Наприкінці 1943 р. бандерівці розпочали таємні переговори з військово-політичними колами Угорщини[28] та Румунії. Уряди цих країн боялися перспективи радянської окупації, тому намагалися вийти з війни, домовившись із Лондоном. Через угорців командування УПА отримало звістку про нібито існування плану британської десантної операції на Балканах. На думку бандерівців, наступ британських дивізій через Угорщину та Румунію до України міг зупинити просування Червоної армії. За вдалого збігу обставин зустріч британських і радянських військ завершилася б збройним конфліктом, і тоді УПА виступила б на боці західних союзників.
Одразу після створення в липні 1944 р. УГВР вислала на захід закордонне представництво на чолі з М. Лебедем. Група визначних діячів підпілля, серед яких були о. І. Гриньох, М. Прокоп, Є. Стахів, Іван Багряний та ін., «циркулювала» між Братиславою, Віднем, Краковом, Трієстом і Загребом. Окремим членам закордонного представництва вдалося зв’язатися з французькою розвідкою в Австрії[29] та британською місією до італійських партизанів, а Є. Врецьона зумів потрапити до Швейцарії. 1945 року більшість членів закордонної місії УГВР опинилася в американській та британській окупаційних зонах. Вийти на високий політичний рівень переговорів із західними союзниками члени закордонного представництва не змогли. Та й навряд чи американців та британців у той час зацікавили пропозиції підтримати український визвольний рух.
Разом з українцями поступово опинилися в політичній ізоляції й поляки. 26 квітня 1943 р. у відповідь на звинувачення в розстрілах у Катині Москва розірвала дипломатичні відносини з польським еміграційним урядом. Західні союзники не змогли (та й не дуже старалися) відстояти перед Й. Сталіним довоєнний польський кордон. Спроби Армії крайової закріпити свої позиції на східному кордоні під час операції «Буря» в 1944 р. зазнали поразки. Керівники польського руху Опору, які намагалися порозумітися з командуванням Червоної армії, були арештовані радянськими репресивними органами. Того ж року Москва сформувала власний маріонетковий польський уряд. Після того як склад прокомуністичного уряду Польщі було розширено за рахунок поодиноких представників інших політичних течій, 5 липня 1945 р. США й Велика Британія встановили з ним дипломатичні відносини й припинили визнавати польський уряд у Лондоні.
Невтішна ситуація змусила поляків знову повернутися до переговорів з українським визвольним рухом. Конспіративні зустрічі представників УПА й АК за участю представника польського еміграційного уряду розпочалися в лютому 1944 р. в окупованій німцями Галичині. Хоча протоколи переговорів засвідчили добру волю й готовність сторін до взаємних компромісів, однак на той момент вони не були щирими. Поляки сподівалися досягти свого в ході операції «Буря». Наступним етапом стали переговори УГВР і лондонського уряду влітку 1945 р. у Римі, коли сторони опинилися фактично в однаково безнадійному становищі. Єдиним практичним результатом цих контактів було налагодження бойової співпраці українського й польського антикомуністичного підпілля на Закерзонні.
Українці в бойових діях регулярних і партизанських формувань Європи
Разом з урядом на Британські острови евакуювалося близько 20 000 польських вояків. На їхній базі в Шотландії розгорнулося формування 1-го польського корпусу британської армії, який спочатку очолював М. Кукель. Серед вояків корпусу траплялися також українці: декого всупереч акції УНС мобілізували у Франції, інші залишалися під польським командуванням ще з часів евакуації з Польщі. До другої категорії належали вже згадувані військові льотчики М. Опаренко, Ю. Сальський та С. Нагнибіда. Вони виступили за вільний найм до Королівських військово-повітряних сил, водночас залишаючись при цьому польськими контрактними офіцерами. Решту війни льотчики-українці прослужили у Великій Британії, беручи участь у військових операціях та в підготовці молодих пілотів.
У серпні 1941 р. В. Сікорський домовився з радянським урядом про створення на території СРСР польської армії, кадровою основою для якої мали стати військовополонені часів вересневої кампанії, заарештовані польські партизани та інші поляки з анексованої в 1939 р. території, що потрапили під маховик радянських репресій і опинилися у внутрішніх регіонах Радянського Союзу. Командувачем армії було призначено генерала В. Андерса, який також перебував у полоні з вересня 1939 р. В. Андерс наполягав на включенні до армії представників національних меншин міжвоєнної Польщі: українців, білорусів, євреїв тощо. Це, по-перше, мало підкреслювати приналежність Східних кресів до Польщі, а по-друге, розширювало мобілізаційну базу армії. Для українців, що мали польське громадянство й перебували в ув’язненні, вступ до армії В. Андерса був шансом вирватися з таборів, і багато хто скористався нагодою. Спочатку польська армія формувалася в Саратовській та Чкаловській (Оренбурзькій) областях; пізніше її передислокували до Середньої Азії.
