Монархія Романових змогла заковтнути причорноморський простір, але виявилася неспроможною перетравити його. Скрізь панували безлад і корупція, зумовлюючи негативний соціальний відбір, бо знатність та багатство отримували люди із сумнівними моральними та професійними якостями, а хто грав за правилами — той часто «впадал в уныние». Промовистий приклад «уныния» дрібночиновного південноукраїнського люду демонструє справа перекладача Катеринославської контори опікунства іноземних колоністів Карла Олея. Виходець із польської шляхти, він 12-літнім почав служити кур’єром шляхетського корпусу, за десять років дослужився до канцеляриста земського суду. Самотужки здобував освіту, вивчав мови, мав нагороди за зразкову службу, міг би й далі неквапом підніматися дрібними кар’єрними східцями, якби 1809 року не вийшов указ про заборону надання чинів з правом на спадкове дворянство за вислугою років. Єдиною підставою для такого висновку став університетський диплом. Та для нього, людини непересічних здібностей, це було не по кишені; багаторічна бездоганна служба виявилася марною. Олей спершу вдався до пияцтва й розпусти, але згодом задумав створити таємний «Орден лицарів Лева». Магістр цього псевдомасонства планував навербувати 4 тисячі «лицарів», добути засобом фальшування асигнацій та пожертв кошти на закупівлю для них зброї та рушити з ними в Крим, збурити серед його мешканців антиросійське повстання і повернути півострів турецькому султану, за умови, що той визнає Карла Олея королем кримським. На час викриття змови він встиг навербувати аж 200 «лицарів» і роздати їм «патенти» на титули герцогів тощо, вочевидь, в обмін на пожертви.
Важко сказати, що то було: легковажна афера чи дійсно зухвалий план. Однак 200 навербованих осіб, готових іти відвойовувати Крим для султана турецького, промовляє про те, наскільки хиткою була лояльність місцевого люду до Росії. Особливо якщо зважити, що більшість тих «лицарів» становили дрібночиновні дворяни-українці. Хоч би як монархія Романових не намагалася перетворити причорноморські степи на російський етносоціальний простір, все одно українські пагони вперто проростали крізь штучні імперські насадження й покривали їх густою тінню. Адже українці становили більшість не лише серед селянства, але й дворянства південного регіону, котре, як виявилося, не стало надійною опорою для дворянської імперії. Переважна більшість населених пунктів колишніх Запорозьких Вольностей поставала на основі козацьких зимівників, хуторів, слобід і містечок. Навіть губернські центри засновували не на порожньому місці, а на основі інфраструктури, сформованої за часів Січі. Так, адміністративні установи Катеринослава розмістили в Новому Кодаку, аж поки на місці козацької слободи Половиця не побудували місто з регулярним плануванням. Кордони повітів та провінцій початково збігалися з межами запорозьких паланок. Приплив сільського люду з центральних районів Росії був незначним, проте міста, заповнені різночиновним людом, з часом ставали російськомовними.
Ідеологія Російської імперії не була послідовною щодо виправдання анексії причорноморського простору, яку не можна було зобразити так, як «збирання руських земель» стосовно привласнення козацької України. Аргументи щодо завоювання Причорномор’я подав так званий «грецький проект». Російський історик Андрій Зорін відтворив погляди одного з його авторів, Григорія Потьомкіна, так: «Росія повертає собі свою древню святиню, і це повернення супроводжується інтенсивною елінізацією впокореної землі. Росіяни приходять у провінцію, що колись належала грекам, знову надають їй грецького вигляду і заново здобувають свою віру й історію, також почасти перетворюючись на греків». Тобто росіяни заступалися за греків, скривджених турками і татарами багато століть перед тим, і самі ставали греками через отримане від них православ’я. «Надання грецького вигляду» завойованій місцевості полягало у великомасштабному перейменуванні: Крим назвали Таврією, Акмечеть — Сімферополем, Ахтіяр — Севастополем, Хаджибей — Одесою і т. ін. У Петербурзі планували і Стамбул перейменувати на Константинополь, розділити Османську імперію на «Візантію» й «Дакію», на чолі яких Катерина хотіла бачити своїх онуків — Костянтина і Олександра, давши їм навмисно грецькі імена. Ідею «Новоросії» як «продовження Росії» під впливом «грецького проекту» засунули в дальню шухляду, що і позначилося на перейменуваннях населених пунктів цієї губернії: Слов’янськ (колишня запорозька слобода Микитине) став Нікополем, Орлик — Ольвіополем (сучасний Первомайськ), у низинах Дніпра постав Херсон. 1783 року Новоросійську губернію ліквідували, а її територію увели до складу тоді ж створеного Катеринославського намісництва. Кульмінація «грецького проекту» припала на подорож Катерини II до Криму 1787 року. Напередодні чергової війни з Османами цей символічний акт був спрямований на збурення визвольної війни греків проти турків.
Воцаріння Павла І новим шлейфом перейменувань сигналізувало про згортання тепер вже «грецького проекту» і відновлення «новоросійського»: 1796 року Катеринославське намісництво перетворилося на Новоросійську губернію, Катеринослав — на Новоросійськ. Олександр І 1802 року знов спрямував гойдалку в «грецький» бік, поновивши Катеринослав і ліквідувавши Новоросійську губернію і розділивши її територію на Катеринославську, Херсонську й Таврійську губернії. Цей адміністративно-територіальний устрій без істотних змін проіснував до початку XX століття. 1814 року військове управління цих трьох губерній об’єднали в Новоросійське генерал-губернаторство, що проіснувало до 1873 року. Остаточно від «грецького проекту» в Петербурзі відмовилися 1821 року, коли в Греції почалася національно-визвольна війна, на хід якої Росія вже не могла впливати.
