Подальші події підштовхували українців, які становили абсолютну більшість у селах, і євреїв, які становили понад 70% населення маленьких містечок Галичини, залишати свій край та країну. Економічний застій та зневажливе ставлення центру до східних околиць значною мірою вплинули на зростання еміграції. Видобуток нафти в Галичині впав на 70% від свого піку напередодні Першої світової війни, але жодної іншої галузі, що могла б замінити його, якщо не брати до уваги невеликого лісового та сільського господарства, у краї не існувало. Українські селяни намагалися покращити своє становище, відроджуючи кооперативний рух, що існував під час австрійського правління. Найуспішнішим був «Маслосоюз», що витримував конкуренцію не лише вдома, а й експортував свою продукцію до Чехословаччини, Австрії, Німеччини та інших європейських країн. До «Маслосоюзу» приєднався майже кожен український фермер. Але кооперативи не могли кардинально поліпшити скрутне становище українського села. За майже повної відсутності робочих місць у місті малоземельні селяни (понад половину селян мали ділянки не більш ніж 5 акрів) часто не мали іншого вибору, окрім як залишити країну. У міжвоєнний період з Польщі виїхало близько 200 тисяч українських селян. Багато з них завершували свій шлях у США, а після того як у середині 1920-х років там припинили імміграцію, у Канаді та Аргентині. Приблизно стільки ж із Польщі виїхало і євреїв, з яких більшість (до 75 тисяч) поїхала до Палестини, а решта — до Аргентини та США. Єврейську еміграцію підштовхувало як подальше погіршення економічних умов (більшість євреїв у Галичині та решті Польщі жили у злиднях), так і зростання антисемітизму, що призвело до бойкоту єврейських крамниць, ініційованого польськими націоналістами, та нападів на єврейські громади. У другій половині 1930-х років, після смерті Юзефа Пілсудського — голови держави, який намагався приборкати антисемітизм, — десятки євреїв були вбиті й сотні дістали поранення в заворушеннях і сутичках по всій Польщі. Польський уряд намагався «вирішити єврейське питання», просячи в західних держав та їхніх єврейських громад допомогти збіднілим євреям Польщі або взяти до себе єврейських біженців. Західні уряди не реагували.
Економічна та культурна політика, що впроваджувалася Польщею на українських землях у 1920-ті роки, прямо суперечила заходам, що їх проводили в той час більшовики в Радянській Україні. Замість сприяння стрімкій індустріалізації, польська влада покладалася на сільське господарство; замість інтеграції українців до державного апарату заохочувала їхню еміграцію та приплив до регіону не лише польських адміністраторів, а й польських колоністів. Але Польська держава мала важливу рису, якої ніколи не було в Радянському Союзі, — політичну систему, побудовану на принципах виборчої демократії. Навіть після того, як 1926 року Юзеф Пілсудський влаштував переворот, Польська держава зберігала елементи політичного плюралізму та релігійної толерантності, що дозволяло українцям засновувати власні партії, церкви та культурні організації.
Після поразки української державності в Галичині 1919 року греко-католицька церква відновила свою роль головної національної інституції, а її голова, митрополит Андрей Шептицький, набув статусу загальновизнаного національного лідера. Якщо перше не було новим явищем (церква виконувала цю роль принаймні з часів революції 1848 року), то виконання Шептицьким ролі національного лідера було новиною. Нащадок русинського шляхетського роду, що вже дав церкві одного митрополита у XVIII столітті, Шептицький народився у католицькій сім’ї, що культурно полонізувалася багато років до його народження. Багато хто в українському суспільстві розглядав його долучення до греко-католицької церкви, що на початку XX століття піднесла його на найвищий щабель церковної ієрархії, як спробу поляків захопити останню «національну» інституцію в краї. Але в міжвоєнний період Шептицький, який відчував себе більше лояльним підданим Австро-Угорщини, ніж сином Польщі, доклав усіх зусиль, щоб захистити церкву та її парафіян від полонізаційних зусиль нової держави. З поширенням польської мови й відмовою влади вказувати національність як категорію перепису, релігія, у цьому випадку греко-католицька, стала одним із головних маркерів української самосвідомості в міжвоєнній Галичині.
В українській політиці міжвоєнної Галичини домінувало Українське національно-демократичне об’єднання — партія з глибоким довоєнним корінням, лідери якої походили з лав Української національно-демократичної партії австрійських часів. Нова ера в галицькій політиці настала 1929 року, коли Українська військова організація (УВО), підпільна мережа на чолі з полковником Євгеном Коновальцем, який боровся за незалежність у Східній Україні в 1918—1919 роках, перетворилася на Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Нова організація успадкувала від попередника програмну мету — незалежність України та іредентизм[33], а також конспіративну структуру та терористичну тактику для досягнення своїх цілей. Новою була ідеологія радикального націоналізму, якої ветерани війн за незалежність 1918—1921 років ніколи не мали. Ця ідеологія засуджувала ліберальний націоналізм лідерів довоєнного українського руху, яких ОУН звинувачувала в обмеженні питаннями мови та вихованні культури поразництва. Вона проголошувала націю найвищою цінністю і ставила своєю метою створення «нової людини». Цю ідеологію допоміг сформулювати Дмитро Донцов, уродженець східної України та колишній соціал-демократ. Сам Донцов ніколи не був членом ОУН, але своїми творами сформував нове покоління її лідерів та активістів.
