Тим часом реформа ВУАН широко рекламувалась у пресі. У газетах зміни в академії подавались як піклування уряду та партії про розвиток науки в Україні, давались щедрі обіцянки зростання академічного бюджету. Із науковцями вели відповідну «роз'яснювальну» роботу. Більшовицькі керманичі на публіку доволі незграбно доводили, що реформа піднесе престиж академії, натомість у своєму колі відверто говорили про «приборкання» ВУАН. Незгодних із їхніми аргументами вчених урядовці без найменшого вагання звинувачували в опорі радянській владі та діях проти робітників і селян. Саме в такій атмосфері у травні 1928 р. відбулись вибори президента ВУАН, що були проведені відкритим голосуванням. Як і передбачалось, президентом ВУАН був обраний Данило Заболотний.
У червні 1929 р. під пильним партійним наглядом були проведені так звані вибори академіків. Уперше до складу членів ВУАН були введені комуністичні діячі. До святкування десятиліття ВУАН, що було призначено на 1930 рік, академія прийшла підкореною.
Проте як такого «святкування» не відбулось. 1929 р. Заболотний раптово помер, і 1930 р. академія знову змушена була проводити чергові вибори президента. Кандидатура його, як і попереднього разу, була накинута згори. Із Москви до Києва приїхав учений-патофізіолог Олександр Богомолець, якого щойно 1929 р. обрали академіком ВУАН. Йому випало керувати Академією наук у надзвичайно непростий час. За його президентства академія двічі була кардинально реформована — 1934 та 1936 р. Не оминули її й політичні репресії, накочуюсь хвилями у 1929—1930 (сумновідомий процес «Спілки визволення України»), 1932—1933, 1936— 1938 рр. Багато науковців — видатних академіків та звичайних наукових співробітників — були заарештовані та заслані до віддалених таборів ГУЛАГу, чимало з них загинули під час ув'язнення або навіть були розстріляні. Дехто із вчених, рятуючись від репресій, залишив науку, дехто виїхав з України, декотрим було заборонено повертатись до України після відбуття термінів заслання. Були знищені наукові школи гуманітаріїв та природознавців, представників фізико-математичних та технічних наук, зокрема, наприкінці 1930-х був практично ліквідований знаменитий на весь СРСР Український фізико-технічний інститут у Харкові, наукові співробітники якого 1932 р. першими в СРСР та другими у світі розщепили ядро атома літію.
Більшовицька держава для контролю над ученими застосовувала всі можливі засоби впливу — політичні, ідеологічні, організаційні, фінансові, каральні. Усе було підпорядковано тому, щоб «оволодіти наукою» відповідно до доктринального положення про можливість ефективного використання наукових досягнень у соціалістичному будівництві лише за умови державної мережі науково-дослідних установ та системи планомірного та централізованого керівництва ними. Представники наукової інтелігенції сприймались переважно як «вороги», і держава діяла в дусі ленінської заповіді «з ворогами ми поводитимемось як з ворогами...»
Підтримка національних ілюзій у добу другого комуністичного штурму (1928—1932 рр.)
Початок нового комуністичного штурму, більш відомого в історіографії як «великий перелом», традиційно датується 1929 р. і для цього є вагомі підстави. Однак позаекономічний примус у хлібозаготівлях, який свідчив про плани такого штурму, було відновлено на початку 1928 р. У липні цього ж року з України було відкликано Л. Кагановича, від'їзд якого ознаменував закінчення певного етапу в мовній політиці в Україні. Після цього керівництво нею в межах УСРР зосередилося в руках очолюваного М. Скрипником Наркомату освіти.
Курс на індустріалізацію, яка для більшовицького керівництва і була одним із символів комунізму, потребував величезних ресурсів. Єдиним їхнім джерелом було сільське господарство. Природний спротив селянства необгрунтованому збільшенню податків та адміністративним методам хлібозаготівель, які стали практикуватися з 1928 р., був цілковито передбачуваний, і до нього влада ретельно підготувалася.
Що далі просувалася індустріалізація, то більше потрібно було ресурсів. Компартійно-радянське керівництво не морочилося із пошуком шляхів отримання ресурсів, майже одразу перейшовши до апробованих у 1918—1920 рр. методів комуністичного будівництва. На селі фактично повернулася продрозкладка — влада забирала не якусь визначену частку врожаю, а стільки, скільки їй було потрібно. Зауважимо важливу деталь: з урожаїв 1929 та 1930 р. в Україні Кремль забрав непропорційно велику (у порівнянні з іншими регіонами СРСР) частку продукції. Згодом, коли нова продрозкладка вже не виконувалася, було ліквідовано залишки ринкових відносин між містом і селом. У Кремлі знову спробували повернутися до прямого продуктообміну. Пропаганда не могла зробити більшість селян прихильниками таких дій, тому в пошуках підтримки суспільства влада робила акцент на інших аспектах.
Одним із засобів, який мав послабити антибільшовицький спротив в Україні в добу другого комуністичного штурму, було посилення українізації у 1928—1932 рр. Ця сфера, як ми вже згадали вище, опинилася в руках М. Скрипника. Він був прихильником окремішності української мови та культури і всіляко відстоював свою точку зору. Зокрема, він вважав, що вплив політики на мовознавство має бути мінімальним. Завдяки цьому мовознавчі студії в Україні могли розвиватися автономно. З іншого боку, Наркомат освіти для компартійно-радянської номенклатури не був таким дороговказом, як генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, тому в її середовищі після зміни Л. Кагановича на добре відомого в Україні С. Косіора, дещо зменшилося використання української мови.
