У контексті розмежування народовців і москвофілів Буковини 1890-х рр. — актуалізації проблеми взаємин «своїх» і «чужих» — значний інтерес становить ідея створення середньої партії між двома напрямками політичного життя краю. Приміром, у брошурі «Руске пытанє на Буковинѣ» (1892) представника Консервативного руського клубу, ситуативного союзника Волоської консервативної партії (ВКП) Івана Тимінського говорилося: «Нам не треба ні староруской, ні молодоруской, ані також радикальної партії, але нам треба перед усім буковинців і взагалі щирих Русинів, котрі доложили би всяких трудів і заложили так звану „середню партію“, котра стояти могла би на чисто малорускім ґрунті.., котра заступала би інтереси буковинського народа, й не оглядалася в політиці ні за Росією, ні також за Україною». На перший план І. Тимінський висував ідею боротьби проти всіляких «зайд» — німців, євреїв, поляків, вірменів, а також і русинів-галичан.
Одні з перших гасла етнічної самоорганізації буковинських українців висунули діячі народовської партії — «Національної ради русинів на Буковині». У їхній програмовій заяві «Чого ми хочемо» від 4 листопада 1905 р. стверджувалося: «...У справах національних: будемо підтримувати і скріпляти національну силу, єдність і самостійність нашого народу [...] Таке саме право признаємо иньшим нациям проживаючим на одній з нами території; будемо заводити і піддержувати заклади, товариства і предприємства з характером национальним і демократичним».
Як бачимо, творці Народно-демократичної партії чітко виходили на політичну арену з метою захисту групових прав українського населення Буковини, а ставлення до «чужих» у програмі партії зводиться до констатації факту їхнього проживання на західноукраїнських землях і декларацій гарантування їхніх прав як етнічних меншин. Дотичною такій стратегії була й позиція Української народної партії Буковини (УНПБ). У програмі, оголошеній наприкінці жовтня 1913 р., передбачалося, що метою діяльності УНПБ є: «1. Розвій української народности як самостійної, на підставі конституциєю признаної рівноправности 2. Оборона прав українського народа і попиранє його інтересів та змагань у всіх політичних, культурних і економічних відносинах».
Перетворення української спільноти краю на етнонацію окреслила й діяльність Української радикальної партії Буковини, яка послуговувалася тією ж програмою, що й УРП Галичини. У партійній програмі буковинських радикалів 1909 р. містилися вимоги перебудови Австро-Угорщини на федеративних засадах, створення національних територій з повною політичною автономією кожної народності та забезпечення етнічним меншинам на цих територіях усіх політичних і етнічних прав. Для українців у програмі ставилася вимога створення окремої української політико-адміністративної області з українських частин Галичини і Буковини. А в справах просвітніх і культурних в основу покладено проблему етнічного відродження українців не лише монархії Габсбургїв, а й Романових: «Змагаємо до піднесення почуття національної самосвідомості в масах усього українського народу Австро-Угорщини і Росії через літературу, збори, з’їзди, маніфестації і т. ін.».
Як наступальну політику щодо «чужих», почасти приховану, можна оцінювати програмові заяви партій етнічних росіян та їхніх адептів у тогочасному галицько-буковинському суспільстві. Показником слабких імпульсів мобілізації не так етнічних росіян західноукраїнських земель, як дуету русофілів — москвофілів, які виступали з відверто проросійських позицій, служить той факт, що заснована в січні 1900 р. РНП практично не вела політичної роботи з організації масового народного руху. Метою своєї діяльності РНП проголосила таке: «Руська народна партія в Галичині сповідує на підставі науки, дійсності і глибокого переконання національну і культурну єдність всього Руського народу і тому визнає своїми плоди тисячолітньої національної і культурної праці [...] тільки на [цьому] культурно-історичному ґрунті лежать шляхи до розвитку і вивищення Галицької Русі».
А оскільки РНП її адепти мислили як протидію польській та австро-угорській ставці на потурання нібито українського сепаратизму, то для них вона була «рідною сестрою нової всепольської демократії». Так само, як і ендеки, москвофіли використовували антисемітизм як засіб етнополітичної мобілізації галицько-буковинського селянства проти «чужих» — єврейського населення краю. Партійні лідери РНП неодноразово користувалися пресовими виданнями, які містили повідомлення про зловживання єврейських пропінаторів, орендарів та службовців, а з цього робився висновок, що всі біди селян — від євреїв. Приміром, на Буковині москвофіли, об’єднані у крайовому політичному товаристві «Народна рада» (HP), підтримали ідеї загальноавстрійської Християнсько-соціальної партії (ХСП), яка одним із головних пунктів своєї програми вважала боротьбу із засиллям євреїв в Австро-Угорщині. У першому числі газети «Буковинские ведомости» за 8 січня 1895 р. зазначалося, що в основу діяльності HP покладено три принципи: «1) Мирное сожитие съ нашими соседями и единоверцами румунами (волохами); 2) Независимость нашой родной Буковины, яко окремого краю отъ Галичины; 3) Оборона родного руского язика, словянского письма, церковно-этимологичной (старой) правописи, народных обичаев и — що найважнейше — нашей святой православной веры».
