Мирну угоду було укладено 18 жовтня в галицькому містечку Бучач (нині Тернопільської обл.). У ній керівництво Речі Посполитої, мало того що брало на себе зобов'язання щороку сплачувати Порті данину в розмірі 22 тисяч червоних золотих (дукатів), так ще й уперше визнало незалежність «Української держави в давніх кордонах». Щоправда, до складу Української держави під протекцією султана мали входити лише Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина), землі ж Західного Поділля безпосередньо включалися до складу Османської імперії.
Демонструючи світу нові межі свого панування, султан Мехмед IV відбув урочистий п'ятничний намаз у соборній мечеті Кам'янця-Подільського, яка ще кількома днями раніше була римо-католицьким кафедральним собором. Після цього падишах призначив до нової провінції кадія (суддю), заснував три доброчинних заклади (вакфи). Колишній очаківський губернатор Галіль-паша був призначений губернатором провінції, яку турки назвали еялетом Каманіча-Подолья. Сім церков було перетворено на мечеті, засновано дві школи і одне медресе. Проведено перепис нерухомості. У місто прибували мобілізовані державою мусульманські переселенці, і їм за переписом роздавалася власність тих міщан, які вирішили кинути місто. Польська та руська знать залишила провінцію, а все населення було оголошено султанськими підданцями — реайя. На Поділлі було організовано чотири санджаки з центрами у Кам'янці, Барі, Язлівці та Меджибожі.
Як злу іронію можно розцінювати той факт, що створення османського еялету на українських землях не лише припало на часи правління короля, у жилах котрого текла й українська кров, а й стало прямим наслідком його бездарного правління. Мова йде про Михайла Корибута Вишневецького (1640—1673) — сина популярного серед шляхти своїми кривавими розправами над повсталими українськими козаками князя Яреми Вишневецького, нащадка легендарного козацького лицаря Байди Вишневецького. Сам особисто Михайло Корибут не мав ані належних власних заслуг перед Річчю Посполитою, ані потрібної підготовленості й вишколу, ані харизми чи сили характеру. Навпаки, був людиною хворобливою, розбещеною і не готовою до активної й продуктивної державної діяльності. І чи не єдиним його достоїнством було те, що міг вільно говорити кількома іноземними мовами. Проте, як досить влучно спостерегли уважні поляки, на кожній з цих мов він міг сказати до ладу дуже мало...
Як виявилось, правління Михайла Корибута видалось короткочасним для нього особисто та нещасливим для держави. Негаразди розпочались ще на етапі сходження на королівство — коронаційний сейм виявився зірваним. Так само зірваними виявились і три з п'яти наступних вальних сеймів Речі Посполитої, скликаних Вишневецьким. Прорахунки на зовнішньополітичній арені (зокрема, неприкрите зближення короля з австрійськими Габсбургами) призвели до вибуху війни з Оттоманською Портою. До неї Річ Посполита виявилась не готовою, а авторитет короля, чи, точніше, його відсутність, не сприяли швидкій мобілізації наявних у державі сил.
Дослідники зазначають, що лише передчасна смерть короля вберегла Річ Посполиту від вибуху нової громадянської війни. Доля ж османського еялету на українських землях вирішилась лише наприкінці 1690-х рр. На той час довголітня збройна боротьба між Оттоманською Портою та її християнськими супротивниками виснажили сили обох ворожих таборів, й у кожному з них більшало діячів поміркованих поглядів, котрі виступали за припинення війни. Власне, ще наприкінці 1680-х рр. керівництво Високої Порти розпочало мирні переговори з представниками Речі Посполитої, Венеції та Ватикану. Проте через неготовність Стамбула повернути Варшаві землі Правобережної України переговори зайшли у глухий кут. У серпні 1692 р. турецькі дипломати спробували укласти сепаратний мир з Річчю Посполитою, обіцяючи військову допомогу королю в його можливій війні з Росією за втрачені території. Існують свідчення того, що Ян III Собеський пристав на ці заманливі пропозиції. Утім розмінною картою знову мали стати українські землі, і в останній момент султан порахував такий мир принизливим для себе, і переговори знову були зірвані. Тим часом становище османів після розширення «Священної ліги» ставало все більш загрозливим, і 2 грудня 1699 р. турецька делегація врешті-решт пішла на поступки: «Висока Порта з цього часу зрікається прав на Поділля й Україну, і гетьмана українського, який був призначений і зараз у турецькій стороні перебуває, скасовує».
