Ця колективна європейська дія на підтримку демократії відкрила новий розділ в історії континенту. Вільгельм знав ці європейські суспільства — німецьке, французьке, британське, іспанське, австрійське, шведське, польське, українське, грецьке і мальтійське — в іншому вигляді. У своєрідний спосіб у 1920-х та 1930-х роках він сам брав участь у політичній історії деяких із цих країн. Попри всі виверти, у міжвоєнній Європі — злиденній і занепадницькій, надто пристрасній у політиці й надто політичній у пристрастях — він почувався як удома. Та впродовж 1940-х років Вільгельм, як і мільйони інших європейців, пройшов певний інтелектуальний зсув у бік демократії. Демократію в політиці можна було здійснювати лише на тій половині континенту, яка не перебувала під окупацією Совєтського Союзу, про що свідчило Вільгельмове викрадення совєтами і смерть у СССР.
Вільгельмова смерть 1948 року збіглася з поділом Європи на Схід і Захід. Пам’ять про нього, як і значна частина історії Габсбургів загалом, потрапила у тінь, що її відкидала Залізна завіса. Габсбургів одного разу вже викреслено з історії у 1918 році — за те, що вони порушували ідею національного самовизначення. Від їхньої спадщини у 1948 році знову зреклися комуністичні землі, що потрапили до забутої половини Європи. Вільгельма від забуття врятувала низка відданих українських істориків і монархістів. Із падінням комунізму в кінці двадцятого століття і розширенням Європейського Союзу на початку двадцять першого історії європейських націй, можливо, знову окреслюватимуться у більш космополітичних термінах. Можливо, своє належне місце у них знайде і Вільгельм. Він і Габсбурги ще повернуться. Насправді з постанням України вони вже повернулися.
Вільгельмів проект приніс плоди, хоч яким химерним не здавався у його час. Розуміючи, що Україну треба не лише обрати, а й створити, він присвятив себе праці, яку називав «українізацією».
Нині населення України справді «українізоване» в тому сенсі, що більшість громадян приймають українську національну ідентичність і вірять у майбутнє української держави. Майже через століття після того, як Вільгельм почав творити для себе українську долю, ця країна стала ключовою демократичною державою східної Європи. З Росією, що загубилася у виборній автократії, і Польщею, що міцно засіла у Європейському Союзі, Україна стала петлею європейської політики.
Україна є також тестовим прикладом життєздатности нової європейської форми національної держави. Вона є зразком найновішого періоду національного об’єднання у Європі, після Італії з Німеччиною у другій половині дев’ятнадцятого століття, і Польщі, Чехословаччини та Югославії у першій половині століття двадцятого. Час покаже, чи це досягнення — об’єднання нації в межах територіальної держави — віщує добробут, чи загибель. Як розуміли Вільгельм і його батько Штефан, вік національних об’єднань принесла історія, і, як і будь-який інший вік, цей теж мине.
У дев’ятнадцятому столітті національне об’єднання несли монархи та їхні міністри, що прагнули зробити з масової політики нову опору династійного правління. Хоча націоналісти виставляли об’єднання волею народу, насправді таким чином не вирішилося жодне національне питання. Італію та Німеччину створили війни королів. Навіть після того, як континентальні імперії Європи знищила Перша світова війна, національні об’єднання були наслідками радше дипломатії, аніж демократії. Чехословаччину, винахід низки чехів, створили переможці Першої світової війни. Югославія була наслідком розширення Сербії, коли її створено вперше, і витвором комуністичних партизанів, коли її створено вдруге. Навіть Польща не змогла б постати без випадкового знищення трьох імперій і підтримки сильних союзників після Першої світової війни.
Україна є прикладом сконсолідованих національних держав третьої хвилі, чиї кордони є наслідком совєтської політики і чию незалежність здобуто із падінням Совєтського Союзу. Хоча українські патріоти неохоче це визнають, але саме Совєтський Союз об’єднав українську територію в межах одного утворення. Починаючи від 1920-х і аж до 1950-х років Совєтський Союз додавав до своєї української республіки чимраз більше території, аж поки всі, окрім хіба найзатятіших націоналістів, мусили визнати, що — принаймні з цього огляду — національне питання вирішено. Таким чином створення і розростання Совєтської України було ще одним прикладом об’єднання згори.
Чи є нинішня Україна образом із минулого, чи з майбутнього? Як і інші об’єднані національні держави дев’ятнадцятого і двадцятого століть, Україна є державою, що носить ім’я однієї нації, але стала домівкою надзвичайно складної мішанини народів. На відміну від своїх попередниць із першої та другої хвилі національних об’єднань, Україна через тринадцять років після свого створення пережила момент, коли демократію і громадянський характер нації публічно підтверджено. Від більшости інших держав Україна відрізняється ще й тим, що від самого початку свого існування як незалежної держави була державою демократичною, навіть якщо демократія її була вельми непевною. Хоча в українській політиці не бракує на що скаржитися, можливо, це об’єднання виявиться стійкішим за інші. Просто, проіснувавши два десятиліття у незмінних кордонах, Україна вже виявилася тривкішою за більшість її попередниць.
