Слабкість повстанських сил була спричинена браком озброєння. Польська сторона надала їм певну кількість вогнепальної й холодної зброї, боєприпасів і вибухових матеріалів, однак цього не вистачало для належного забезпечення вояків Ю. Тютюнника й М. Палія-Сидорянського. Гвинтівки отримала менш ніж половина повстанців, інші мусили задовольнятися піками й шаблями або взагалі пішли в похід зовсім без зброї. Бракувало теплого одягу й взуття. Волинська група мала лише кілька десятків коней, що унеможливлювало проведення регулярної розвідки й зменшувало й без того обмежену мобільність відділів. Через нестачу коней кількадесят обозних возів довелося запрягати волами.
Фатальний стан забезпечення повстанських загонів породжував з українського боку звинувачення в тому, що поляки, котрі співпрацювали з Ю. Тютюнником, насправді не бажали успіху операції, розглядаючи її лише як локальний, заздалегідь приречений на поразку диверсійний виступ проти більшовиків. Таке припущення здається необгрунтованим. Повстанці не усвідомлювали того важкого становища, у якому восени 1921 р. опинилися польські військові кола, підтримуючи діяльність львівського штабу. Цивільна влада на чолі з Міністерством закордонних справ тиснула на Генеральний штаб, аби він заради збереження гарних відносин із Москвою й Харковом відмовився від співпраці з Ю. Тютюнником. У такій ситуації поставка кількох сотень замість кількох тисяч одиниць вогнепальної зброї була максимальною допомогою, яку польське командування могло надати повстанцям, не розкриваючи перед ворожими цивільними структурами всіх карт щодо цілої операції.
Українські звинувачення підтверджувалися реакцією дислокованих у прикордонній смузі польських кавалерійських полків, які почали переслідувати волинську групу, що рухалася в бік радянського кордону. «Довідалися про нечувану річ, — згадував один з учасників рейду — сотник Г. Рогозний. — З Варшави надійшов відповідний наказ, і проти нас було вислано кінні польські полки з Ковеля і Рівного із завданням розбити „банди петлюрівців“ і повернути їх назад. Командирам польських відділів дозволялося навіть вживати зброю, якщо добровільно не здамося... „Союзники“ з одного боку самі випихали нас на Україну заради корисної для них диверсійної акції проти більшовиків, одночасно, однак, вони готували нам розправу до того, як це завдання „банда петлюрівців“ виконає. Все це, зрозуміло, було „висока політика“».
Трохи світла на цю справу проливають документи II відділу польського Генштабу. Те, що невтаємничені повстанці сприймали як «погоню», насправді було лише відволікальними діями, за допомогою яких польське верховне командування приховувало від власної цивільної влади й локальної військової адміністрації свою участь в операції Ю. Тютюнника. Ще 28 жовтня II відділ надіслав командувачеві Люблінського генерального округу генералові Я. Ромеру депешу, якою інформував, що до виступу в Україну готуються відділи козачого отамана В. Яковлєва, сконцентровані нібито в районі Корця, Острога й Кременця. Фальшиве повідомлення про заплановану акцію росіян намагався «прищепити» безпосередньо на місці ротмістр Л. Князіолуцький, спеціально відкомандирований польськими спецслужбами до Рівного. Таким чином відвертали увагу як від українських «робочих дружин», так і від району їх справжньої концентрації. Війська в «погоню» дійсно було вислано, але їх успішно дезорієнтував посланець II відділу, не давши жодних шансів затримати групу Ю. Тютюнника. Сам ротмістр Л. Князіолуцький після виконання свого делікатного завдання приєднався до повстанського від ділу й спокійно довів його до кордону.
Разом із партизанським штабом до України вирушили кілька польських офіцерів: поручик Є. Ковалевський, поручик О. Маєвський із рівненського розвідувального осередку та поручик Аба — фахівець у сфері повстанських операцій, який брав участь у польській акції у Верхній Сілезії. Їхньою справою була інсценізація нападу на відділок польської Державної поліції в прикордонному селі Боровому, що дозволило українському відділу здобути додаткову зброю й коней. Після переходу повстанців на територію УСРР ротмістр Л. Князіолуцький повернувся до Рівного, де розпочав організацію складу зброї, яку планували перекидати через кордон мірою розширення масштабів операції. Невдовзі до Рівного прибув і полковник В. Славек, який мав із поляків — уродженців України — сформувати добровольчий загін і вирушити з ним слідом за Ю. Тютюнником, аби таким чином допомогти йому воювати з більшовиками.
Похід головної (волинської) групи тривав із 4 до 20 листопада 1921 р. і закінчився цілковитим розгромом українських сил. Відділ Ю. Тютюнника пройшов із боями кількасот кілометрів, але особливих успіхів не досягнув, якщо не враховувати кількагодинне захоплення міста Коростеня. Упродовж усього походу повстанців переслідувала радянська 9-та кавалерійська дивізія під командуванням Г. Котовського. 17 листопада їй удалося оточити українців біля села Малі Міньки поблизу Базару й змусити прийняти нерівний бій, наслідком якого стала поразка повстанських сил, рештки яких відступили до польського кордону. Більшість узятих у полон українських козаків (359 осіб) більшовики через кілька днів розстріляли. Причинами поразки операції стали брак зброї та погана організація повстанського відділу, зокрема фатальна нестача кінноти. Остаточно всі шанси на успіх перекреслила незвично холодна й рання зима, до якої погано одягнута й взута піхота була зовсім не підготована. Не справдилися також сподівання на масовий виступ українських селян проти більшовиків. Залякане й стероризоване ними цивільне населення ставилося до повстанців надзвичайно прихильно, але рідко коли ці симпатії набували більш конкретних та активних форм, частіше все обмежувалося наданням провіанту й возів. За час усього походу до Волинської групи приєдналося лише 15 добровольців. Як писав один з учасників рейду, «надія розпалити ту Хмельниччину, якою мріяв генерал Тютюнник» так і не здійснилася.