Швидкоплинна переяславська велич гетьмана 1674-го: ціна возз'єднавчої авантюри Івана Самойловича
Скориставшись війною Османської Порти з Річчю Посполитою, цар Олексій Михайлович і його васал — лівобережний гетьман Іван Самойлович на початку 1674 р. вчинили спробу прилучити Правобережжя до Лівобережного Гетьманату. Самойлович, «скупивши полки», наприкінці січня спільно з воєводою Ромодановським форсував Дніпро і розгорнув наступ на Правобережжя. Разом з Ромодановським у похід вирушили також Харківський і Острогозький полки, а також вибрані сотні інших слобідських полків. Загалом вдалося мобілізувати доволі значні сили —.близько 80 тисяч вояків. Користуючись чисельною перевагою, нападники з Лівобережжя швидко оволоділи Бужином, Криловом, Воронівкою, Боровицею, Мошнами, Трипіллям, Фастовим. Тим часом передовий загін у складі Ніжинського, Чернігівського, Прилуцького, Стародубського, Гадяцького і Переяславських полків спільно з російськими військами під командуванням окольничого Петра Скуратова здійснили марш під Чигирин, намагаючись зненацька оволодіти гетьманською столицею Дорошенка.
Чигиринська фортеця вистояла. А ось при наближені лівобережних військ до Канева назустріч їм вийшов генеральний осавул Дорошенка Яків Лизогуб, здаючи місто на волю переможців. Так само добровільно владу гетьмана Самойловича визнали козаки Черкаського та Канівського полків. Союзники Дорошенка, кримські татари, закрились було в Лисянці, але внаслідок повстання місцевих козаків і міщан були частково стяті, а частково взяті в полон. У полон потрапив і брат правобережного гетьмана — полковник Григорій Дорошенко. Після цього під владою гетьмана Дорошенка залишились лише добре укріплені Чигирин і Паволоч. А Самойлович, здавалось б, об'єднав під своєю булавою обидва береги Дніпра.
Зважаючи на досягнуті успіхи, 17 березня Іван Самойлович, за узгодженням з князем Ромодановським, скликав у Переяславі Генеральну раду Війська Запорозького «обох берегів Дніпра». Її учасники цілком прогнозовано одностайно підтримали проголошення Самойловича гетьманом «обох берегів Дніпра». На раді було ухвалено й новий варіант українсько-російського договору. Власне, він нічим суттєво не різнився від попереднього, узгодженого при сходженні Самойловича на уряд гетьмана Лівобережного Гетьманату. Єдине, що змінювалось, — так це кордони гетьманської держави, які тепер переносились за Дніпро.
Проте повноправним зверхником всієї козацької України Самойлович став лише на папері. Для того аби мрія стала реальністю, потрібно було доводити свої претензії в збройній боротьбі з гетьманом Дорошенком і його протектором турецьким султаном. А наткнувшись на опір під Чигирином, головні сили російсько-українських військ ганебно завернули на Лівобережжя. Щоправда, уже на початку літа Самойлович і Ромодановський знову з військами підійшли до Чигирина. Взявши місто в облогу, вони два тижні бомбардували Чигиринський замок. Але й цього разу здобути фортецю знову так і не змогли. Утім походи Самойловича і Ромодановського за Дніпро марно не минулись. Їхні авантюрні дії спровокували велику війну в Україні. Турецьке військо, що стояло табором під Яссами і готувалось до походу в Польщу, було повернуто на українські землі й спрямовано в напрямку Чигирина, на допомогу османському васалу гетьману Дорошенку.
