12 червня прем’єр-міністром Франції було призначено маршала Ф. Петена. Новий уряд одразу почав шукати шляхів виходу з війни, і 22 червня Франція капітулювала. Невдовзі в місті Віші було створено уряд Французької держави, який контролював південь країни й колонії. Північні та західні регіони Франції опинилися під німецьким управлінням. Серед військ, які доостанку не здавалися й чинили опір під Ліоном і Греноблем, був сформований нашвидкуруч у червні 1940 р. маршовий батальйон іноземних добровольців із Сатоне, у якому опинилося чимало українців. Батальйон відступив на південь, до Середземного моря. 8 липня, уже після капітуляції Франції, українські вояки з цього та інших підрозділів встановили в муніципалітеті Пейньє (департамент Буш-дю-Рон) пам’ятний камінь із тризубом на згадку про перебування тут 900 українців-легіонерів. Наприкінці літа 1940 р. усі українські вояки, які уникнули полону, були демобілізовані колабораціоністським урядом Віші.
У зв’язку з поразкою Франції, польський еміграційний уряд переїхав до Лондона. Натомість уряд УНР, як і восени 1939 р., евакуюватися не зміг. Українські національні організації Франції, хоч і продовжили діяти, однак зазнали репресій. Припинили видавати газети «Тризуб» і «Українське слово». У вересні 1940 р. німецькі окупанти заарештували О. Шульгина (його разом із сином Ростиславом тримали в ув’язненні до 18 квітня 1941 р.). В. Прокопович деякий час перебував на території Віші, а згодом повернувся до Парижа. Наприкінці січня 1941 р. він написав міністрові внутрішніх справ Польщі С. Коту листа, у якому просив допомогти виїхати з Франції та підтримати матеріально діяльність уенерівського осередку. Тільки через три місяці польське міністерство закордонних справ дійшло висновку про доцільність евакуації В. Прокоповича до Лондона, однак реалізувати цей план на практиці було непросто.
Напад Німеччини на СРСР змінив зовнішньополітичні пріоритети уряду В. Сікорського. 12 липня 1941 р. В. Прокопович підписав останній документ у статусі виконувача обов’язків президента УНР. У ньому було зазначено: «Розвиток історичних подій поставив мене нині в неможливість сповняти перейняті часово на себе функції Голови Держави. Тому сим актом складаю із себе зверхню владу, повертаючи її знову на руки Панові Президентові Андрієві Лівицькому, Заступникові Голови Директорії, Головному Отаманові військ УНР». Восени того ж року В. Прокопович важко захворів і 7 червня 1942 р. помер у передмісті Парижа.
Українські емігранти у Великій Британії
Наступною після Франції ціллю гітлерівської агресії були Британські острови. Наприкінці червня 1940 р. начальник відділу контррозвідки гестапо В. Шелленберг дістав наказ підготувати невеликий довідник для сил вторгнення та політичних і адміністративних підрозділів, які будуть супроводжувати війська. Результатом роботи став документ «Інформаційна брошура „Велика Британія“», який містив найважливішу інформацію про цю країну: статистичні дані, державний устрій, ворожі та дружні до Німеччини громадсько-політичні осередки. Несподівано багато уваги в цьому документі було приділено українцям. У розділі «Етнографічне дослідження» містився параграф «Українці в Англії». До речі, українці були єдиною з національних меншин Великої Британії, про яку докладно розповідали в цьому розділі.
У брошурі йшлося про те, що українські емігранти в Англії користуються меншим політичним впливом, ніж у Франції, і зосереджені переважно на інформуванні англо-американського світу про свої національні проблеми. Також були виділені п’ять важливих для німців осіб та осередків:
«1. Українське бюро в Лондоні, власником якого є громадянин США Макогін, імовірно пов’язаний з американською розвідкою. Детальніші відомості про Бюро і Макогона є в розпорядженні СД.