Інші національні об’єднання справді були крихкими. Національні рухи, що завдали Габсбургам таких клопотів, спромоглися знищити їхню монархію, але не замінити її на тривалий національний лад. Об’єднання Італії, чиї партизани повстали проти Габсбургів у 1859 році, є єдиним прикладом великого національного об’єднання, яке мало хоч якусь тривкість — хоча Італію ненадовго поділено під час Другої світової війни, після якої вона втратила частину своїх володінь. Звісно, італійську політику аж ніяк не можна підносити як зразок успішного парламентаризму. У першій половині століття домінантною нотою в італійській політиці був фашизм; у другій — європейська інтеграція.
Значно менш стабільною виявилася німецька єдність, проект, що розпочався 1866 року з війни проти Габсбургів. Створена у 1871 році Німеччина значно поменшала внаслідок поразки 1918 року. Гітлерову Німеччину, що була якусь мить велетенською, розгромлено 1945 року. Повоєнна Федеральна Республіка Німеччина (або Західна Німеччина) складала менш ніж половину Бісмаркової об’єднаної Німеччини 1871 року і менш ніж третину Гітлерових володінь на кінець 1938 року. Федеральна Республіка перебувала під окупацією американських військ і разом із Францією виконувала найважливішу роль у європейській інтеграції. Відтак вона більше не була суверенною державою у звичному значенні цього слова. На той час, коли 1990 року Західна та Східна Німеччина об’єдналися, політична відданість ідеї Європи була аксіомою серед усіх великих політичних партій у демократичній Федеральній Республіці. Об’єднана Німеччини залишається найбільш надійною прибічницею Європейського Союзу, а отже, не може вважатися традиційною національною державою[347].
Після Італії та Німеччини історія національного об’єднання стає ще менш блискучою. Угорщину об’єднано в межах габсбурзьких володінь 1716 року, а внутрішній суверенітет вона отримала у 1867 році. Після Першої світової війни її зменшено до розмірів мізерного територіального обрубка з етнічних угорців, яким вона залишається донині. Країну розчленували нацистська Німеччина і Совєтський Союз. 1945 року її відновлено у ролі невеликого сателіта СССР. Коли в 1989 році вона знову отримала суверенітет, її зовнішня політика була скерована на вступ до Європейського Союзу. Чехословаччину 1939 року знищили німці. По війні вона тішилася суверенітетом менш ніж три роки, заки в ній відбулося комуністичне захоплення влади. Після чотирьох десятиліть у ролі совєтського сателіта, вона знову отримала суверенітет у 1989 році. Вдруге за двадцяте століття вільна Чехословаччина проіснувала три роки. 1993 року вона розділилася на Чеську та Словацьку республіки. Ці дві держави, як і Польща, приєдналися до Європейського Союзу у 2004 році. Югославію, ще одну об’єднану 1918 року державу, в 1941 році знищили німці. У повоєнні роки її відтворено у вигляді комуністичної федерації, що в 1990-х потонула у братовбивчій війні. Одна з її колишніх республік, Словенія, вступила до Євросоюзу у 2004 році; інша, Хорватія, мабуть, повторить цей крок у 2009-му.
Держави центральної та східної Європи, що вступили до Європейського Союзу у двадцять першому столітті, не є наслідком великих національних об’єднань, що становили таку загрозу Габсбурзькій монархії. Держави, що виникли унаслідок цих великих національних об’єднань, — які фактично відійшли в минуле, навіть якщо їхні назви живуть далі, — повторили багатонаціональну історію Габсбурґів, хоча у швидшому темпі, з більшою жорстокістю і з кривавішим завершенням. Держави, що подалися на вступ до Європейського Союзу, є упокореними й етнічно вичищеними залишками грандіозних національних проектів минулого. Югославія, Чехословаччина й Польща, чиїх національних об’єднань Габсбурги слушно боялися, або розпалися, або значно зменшилися в розмірах, перш ніж вступити до Європейського Союзу. Насправді площа пересічної європейської держави нині приблизно рівна площі габсбурзької провінції столітньої давнини. Габсбурзька провінція Галичина була за розміром більшою, аніж половина суверенних держав у Європі початку двадцять першого століття. Хоча менші національні держави нині рідко мають ті ж імена, що й габсбурзькі землі, становище їхнє майже не змінилося. Вони шукають об’єднання, бо замалі для того, щоб уявити справді суверенне існування, занадто бідні з огляду на ресурси й освічені еліти, аби прийняти виклики глобалізаційного віку.
Україна, проект національного об’єднання, що його передбачив Вільгельм, постала пізно й під іншим покровительством. Для українців, особливо тих, що походять із колишньої габсбурзької Галичини, питання про форму майбутнього європейського об’єднання залишається відкритим. Україна як цілість, держава велика, неоковирна й бідна, не має значних шансів у близькому майбутньому приєднатися до Європейського Союзу. Деякі українці Галичини розважають над відокремленням від незалежної України, для створення якої зробили так багато, у надії вступити до Євросоюзу. Якщо вони так зроблять, то повторять дії чехів, які покинули Чехословаччину, і словенців, які покинули Югославію, — тобто колишніх габсбурзьких народів, що полишили великі національні проекти дев’ятнадцятого століття заради європейської ідеї двадцять першого.
