтось із голосом, дуже схожим на голос президента Леоніда Кучми, віддавав наказ прибрати журналіста. Цей журналіст, Георгій Ґонгадзе, був редактором інтернет-сторінки під назвою Українська правда, що відрізнялася від скорумпованих телевізійних медій і критикувала адміністрацію президента. Його обезголовлене тіло знайдено декількома місяцями раніше. У ході президентської кампанії 2004 року опонента власноруч обраного президентом наступника отруєно діоксином. Доза отрути жахливо спотворила колись вродливе обличчя Віктора Ющенка[339].
Та скалічений і зболений Ющенко не здався і переміг на виборах, як вказували екзит-поли. Коли адміністрація Кучми у листопаді 2004 року сфальсифікувала вибори, прибічники Ющенка з’їхалися до Києва, вимагаючи перерахування голосів. Вони стояли на замерзлій бруківці біля київського Майдану Незалежности, стояли сотнями тисяч, стояли тижнями. Вони протиставилися погоді й вельми реальній загрозі насилля. На відміну від українських патріотів у будь-яку іншу мить історії, вони мали могутніх союзників на Заході. Завдяки тиску з боку Європи та Сполучених Штатів і за посередництвом Польщі вони добилися успіху. Вибори проведено ще раз, голоси пораховано, Ющенко переміг, а принцип демократії відновлено.
Тим часом у Росії, Сполучених Штатах і Європі багато людей розуміли так звану Помаранчеву революцію в етнічних рамцях. Прибічників Ющенка змальовано у значній частині світових медій як етнічних українців, людей, чиї дії якимось чином визначало родинне походження. Противників демократії не менш сумнівно зображено росіянами. Хоча то був перший випадок, коли українську націю у великих часописах представлено у такому вигідному світлі, журналісти не мали підстав таким чином ототожнювати етнічну приналежність з політикою. Бездумний поспіх, із яким східноєвропейську політику класифіковано в суті своїй як питання раси, означав інтелектуальну перемогу національної політики Гітлера та Сталіна над лагіднішим і менш чітко окресленим спадком Габсбургів[340].
Та сама Помаранчева революція була політичною помстою Габсбургів. 1918 року Вільгельм здійснював політику «українізації», намагаючись розтлумачити україномовним селянам їхню належність до нації, що заслуговує на державу. Він не досягнув тоді успіху, як не добилися його жодні інші українці, що боролися за незалежність у ті революційні роки. Але після 1918 року українською культурою не могли більше нехтувати навіть совєти. Попри жахливі політичні утиски, що їх зазнала совєтська Україна, в культурній політиці совєти втілювали в життя власний варіант «українізації», використовуючи те ж слово, що й Вільгельм, у надії створити українську совєтську еліту, що відзначалася б лояльністю до комунізму. У 1945 році совєти зробили те, про що Габсбурґи мріяли 1918 року: вони об’єднали всі українські території в межах власної багатонаціональної держави, таким чином претендуючи на розв’язання українського питання. Коли у грудні 1991 року Совєтський Союз упав, Україна мала потрібну форму для незалежної держави. Кордони совєтської республіки окреслили незалежну країну[341].
Коли, зрештою, український уряд загруз у корупції, національна ідея знову стала доступною у вигляді принципу народовладдя або ж демократії. Під час Помаранчевої революції 2004 року українські патріоти пішли на ризик, аби відстояти таку візію України, у якій громадяни матимуть голос у врядуванні. У подіях 1991 і 2004 років непропорційно важливу роль відіграли люди із колишньої габсбурзької провінції Галичини. Численні українські патріоти були греко-католиками, членами церкви, що її Габсбурґи захищали, а совєти заборонили. Та вони відстоювали українську націю не з міркувань етнічних, а радше як політичний вибір. Відважний журналіст, якому відтято голову, народився на далекому від України Кавказі. Київ — місто, де відбувалася українська революція, — розмовляє російською[342].