2. Англомовний журнал „Investigator“ („Розслідувач“), який видавали раніше з метою інформування англійців про українських гетьманців. Ключовою фігурою є Коростовець. Діяльність Коростовця в Англії свідчить про невірність гетьмана Павла Скоропадського, який проживає в Берліні.
3. Англомовний журнал „Contemporary Russia“ („Сучасна Росія“). Редактор — професор Ланселот Лоутон. Журнал пропагує розпад Росії та має дуже добрі зв’язки в багатьох антибільшовицьких колах. Матеріали журналу становлять великий інтерес для подальшої роботи в (Східній Європі. У Німеччині такий собі пан Каскель колись уже з’являвся від імені професора Лоутона.
4. Йосиф Лісньовський із Манчестера. Відіграє певну роль в українській громаді Манчестера та був у контакті з львівською газетою „Мета“. Не повинен бути антинімецьки налаштованим. Можлива співпраця. Імовірно, має сильні релігійні (греко-католицькі) переконання.
5. Степан Давидович із Лондона. Член ОУН, однозначно пронімецьки налаштований. Прибув до Лондона з Канади кілька років тому й керує Інформаційним бюро українців Канади. Співпраця».
Напевно, українська громада у Великій Британії цікавила німецькі спецслужби тільки з точки зору її використання для впливу на українців як у Східній Європі, так і на американському континенті. З «Інформаційної брошури...» видно, що гітлерівці розраховували на співпрацю з деякими колами місцевих українців після окупації Британських островів. Однак відомості в цьому документі не зовсі точні, а головне, що згадані в тексті українці згодом проявили себе як лояльні громадяни держав антигітлерівської коаліції.
В. Коростовець був провідним членом Англо-українського комітету, що протягом 1931—1934 рр. представляв інтереси гетьмана П. Скоропадського у Великій Британії. До цієї організації належав і вже згадуваний Г. Маккоу. Комітет та журнал «Investigator» довелося закрити на вимогу британської служби безпеки ще в середині 1930-х рр. Під час Другої світової війни В. Коростовець читав лекції про СРСР для британських студентів, офіцерів і дипломатів.
Я. Макогін фінансував Українське бюро на чолі з В. Кисілевським (громадянин Канади, прихильник УНДО), яке діяло в Лондоні протягом 1931—1940 рр. Найвизначнішим досягненням організації стала кампанія з інформування західної громадськості про польську пацифікацію в Східній Галичині 1930 р. 1935 року Українське бюро заснувало ще один Англо-український комітет — неформальне об’єднання британських діячів ліберального напрямку, зацікавлених в українському питанні. Журналіст Л. Лоутон був активним членом цього комітету. 29 травня 1935 р. в одній із кімнат Палати громад Парламенту Комітет організував збори, на яких Л. Лоутон виголосив свою відому промову «Українське питання». На початку Другої світової війни Я. Макогін повернувся до США. Українське бюро залишилося без фінансування й було закрите в 1940 р., після чого В. Кисілевський повернувся до Канади.
С. Давидович[27] прибув із Канади до Великої Британії в 1938 р., щоб очолити ОУН у цій країні. Спочатку він працював в Українському бюро. За завданням ОУН, навесні 1939 р. С. Давидович заснував окрему Українську національну інформаційну службу (УНІС), куди перетягнув деяких колишніх співробітників бюро. Улітку 1941 р. СРСР став союзником Великої Британії. Оскільки відкрито проводити антирадянську пропаганду вже було неможливо, восени того ж року УНІС довелося закрити. С. Давидович вступив до канадської армії, дислокованої на Британських островах.
Антигітлерівська коаліція й український визвольний рух після 1941 р.