На вимогу Великої Британії та уряду В. Сікорського протягом 1942 р. Армію Андерса перевели частинами із СРСР до Ірану під британське оперативне командування. Далі шлях польської армії на Сході пролягав через Ірак, Палестину та Єгипет до Італії. Улітку 1943 р. частини В. Андерса були реорганізовані в 2-й польський корпус британської армії. Він нараховував близько 50 000 бійців: дві дивізії, бронетанкову бригаду й артилерійський корпус. Точна кількість українців у складі корпусу дотепер невідома, але їх було не менш ніж кілька тисяч. Особливо багато українців служило в 5-й Кресовій піхотній дивізії. Хоча командування всіляко заохочувало вступ до польського війська «національних меншин»[30], ставлення до них було підозрілим і зневажливим. Більшість українських вояків боялася відкрито декларувати свою національну приналежність, оскільки поляки таврували українців як зрадників і германофілів. Дискримінація за національною ознакою призвела до масового дезертирства з корпусу вояків-євреїв під час перебування його підрозділів у Палестині. Дезертири перейшли на бік антибританського підпілля єврейського визвольного руху. Українці також створили таємну організацію, яка шукала контактів з еміграційними політичними центрами й безуспішно зверталася до британського командування з проханням виокремити зі складу корпусу українську частину. У Лондоні інтереси українців намагалися обстоювати В. Соловій та М. Бура — депутат польського сейму, який разом із вояками В. Андерса пройшов шлях від радянських таборів до Близького Сходу.
У лютому 1944 р. підрозділи 2-го польського корпусу перевезли морем до Італії. У травні того ж року вояки корпусу прославилися в боях із німцями під Монте-Кассіно[31]. Під час атаки 12 травня перший бункер здобув українець М. Паньківець. «...божевільний і відважний, незважаючи на крики й остороги товаришів, підсунувся під самий бункер і вийшов на нього із зв’язкою гранат. На четвертому бункері загинув. Там його і поховано з написом на могилі „Міхал Паньковец“, і ніхто не знає, що лежить там син України, якого доля кинула в обійми смерті», — так описав подвиг бойового побратима М. Козій. Чимало українських вояків корпусу заслужило високі польські нагороди. Наприклад, В. Янів урятував життя п’ятьом офіцерам, за що був нагороджений орденом «Віртуті Мілітарі». Великих втрат у цих боях зазнала якраз 5-та Кресова дивізія. 2-й польський корпус воював в Італії до капітуляції німецьких військ у цій країні наприкінці квітня 1945 р.
Незважаючи на критичний рівень загострення українсько-польських відносин у 1942—1944 рр., були українці, які боролися з гітлерівцями в лавах АК. Деякі з них відзначилися під час Варшавського повстання в серпні-вересні 1944 р. Уже в перший день виступу в боротьбі з окупантами загинув О. Федоронько (підхорунжий Форт), син уже згадуваного С. Федоронька — православного капелана Війська Польського, розстріляного в Катані. Брат Ореста Вячеслав (підхорунжий Славек) також брав участь у повстанні й загинув 18 серпня. У лавах польських партизанів воював сотник 2-го кінного Запорозького полку Армії УНР І. Митрусь, лицар Ордена Залізного Хреста за Зимовий похід і бої. Під час вересневої кампанії 1939 р. він служив у 7-му полку люблінських уланів. У період окупації полк було відтворено в складі АК. У ході операції «Буря» ескадрон, яким командував поручик І. Митрусь, здобув казарми в Мінську Мазовецькому, після чого рушив на Варшаву, дійшовши до лісів під Отвоцьком. Доля І. Митруся невідома, але, швидше за все, він загинув під час Варшавського повстання. Серед варшавських повстанців був також А. Гітченко — син консула уряду УНР. У боях А. Гітченка було двічі поранено, і він потрапив у німецький полон, де перебував до завершення війни.
Участь українців у визволенні Італії не обмежувалася боями на фронті. Деякі з них опинилися в лавах італійських партизанських загонів на півночі країни. К. Микитчук був серед підпільників, направлених на Балкани закордонним представництвом УГВР. Група дістала завдання за допомогою сербських партизанів (четників) вийти на зв’язок із командуванням сил союзників і запропонувати співпрацю з УПА. Оунівці прибули до Трієсту, але знайти четників не змогли: на адріатичному узбережжі діяли тільки комуністичні партизани Й. Броз Тіто. У жовтні 1944 р., після багатьох пригод, К. Микитчук приєднався до італійських партизанів демократичної орієнтації з бригад Озоппо-Фріулі й залишався з ними до кінця війни. Оунівець допомагав партизанам вести переговори з противником: німцями та козацькими формуваннями П. Краснова. Натомість інший член місії ОУН Я. Явний випадково потрапив до італійських комуністів із міжнародного батальйону «Сталін». Під час бою батальйону з німцями Я. Явний підірвав себе гранатою.
Італійському руху Опору у Флоренції допомагав видатний диригент і піаніст І. Маркевич — правнук автора «Історії Малої Росії» М. Маркевича. Він народився в 1912 р. у Києві, але у віці двох років переїхав із батьками до Парижа. Більшість свого життя музикант прожив у Флоренції разом із дружиною — італійською княгинею Топазією Каетані. Під час німецької окупації І. Маркевич організовував підпільні радіопередачі, редагував публіцистику Опору, складав гімни для партизанів. За заслуги перед рухом Опору музиканта нагородили золотою медаллю «Партизан Північної Італії»[32].
Багато українців узяли участь у бойових діях на боці французького руху Опору. Вони опинялися в лавах партизанських загонів за різних обставин. Частина була ще довоєнними емігрантами, які разом з усім французьким суспільством відгукнулися на заклик генерала Ш. де Голля боротися проти окупації. Українці часто вже мали бойовий досвід, бравши участь у лавах військових формувань перших визвольних змагань або в Іноземному легіоні в 1940 р. Діяч УНС М. Небелюк згадував серед таких українців М. Мартинюка, який організував низку сміливих замахів на німецьких офіцерів у Парижі, брав участь у відважних нападах на залізничні ешелони, комунікації й склади озброєння. У лютому 1944 р. його та 25 інших підпільників гітлерівці розстріляли у форті Монт-Валерієн під Парижем.