Нація є питанням не так мови, як любови. У вірші, що його Вільгельм замолоду написав українською мовою, якою тоді ще ледве володів, ішлося про спільний із його загонами поступ до національної свободи «зимною землею» України. У свій більш миролюбний спосіб учасники Помаранчевої революції також обрали зимну землю. Вони також поставили намети в надії здійснити певну ідею національної свободи. На їхнє щастя, жили вони в такій Європі, де свободи можна було добиватися, не вдаючись до насилля. Частина їх розмовляла українською, частина — російською, більшість — обома мовами. Гріючи повітря і бруківку своїм двомовним коханням у своїх помаранчевих наметах, вони, безперечно, діяли в дусі Вільгельма[343].
Революціонери в тих помаранчевих наметах часом мали два прапори: України і Європейського Союзу. Можливо, Отто трохи перебільшив, коли 2004 року сказав, що майбутнє Європи вирішиться в Україні. Повернувшись до Києва у 2007 році, він висловися трохи інакше: «Ви європейці, ми європейці». Помаранчева революція була найважливішим кроком на захист демократії у Європі початку двадцять першого століття[344].
Для українців на початку двадцять першого століття Європа була зовсім іншим зразком, аніж на початку двадцятого. Європа 1910-х, 1920-х, 1930-х і 1940-х років принесла падіння імперії, а потім демократії у політиці; інфляцію, а потім депресію в економіці; підозру, а потім війну в міжнародних стосунках. Привабливими і модерними європейськими моделями, за якими пішла частина українців, були фашизм і комунізм. Під час Холодної війни, у 1950-х, 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, вільні держави Європи взяли участь у тривалому і мирному процесі економічної та політичної інтреграції. На 1990-ті роки Європейський Союз містив зону вільної торгівлі, митний союз, зону вільного внутрішнього руху, спільний зовнішній кордон, спільну валюту і спільний суд. Цей поступ уможливила військова присутність американців і повоєнний економічний бум. Вимагав він до того ж прийняття демократії і держави соціального добробуту, а також підтримку спільних для континенту інтересів, особливо в галузі фінансів і торгівлі. Так постала нова візія Європи — єдина, яку знали помаранчеві революціонери[345].
У певному вузькому й обмеженому розумінні, історія цієї нової Європи, що рухалася до об’єднання, була теж історією Габсбурґів. У 1946 і 1947 роках Вільгельм ризикував життям заради виконання завдань від французької політичної партії Mouvement Républicaine Populaire. Цей рух був політичною домівкою Робера Шумана, що став основоположником європейської єдности. Шуман розробив ідею Європейської Спільноти Вугілля та Сталі. Ця заснована 1951 року установа стала першим кроком на шляху до економічної та політичної інтеграції Європи. Отто вклав усю вагу консервативного монархізму (хай якою вона була) у підтримку проекту європейської інтеграції. Коли його у 1979 році обрано депутатом Європейського Парламенту, йому було вже шістдесят сім років. Там він служив два десятиліття, до 1999 року. Отто відстоював ідею розширення Європейського Союзу на схід після революцій 1989 року, а також підтримував демократію в Україні у 2004-му.
Європа була не лише зразком для наслідування, а й об’єднанням, до якої треба було приєднатися. В останні два десятиліття двадцятого століття, Європейський Союз приваблював європейські держави за межами власних кордонів. 1981 року, через декілька років після прийняття демократичної конституції, до Євросоюзу вступила Греція. У 1986 році членством нагородили Іспанію, яка зробила поступ від авторитаризму до демократії. Ключову роль у політичній трансформації Іспанії відіграв король Хуан Карлос — онук короля Альфонсо і кузен Вільгельма. 1995 року до Євросоюзу приєдналася Австрія, яка, як і Швеція, відмовилася від свого нейтралітету. У 2004 році Європейський Союз прийняв Польщу разом із сімома іншими посткомуністичними демократичними країнами (а також із Кіпром і Мальтою). Під час Помаранчевої революції Європейський Союз здійснив інтервенцію на користь вільних виборів, що стала першим послідовним зразком європейської зовнішньої політики. Як і Габсбурги перед ними, посадовці з Євросоюзу здійснили обережне втручання на боці української нації[346].