На національну політику Кремля в Україні мали вплив і міжнародні чинники. На той час ще не згасли, а з початком світової економічної кризи 1929 р. навіть посилилися сподівання на «світову революцію». Комунізм здавався ближчим, аніж це було на початку непу. На подальшу експансію комуністичного режиму орієнтувалася і мовна політика Кремля, який намагався підкреслити свою відмову від русифікаційної політики царизму. Для цього в СРСР тривалий час впроваджувалася латинізація мов. Протягом 1923—1935 рр. (переважна більшість — 1929—1932 рр.) на латинській основі було створено писемність для 31 народу, що не мав її до цього часу, перекладено 23 мови з арабською основою та 7 з інших. Латинізація навіть стосувалася низки мов, які раніше отримали алфавіти на кириличній основі. Один із керівників ділянки мовознавства в СРСР професор Микола Яковлєв наголошував: «При обговоренні питання латинізації східні національності свідомо обрали латинську абетку як таку, що не має у своїй історії якого-небудь присмаку русифікаторської політики та насильницької місіонерської діяльності».
Латинізація відбувалася і на території України. Приміром, 29 січня 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У затвердило рішення про переведення молдавської абетки на латиницю, а 20 лютого 1932 р. було ухвалено постанову ВУЦВК про повний перехід на латинізовану абетку усіх випадків «писаного і друкованого вживання тюрксько-татарських мов». Втім, мовна політика щодо національних меншин в Україні мало впливала на мовну українізацію, там головну роль відігравали інші чинники.
З іншого боку, напередодні нового комуністичного штурму, який багатьма сприймався як відмова від вимушених поступок (в тому числі і мовних) і перехід до безпосереднього будівництва соціалізму/комунізму, в середовищі партійної номенклатури активізувалося питання про злиття мов. Насамперед це стосувалося України, де на той час українська мова ставала «головнішою», а щодо росіян дедалі частіше почали вживати термін «національна меншість». Такі зміни викликали спротив компартійно-радянських діячів, особливо тих, хто не знав української мови. Своє небажання вивчати українську мову такі діячі аргументували «інтернаціоналістським» підходом та уявною близькістю комунізму. При цьому мовна українізація розглядалася ними як гальмо соціалістичного будівництва. Щоб стримати поширення таких поглядів та не отримати внаслідок нового комуністичного штурму подібний до 1919 р. результат, Кремлю потрібно було теоретично обґрунтувати потребу сприяння мов розвитку гноблених раніше націй в умовах соціалістичного наступу.
Аналіз архівних документів дозволяє стверджувати, що гостру потребу такого обґрунтування Й. Сталін усвідомив після аналізу листа з Харкова з підписом Євгена Тарана (насправді то виявився відряджений на партійну роботу до України з Росії Ілля Дубровін). Спираючись на цитати з дореволюційних праць В. Леніна, дописувач наполягав на тому, що «національні відмінності, в даному випадку відмінності мов, стають вже зараз завадою соціалістичного будівництва. Чимдалі ця завада, природно, буде відчуватися гостріше». Аргументуючи цю тезу, Є. Таран відзначав: «Соціалістична революція вперше розв'язала можливості будівництва і розвитку національних культур і цим виконала завдання буржуазно-демократичної революції. Але ця „весна“ національних культур аж ніяк не буде продовжуватися вічно (напроти написано рукою Й. Сталіна: „ось де собака закопана“. — Авт.)».
Зауваживши, що на шляху до соціалізму немає потреби зупинятися на «капіталістичних станціях», дописувач зробив такий висновок: «Оскільки соціалістична революція розвиває тенденції, що ведуть до асиміляції національних відмінностей, ці тенденції будуть переборювати національні елементи культури, не очікуючи, доки перші дозріють та наздоженуть у своєму розвитку ті національні культури, які їх обігнали». Й. Сталін напроти цих рядків написав: «справжні цілі російської культури».
На висловлені в листі Є. Тарана аргументи потрібно було якось відреагувати. У разі втілення в життя запропонованого (і популярного серед широкого кола партійців) дописувачем вектора розвитку мовної політики поставала загроза нового поєднання національного і соціального в антирадянських протестах і посилення відцентрових тенденцій у національних регіонах. І навіть якщо не враховувати цієї небезпеки, відмова від розвитку національних мов неминуче загальмувала б індустріалізацію. Тому Й. Сталін, обклавшись літературою з національного питання, підготував теоретичну відповідь. Основний її зміст відбито у такій тезі: «Суть національного питання при диктатурі пролетаріату полягає в соціалістичному перетворенні, в залученні до соціалістичного] будівництва і до соціалізму, до соціалістичного] господарства і культури раніше відсталих націй, які нині звільняються. А якою мовою можна долучити ці нації до господарського та культурного будівництва? Можливо, російською? Ні! Рідною! Але для цього потрібно розвивати культурно ці народи (загальна освіта) рідною мовою. Це і є соціалістична за змістом і національна за формою культура». Бачимо, що поняття «розвивати культурно» або «національна культура» Й. Сталіним ототожнювалося із веденням культурно-освітньої роботи рідною мовою.