Більше успіху мала Подільська група, якою керував спочатку підполковник М. Палій-Сидорянський, а потім його заступник підполковник С. Чорний. Ця група пробула в Україні до 6 грудня, пройшовши за весь період близько 1500 км. Під час рейду вона мала низку переможних боїв із радянськими підрозділами, зазнавши в них лише мінімальних втрат. Їй удалося також встановити контакт із партизанськими загонами отаманів Струка й Орлика. Досягнуті успіхи були зумовлені кращим забезпеченням і більшою рухливістю відділу, який уже в перші дні після переходу кордону здобув собі необхідну кількість коней і зброї. Однак завдання, поставленого перед групою, виконати в повному обсязі так і не вдалося. Безуспішною була спроба об’єднатися з головними силами, що, безумовно, негативно вплинуло на весь хід операції. Дізнавшись про розгром Ю. Тютюнника під Базаром Подільська група відступила на польський бік кордону.
Безуспішною була також акція кишинівського штабу. Наприкінці жовтня 1921 р. генерал А. Гулий-Гуленко одержав від Ю. Тютюнника наказ здійснити рейд на територію радянської України. А. Гулий-Гуленко мав дійти до Уманського й Звенигородського повітів і там чекати на висланий із Польщі відділ, що повинен був доправити значну кількість зброї, необхідну для початку повстання. Одягнутій у форму червоноармійців невеликій групі чисельністю кількадесят осіб удалося без особливих труднощів дістатися визначеного району. Однак відділ, який обіцяв Ю. Тютюнник, так і не прибув. Наказ про початок повстання А. Гулий-Гуленко отримав лише під кінець листопада, тобто тоді, коли головні партизанські сили вже було розбито. Відсутність зброї, про що командирові групи доповідали начальники повстанських районів, примусила А. Гулого-Гуленка відмовитися від повстання й повернутися разом із відділом назад до Румунії. Військову активність намагався демонструвати лише начальник одеського району отаман О. Пшонник, який сформував у Бессарабії загін чисельністю до 200 осіб, укомплектований українськими емігрантами та інтернованими вояками, котрих тихцем було звільнено з таборів. Цей загін за допомоги румунських прикордонників переправився через Дністер, після чого атакував Тирасполь. Однак, зустрівши тут значні сили противника, він був змушений відступити назад до Румунії.
Радянська влада правильно оцінила, що рейд відділу М. Палія-Сидорянського був лише прелюдією до більш масштабної операції. 29 жовтня дипломатичний представник УСРР у Варшаві О. Шумський зустрівся з польським міністром закордонних справ К. Скірмунтом і категорично зажадав від нього, аби польська сторона розірвала всі контакти з повстанцями й почала натомість співпрацювати з Харковом для ліквідації діяльності Ю. Тютюнника. Водночас російський дипломатичний представник Л. Карахан висунув аналогічні вимоги заступникові керівника польського зовнішньополітичного відомства Я. Домбському. Усні заяви невдовзі було доповнено офіційними нотами, які вручили К. Скірмунту обидва радянські посли.
У російському демарші від 31 жовтня 1921 р. погрозливим тоном було підкреслено, що Москва «трактує дії, спрямовані проти України, як такі, що спрямовані рівною мірою й проти Росії». Польський міністр закордонних справ відповів на радянські закиди двома нотами — від 30 жовтня й 3 листопада 1921 р., у яких рішучо заперечував існування будь-яких зв’язків між Варшавою й повстанськими уенерівськими відділами, що діяли тоді в Україні. У розмові з О. Шумським міністр К. Скірмунт запевнив, що уряд Речі Посполитої зробить усе, аби закінчити цю «неприємну історію». Якщо йому стане відомо, що якась польська установа причетна до діяльності Ю. Тютюнника, він пообіцяв притягнути її до суворої відповідальності. Швидше за все, це були цілком щирі декларації. Польське Міністерство закордонних справ не було втаємничене в плани Генерального штабу, котрий чудово усвідомлював, що К. Скірмунт намагатиметься їм протидіяти. Збройний рейд із території Речі Посполитої йшов у розріз з основною політичною лінією шефа польської дипломатії, підважував її вірогідність як стосовно Москви, з якою міністр намагався знайти певний консенсус, так і в очах частини суспільної думки власної країни.
Радянські протести стали предметом дебатів польського уряду під час засідання в ніч із 29 на 30 жовтня 1921 р. З протоколу цього зібрання випливає, що польське військове керівництво не вважало за потрібне розкривати перед цивільною владою факт своєї участі в повстанських приготуваннях українців. Вислухавши заспокійливі пояснення міністра військових справ і начальника Генерального штабу Рада міністрів уповноважила К. Скірмунта «надати радянському урядові <...> відповідь, яка б чітко відмежувала польську владу, як цивільну, так і військову від тої ролі, що їй приписується». За чисту монету було прийнято версію, що вся провина за збройні ексцеси над Збручем лежить на бандах мародерів, котрі залишалися поза польським контролем. Уряд доручив міністрам внутрішніх справ і юстиції вжити заходів «проти бандитизму і розгулу озброєних банд по країні, особливо на її східних кордонах».