У Галичині ж, виключивши будь-які політичні угоди з українськими партіями, РНП на виборах до Галицького Крайового Сейму (ГКС) 1908 р. уклала політичний альянс із поляками проти українського національного руху. З цього приводу газета «Діло» писала: «Всі знаки на небі і землі доказують наглядно, що наші москвофіли є в тіснім порозумінні з польсько-шляхетською клікою і що народну справу зрадять при виборах до сейму». Однак уже напередодні останніх, передвоєнних, виборів до ГКС, які передбачали подальшу українсько-польську угоду, партійна преса РНП рясніла заявами до «Русскіх людей», лейтмотивом яких був пошук ворога: «Противъ насъ, руських хлоповъ, идутъ дружно всѣ вороги: поляки, нѣмцы, жиды и мазепинцы».
Незважаючи на показову локальність і прихований шовінізм, русофільська агітація, яку провадила РНП, служила певним бар’єром проти «польсько-української агітації» у підросійських землях, оскільки західноукраїнські терени російські урядові чинники мислили як джерело небезпечного «національного вільнодумства» серед поляків та українців імперії. Тож підтримка РНП з боку уряду Російської імперії мала служити, на думку останнього, певній рівновазі сил у регіоні. Тим паче, що в 1913— 1914 рр. питання організації місцевих осередків РНП у Галичині й на Буковині в умовах загострення зовнішньополітичних відносин Росії з Австро-Угорщиною становило значну проблему для Центральних і крайових влад. Публічне наголошення на праві та обов’язку захистити росіян у ближньому зарубіжжі стало головним елементом офіційних російських поглядів, які яскраво фігурували в зовнішньополітичних пріоритетах російських політичних партій. Таке демонстративне зайняття позиції етнічними лідерами та очільниками політичних партій за умови використання моделі Р. Брюбейкера було офіційною кодифікацією «головних директив» російської політики. Отже, як бачимо, москвофільські товариства й проросійські партії виявляли одностайність у кардинальному питанні: категоричності вимог щодо дотримання власних етнічних прав як представників російського народу з одночасним запереченням прав інших етнічних спільнот західноукраїнських земель на відродження власних держав — українців та євреїв.
Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. на західноукраїнських землях українські політичні партії здійснювали посередницько-репрезентативні функції. З одного боку, вони демонстрували пріоритет етнічної ідентичності над іншими її типами, маніфестували назовні «ми»-почуття, що сприяло усталенню міжетнічної соціокультурної дистанції, з другого — опредметнювали етнонаціональні інтереси, визначали стратегію й тактику їх захисту. Незважаючи на відмінності позицій у ставленні до офіційної держави, бачення шляхів захисту культурного ресурсу етнічності, всі українські партії виявляли одностайність у баченні державницького майбутнього українського народу, силоміць роз’єднаного імперіями. Український політичний табір у Галичині й на Буковині єднали ідеї етнонаціональної окремості українців та необхідності створення в перспективі незалежної і соборної Української держави, вимоги повноправності українців серед інших народів Австро-Угорщини, поділу тодішніх коронних країв та виділення українських земель Галичини й Буковини в цілком автономну адміністративну одиницю в межах Цислейтанії.
Аналогічні тенденції — постання етнічних політичних акторів як реакція на актуальні для спільноти проблеми та превалювання етногрупових інтересів — демонстрували поляки і євреї. Так, приміром, аналіз широкого спектра національних програм польського національного руху на зламі XIX — XX ст. засвідчив значні розбіжності програм та діяльності польських політичних сил Галичини стосовно українців. Зосереджуючи на межі століть усю повноту влади в Галичині у своїх руках, польська еліта мало переймалася державотворчими домаганнями українців й основну політичну увагу звертала на міжпартійні суперечки в самому польському таборі. Але кристалізація державницьких устремлінь серед українських політичних сил із залученням до цих ідей суспільних низів, з одного боку, прихід на арену галицької політичної думки націоналізму ендеків, з іншого, та повна безпорадність у розв’язанні національного питання центрального австрійського уряду надалі сприяли зростанню протистояння поляків і українців у Галичині.
Усі ж єврейські партії, які інституціонувалися в Галичині й на Буковині, виступали захисниками національно-персональної автономії (тобто об’єднання представників єврейської нації не за територіальною ознакою, а внаслідок індивідуального союзу без урахування місця проживання), запорукою якої вважали ґміну (кагал). Розбіжність партійних ідеологій відображала відсутність єдності всередині єврейської спільноти. Єврейська громадськість не залишалася осторонь партійної структуризації, передумовою якої став імператив національного ренесансу єврейства досліджуваного хронотопу. Він, по-перше, визначав завдання відродження історичної батьківщини в Ерец-Ісраель і, по-друге, домагався здобуття реального національного рівноправ’я в регіоні. Остання обставина була визначальною, оскільки в Австро-Угорщині, а отже, й у Галичині, і на Буковині, євреїв не визнавали нацією.