Відтоді Романови переключили свою увагу на болгар, збурюючи їхні повстання напередодні кожної наступної війни з Османами і тим наражаючи їх на жорстокі репресії з боку турків. Перший великий приплив болгарських біженців до підросійських територій стався під час війни 1806—1812 років, за результатами якої Росія заволоділа межиріччям Дністра і Прута. Бухарестський мир 1812 року передбачив виселення з його південної частини, Буджака, усіх ногайців. Частина їх переселилася в підтурецьку Добруджу, решта ж прийняла російське підданство і приєдналася до ногайських орд, оселених 1791 року на узбережжі Азовського моря між ріками Молочна та Берда. Їхнє ж місце в Буджаку зайняли болгари, гагаузи, а також переселенці з Німеччини та Швейцарії, яким надали статус іноземних колоністів.
Перші німецькі колонії на півдні Україні з’явилися 1788 року на острові Хортиця та поблизу нього; згодом місця компактного проживання німців-колоністів утворилися вздовж річки Молочна та в інших районах. Уряд гарантував всім колоністам свободу віросповідання, невтручання у внутрішнє управління, звільнив від військової повинності та надав податковий імунітет на значний термін. Їхнє головне завдання полягало в освоєнні степового краю з використанням європейських аграрних технологій. Їм українці завдячують засвоєнням нових агрономічних та зоотехнічних знань, як і запозиченням розведення великої рогатої худоби м’ясо-молочних та молочних порід, які витіснили місцеву робочу і м’ясну сіру степову, а також сальних порід свиней. Використання свинячого сала та смальцю раніше не було притаманне українській кулінарії, однак було добре знане як німецький шпик. Свині великої білої породи, виведені в Англії спеціально для потреб флоту (змащення жиром такелажу та ін.), в Україні дістали інше використання.
Південна Україна формувалася як багатоетнічний регіон з чисельним переважанням українців. Українська мова лунала всюди. Ось як описав мовну ситуацію в Криму вчитель російської словесності в Феодосії Михайло Дмитревський у 1820-х роках: «Русские, коих большая часть живет в Симферополе и в Феодосии, также в пяти или шести деревнях, со взятия Крыма ими заселенных, в других же городах Тавриды русских очень мало. Российский язык, которым наши соотечественники говорят в Криму, весьма много испорчен малороссийским и польским наречиями; причиною сему то, что там находится очень много малороссиян и поляков. Великороссиянин, приехавший в Крым, найдет там много невразумительных для него слов, которыя заставляют его задуматься при самом разговоре русскаго с русским человеком. Для любопытства я привожу здесь некоторыя слова, которыя в употреблении у самых природных россиян, в Крыму живущих: бачить (видеть), сховать (спрятать)[...], зробить, кухлик, глечик».
Якщо переважна більшість прийшлого населення (слід також згадати євреїв, греків, поляків, шведів) змогла адаптуватися до непростих умов життя в південному краї, то корінні його мешканці — кримські татари та ногайці й інші народу Криму — вкрай тяжко прилаштовувалися до російського владарювання. Дискримінація і спонукання до еміграції кримських татар російським чиновництвом стала повсякденним явищем; вони ставали особливо брутальними під час османо-російських воєн, а за Кримської війни набули геноцидних ознак. Особливо багато кримських татар виїхало до Туреччини після 1856 року. У 1860 році емігрували і всі приазовські ногайці, залишені ними села зайняли болгари, котрі виїхали з поверненої під османську владу частини Буджака.
Степове Причорномор’я і Крим перетворювалися на невід’ємну частину України попри гойдання імперського уряду між «грецьким» та «новоросійським» проектами. Прикметно те, що у чумацьких піснях (а українські чумаки зналися ж на географічних назвах!) жодного разу не трапляється назва «Новоросія», зате Таврія, поруч із Кримом, згадувалася дуже часто. Мабуть тому, що чумаки теж мали свій «проект». Утім, аж ніяк не «новоросійський».
Заснування й розвиток міст Південної України (кінець XVIII — середина XIX ст)
Геополітичні процеси, які розпочалися в Північному Причорномор’ї з кінця XVIII ст., призвели до радикальних змін в історії цього регіону. Після уведення території до складу Російської імперії настав новий етап політичного та економічного розвитку цих земель. Особливістю економічного освоєння краю стало заснування та достатньо стрімкий розвиток міст. Нові перспективи внутрішньої та зовнішньої торгівлі обумовили будівництво причорноморських портів, промислових центрів, утому числі й суднобудівних, та міст для адміністративного управління краєм. Політика уряду значною мірою сприяла процесу урбанізації в Південній Україні, про що свідчить низка указів, націлених на розбудову та заселення міст. Цей процес супроводжувався інтенсивним заселенням земель південного регіону, на які переселялись охочі із різних населених пунктів Росії та іноземні колоністи, що прибули на запрошення уряду. Тож головним сюжетом історичного розвитку південного регіону стали події, пов’язані із заснуванням і стрімким розвитком південноукраїнських міст. Їх заселення мало низку своїх особливостей, які проявились у виникненні різних етнічних общин, соціальних груп та релігійних конфесій.
Слід зазначити, що до кінця 60-х рр. XVIII ст. міста на півдні України були слабо розвинені. Проте населення було забезпечене промисловими товарами завдяки розвитку власного товарного виробництва та активній торгівлі, яку вели запорозькі козаки. Водним шляхом вони здійснювали торговельні операції із Туреччиною, звідки привозили рушниці, пістолі, порох, кулі, сукно, взуття, одяг, ножі, скло, вино, каву та інші необхідні речі. У свою чергу, туди постачали хліб, рибу, ікру, масло, шкіру, хутро тощо.