Майже відразу ОУН, у найкращому випадку маргінальна сила в українському політичному житті, довела свою здатність впливати на цю сцену далеко за межами своєї політичної ваги. Перший її великий успіх відбувся в червні 1934 року, коли члени ОУН убили польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, стверджуючи, що він відіграв вирішальну роль у пацифікації — серії репресивних заходів проти українських діячів та інституцій восени 1930 року. Перед цим восени 1933 року оунівці вбили у Львові радянського дипломата, по-мстившись за Голодомор 1932—1933 років у Радянській Україні. Обидва вбивства були організовані однією людиною — 25-річним студентом Львівської політехніки Степаном Бандерою, який очолив мережу ОУН у Галичині в червні 1933 року. Громадськість дізналася більше про Бандеру та ідеологію ОУН після його арешту й переслідування з боку польської поліції. Суд над Бандерою у справі вбивства Перацького відбувався у Варшаві; за ним відбувся другий процес у Львові 1936 року через вбивство в липні 1934 року (уже після арешту Бандери) шанованого директора Львівської української гімназії Івана Бабія, якого ОУН звинуватила у співпраці з польською поліцією.
У своєму останньому слові на Львівському процесі Бандера пояснив, чому він та його товариші не лише забрали життя в інших, а й ризикували собою: «ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить; але — наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати»[34]. Бандера мав на увазі ідею незалежності України. За свою участь у вбивстві Перацького він отримав смертний вирок, що був пізніше замінений на сім довічних термінів. Він вийшов на волю у вересні 1939 року, коли німецьке та радянське вторгнення спричинило безлад у польських тюрмах, що дозволило багатьом в’язням, серед яких був і Бандера, вийти за тюремні ворота.
ОУН мала виразне галицьке походження, однак у 1930-ті роки вона проникла й за межі Галичини, зокрема на територію колишньої російської Волинської губернії. Там національні відносини були доволі відмінними від галицьких. Згідно з переписом населення 1931 року, 68% волинян назвали рідною мовою українську, у той час як 17% вважали рідною польську і 10% — ідиш. Напередодні Першої світової війни Волинь була вогнищем російського націоналізму, а місцеві українські селяни не мали окремої національної ідентичності й відправляли до російської Думи представників «Союзу російського народу» та споріднених із ним організацій. Після включення до складу Польської держави ця провінція стала об’єктом інтенсивної польської колонізації, а також сферою змагання між двома українськими проектами національного будівництва. Обидва були українськими, але один, змодельований у Галичині, був відверто антипольським, у той час як другий виплеканий на Волині за допомогою колишніх петлюрівців, був культурно й лінгвістично українським, але політично лояльним до польського режиму.
Польський уряд зробив усе можливе, щоб ізолювати Волинь від «шкідливого» впливу галицького націоналізму. Він запровадив так званий сокальський кордон, за назвою містечка на кордоні між Галичиною та Волинню, щоб обмежити розширення діяльності українських галицьких інституцій на Волинь. Українській греко-католицькій церкві було заборонено проводити місійну роботу на Волині, Поліссі, Підляшші або Холмщині, а тамтешні греко-католики були підпорядковані польській римо-католицькій церкві. У землях на північ від «сокальського кордону» уряд заборонив діяльність осередків товариства «Просвіта» та обмежив поширення літератури з Галичини. Особливих зусиль він доклав, щоб запобігти створенню мережі осередків ОУН на Волині.
Одним із найбільших прихильників та втілювачем «сокальського кордону» в життя був Генрик Юзевський, колишній міністр внутрішніх справ Польщі та воєвода, або губернатор Волині в 1928—1938 роках. Етнічний поляк, який народився та отримав освіту в Києві, Юзевський обіймав посаду заступника міністра внутрішніх справ в українському уряді Симона Петлюри. Він став адвокатом альянсу Петлюра-Пілсудський 1921 року і, як голова канцелярії Пілсудського та міністерства внутрішніх справ, захищав справу польсько-українського примирення. Він вважав таку перспективу реалістичною, якщо Волинь буде захищено від руйнівних впливів Галичини. Юзевський працював у тісному контакті з «хорошими українцями», представниками петлюрівської еміграції в Польщі — його колишніми товаришами по зброї з Наддніпрянської України, — щоб виплекати версію українського націоналізму, лояльного до Польщі. Він підтримував православну церкву, незалежну від Москви, під юрисдикцією варшавського митрополита й константинопольського патріарха, а також поміркованих українських політиків на парламентських виборах. Серед них був племінник Петлюри Степан Скрипник, депутат польського сейму та майбутній православний єпископ і митрополит, який стане патріархом незалежної від Москви Української православної церкви після здобуття Україною незалежності 1991 року.