Іван Сірко, яким ми його не знаємо:
війна з Москвою, сибірська неволя, різанина одноплемінників
У вже старій — радянській — історіографії чи не єдиним винятково позитивним персонажем складної й часто-густо контроверсійної історії України другої половини XVII ст. був легендарний кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. Саме він був і непримиримим опонентом гетьманів-зрадників; і на противагу останнім нібито ніколи не вступав ані в які союзи з татарами, турками чи поляками. Утім, як відомо, навіть на Сонці є плями. Що тоді вже говорити про історіографічні міфи, що були безпосереднім продовженням ідеологічного втручання держави в наукову працю істориків...
Отож, що ми знаємо про козацького героя напевне, чи майже напевне. Народився Сірко, ймовірніше за все, на Брацлавщині, у родині дрібного православного шляхтича. Був щедро наділений військовими талантами. Виділявся безмежною хоробрістю, честолюбством і сталевою волею. Був глибоко релігійною людиною. У побуті вирізнявся скромністю. Дивував сучасників — як козаків, так і шляхту — своєю цілковитою байдужістю до міцних напоїв.
Утім при такому букеті всіляких чеснот, далеко не завжди доблесний запорозький лицар виявляв політичну далекоглядність і державну розважливість. Часто-густо сміливі військові акції запорожця несли політичні втрати для Української держави. Так, зокрема, було в липні 1659 р., коли він після Конотопської битви вдарив на Крим, змусивши кримського хана — на той час союзника гетьмана Виговського — спішно повертатись на батьківщину, не дозволивши Гетьманату забезпечити хоч якісь політичні дивіденди від значної військової звитяги. А виправа запорожців Сірка на Крим восени 1667 р. — якраз у розпал Підгаєцької кампанії! — коли на півострові, за дещо емоційним повідомленням сучасника, неушкодженими лишились «тільки собаки й коти», вирвала в гетьмана Дорошенка таку необхідну для унезалеження Гетьманату перемогу над коронними військами.
Крім цих найбільш промовистих, були в багатій на події біографії Івана Сірка й інші випадки, коли він своїми діями чи то свідомо, чи несвідомо грав супроти українських інтересів. А були й такі, що ламали стереотипи щодо любові кошового до московських порядків. Як же інакше оцінювати його геройства на Слобожанщині наприкінці 1660-х. Із Запорожжя на Слобожанщину Сірко перебрався в середині 1660-х рр. Причиною відходу колишнього прославленого кошового отамана із Січі став задавнений конфлікт із лівобережним гетьманом Брюховецьким. Утім, коли на початку 1668 р. той підняв антимосковське повстання, найпершим, хто підтримав його виступ поза межами Гетьманату, став саме харківський полковник Сірко.
Осередком козацького виступу на Слобожанщині стала резиденція Сірка, слобода Мерефа. Повсталі вбили тамтешнього російського приказного дяка й, скориставшись відсутністю у краї основних сил розквартированого там Бєлгородського полку, рушили на завоювання нових територій. На початку березня приказні служителі Російської держави були знищені на Торських соляних озерах, у містах Цареборисові, Мацьку, Валках. Повстанці попалили хлібні припаси та зруйнувала фортецю у Змієві. Сірко на чолі окремого загону спробував захопити Харків, проте безуспішно. Коли ж проти Сіркового загону виступили російські війська воєводи Льва Ситіна та вірні цареві слобідські козаки, харківському полковнику нічого більше не залишалось, як спішно вийти на Лівобережжя. У травні Сірко знову спробував пробитись до Охтирки, проте зазнав поразки й відійшов під захист військ гетьмана Дорошенка. Разом із полковником на Правобережжя переселилась і значна частина Харківського полку.