Нові умови, у яких довелося працювати польському еміграційному уряду після евакуації з Франції, виявилися набагато важчими. У Лондоні необхідно було заново налагоджувати всю роботу, тому українське питання поляки відклали на невизначений час. Уже наступного дня після нападу Німеччини на Радянський Союз прем’єр В. Сікорський у виступі по радіо заявив, що готовий до порозуміння з Москвою, якщо та погодиться на відновлення довоєнного кордону з Польщею. 30 липня 1941 р. він та радянський посол у Лондоні І. Майський підписали договір про відновлення дипломатичних відносин та визнання недійсними радянсько-німецьких угод 1939 р. у частині, яка стосувалася територіальних змін у Польщі.
З приєднанням Москви до антигітлерівської коаліції українське питання остаточно втратило актуальність для союзників. Надалі дискусії стосувалися лише лінії проходження радянсько-польського кордону. Досить швидко Й. Сталін оговтався від шоку перших поразок і зайняв тверду позицію: після вигнання нацистів Західна Україна мала належати СРСР. На відміну від еміграційного уряду В. Сікорського, Радянський Союз був ключовою фігурою союзників, тому Велика Британія й США скептично оцінювали шанси Польщі повернути після війни свої східні землі.
Практично будь-яка діяльність уенерівців на боці західних союзників припинилася. Тільки наприкінці 1941 — початку 1942 рр. із Лісабона до Лондона зміг приїхати В. Соловій. Він намагався відігравати роль неформального речника українців перед польським урядом. Кілька разів у 1943—1944 рр. В. Соловій порушував питання про українців і білорусів у складі польських збройних сил під британським командуванням, а у вересні 1944 р. відвідав українців 1-го польського корпусу в Шотландії.
Осередки українського визвольного руху на європейському континенті опинилися в міжнародній ізоляції. Ані Український комітет В. Прокоповича, ані Політичне представництво під егідою ОУН не змогли стати офіційним «посольством» українців у західних державах. Німеччина також не виправдала сподівань українців. Провідні члени самостійницьких організацій опинилися під жорстким німецьким контролем, були арештовані, загинули або перебували в підпіллі. Приєднання до антигітлерівської коаліції Радянського Союзу значно ускладнило можливості ведення пропаганди за незалежну Україну у Великій Британії та в Північній Америці. Тільки епізодично мельниківцям вдавалося доносити інформацію на Захід через Б. Кентржинського у Фінляндії та французький рух Опору, з яким до арешту в січні 1944 р. підтримував зв’язки О. Бойків. Бандерівці намагалися використати громадян окупованих Німеччиною країн, чимало з яких опинилося в УПА. Наприклад, з осені 1943 р. бельгієць А. Газенбрукс вів передачі англійською й французькою мовами в ефірі радіостанції УПА «Афродіта». Спроби обох частин ОУН переправити своїх представників до нейтральних Туреччини або Швейцарії тривалий час залишалися безрезультатними.
Протягом періоду німецької окупації не припинялися переговори між українським та польським підпіллям. Головним каменем спотикання, як і раніше, були кордони. З точки зору польського еміграційного уряду, долю повоєнних кордонів у Європі мала вирішити антигітлерівська коаліція, до якої українські партизани не належали. Польська сторона розглядала переговори з ОУН не як спробу порозуміння з представниками майбутньої української держави, а як засіб уникнення протистояння на територіях, де польські підпільні структури були слабкішими за українські. У березні 1943 р. командувач АК С. Ровецький отримав із Лондона інструкції щодо переговорів з українцями. Поляки відмовлялися поступатися територіями, натомість гарантуючи дотримання всіх громадянських прав української меншини у відновленій Польщі. Щоб зробити українців поступливішими, їм змальовували похмуру перспективу безнадійної боротьби. Поляки стверджували, ніби СРСР прагне фізичного винищення українського народу, а ліберальні кола західних демократій не заперечуватимуть, адже сприймають українських лідерів як німецьких маріонеток. За таких обставин нібито тільки Польща могла виступити адвокатом українців перед Великою Британією й США. Фактично польські представники вдавалися до тієї ж аргументації, яка змусила уряд УНР підписати Варшавську угоду в 1920 р.
