Авторам проектів, які набрали найбільше голосів за результатами конкурсу, було пізніше доручено розробити кінцевий варіант державного герба. У кількох конкурсних роботах пропонувалося затвердити Великий та Малий Державний герб України. Так, у проекті (переможці — автори А. Гречило та І. Турецький) подано як малий герб: у синьому полі заокругленого щита золотий Тризуб у такому ж оливковому вінку (фактично, зберігався герб Української Народної Республіки 1918 р. з незначними змінами та додаванням щита й кольоровим рішенням; цим автори трактували Акт про незалежність України як відновлення української державності, що існувала в 1918—1920 рр. й була перервана); у великому гербі фігурували щитотримачі: давньоруський воїн зі списом та козак з мушкетом, знизу — гілки калини, перев’язані синьо-жовтою стрічкою (у гербі закладалася ідея відобразити етапи становлення української державності, її спадкоємність по Київській Русі, Гетьманщині XVII—XVIII ст. та державах XX ст.). В іншому проекті (автор О. Кохан) пропонувався як малий-герб: у синьому полі трикутного щита золотий Тризуб у формі плетінки; великий — зі щитотримачами: коронованим левом та архангелом Михаїлом (відображали ідею єдності Західної та Східної України).
У грудні 1991 р. на засіданні комісії у Києві було вирішено, що необхідно поки що затвердити Малий Державний герб України, відклавши розробку Великого герба на пізніший термін. Дехто з депутатів Верховної Ради опирався відновленню варіанта герба УНР. Удалося все ж відстояти форму Тризуба з 1918 р., хоча й були частково змінені кілька деталей. Авторською групою — А. Гречилом, О. Коханом, І. Турецьким — протягом 14—20 грудня було підготовлено кінцевий варіант проекту Герба України. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради винесла на розгляд парламенту пропозицію комісій про малий герб України постановою за № 2042а—XII[358]. Того ж дня постановою № 2042—XII затверджено «музичну редакцію Державного гімну України, автором музики якої є Μ. М. Вербицький»[359].
Нарешті 28 січня 1992 р. Верховна Рада розглянула й затвердила постанову за № 2067—XII «Про Державний прапор України»[360]. Нею визначалося: «Затвердити Державним прапором України національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої — синього кольору, нижньої — жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3». За цю постанову проголосувало 253 депутати.
14 лютого 1992 р. Верховна Рада окремим законом внесла зміни до Конституції України. Зокрема змінено й статтю про державні символи, хоча вона не містила конкретних описів ні герба, ні прапора: «Стаття 166. Символами України як незалежної держави є її Державний герб, Державний прапор та Державний гімн. Державний герб України, Державний прапор України та Державний гімн України затверджуються Верховною Радою України»[361].
Проект герба Верховної Ради України розглянула аж 19 лютого 1992 р. На той час уже була перезатверджена на історичній основі символіка в республіках Прибалтики, Закавказзя, у Молдові, Білорусі. Однак в українському парламенті справа герба викликала доволі сильний опір колишньої компартійної номенклатури. Зненацька серед старих партапаратників виявилась велика кількість «знавців» історії та культури українського народу. І тільки після скандалів і повторного голосування герб затверджено постановою за № 2137—XII «Про Державний герб України», якою ухвалено Тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України[362]. Також у постанові зазначалося, що зображення Державного герба України поміщається на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов’язковим дотриманням пропорцій затвердженого зображення герба[363]. За цю редакцію постанови проголосував 231 депутат.
Тризуб як символ Соборної України, спадкоємниці Київської Русі, відновив своє офіційне функціонування.
Затвердження державних символів у Конституції України
Напругу в справі про великий Державний Герб знову підняло питання про нову Конституцію України. З боку прокомуністичних реваншистських сил почали лунати заклики до проведення референдуму про символіку. Цікаво, що якоїсь альтернативи до чинного герба та прапора не було, була звичайна нетерпимість і українофобія. Стурбовані таким станом речей фахівці з геральдики, вексилології та інших спеціальних історичних дисциплін навіть прийняли з цього питання відповідну заяву від імені учасників четвертої наукової геральдичної конференції 10 листопада 1994 р.[364]
Під час важкого ухвалення Конституції вночі проти 28 червня 1996 р. щодо питання про державні символи, а також про державну мову та статус Криму викликали найбільше дискусій і протистояння. Щоб досягти консенсусу, погоджувальна комісія знов повернула раніше зняте формулювання про малий і великий герб. Оскільки проекту великого герба ніхто не готував, то його прописали як компроміс на майбутнє.
У кінцевому варіанті ця стаття має таке формулювання:
«Стаття 20. Державними символами України є Державний прапор України, Державний герб України і Державний гімн України.
Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього й жовтого кольорів.
Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням малого Державного герба України та герба Війська Запорозького законом, що ухвалюється не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Головним елементом великого Державного герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний герб України).
Державний гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що ухвалюється не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що ухвалюється не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Столицею України є місто Київ»[365].
Після затвердження Конституції України наказом Міністра юстиції С. Головатого від 14 квітня 1997 р. за № 143/7 було затверджено склад робочої групи щодо розробки законопроекту «Про державні символи України». Робоча група напрацювала дуже цікавий проект закону, в якому враховувалися не лише юридичні, а й геральдичні аспекти. Проте подальшій реалізації цих напрацювань завадила відсутність великого Державного герба.
Врешті питання великого Державного герба так і залишилося відкритим. Однак варто поставити питання: чи потрібний такий знак взагалі?
Нагальна потреба у великому гербі для України викликає сумніви під кількома аспектами: 1) функціональний — не зовсім зрозумілою є сфера застосування цього знака; 2) фаховий — за умов нефахово організованих конкурсів для широкого загалу не надано хоча б елементарних пояснень, тому більшість надісланих на них проектів не відповідала ні геральдичним, ні юридичним нормам; 3) політичний — розгляд питання про великий герб знову загострить чвари у Верховній Раді.
Протягом 1996—1997 та 2007—2009 рр. відбулося два конкурси на великий Державний герб. Але завершилися вони скандалами. Усе це лише черговий раз засвідчило, що такий символ Україні просто не потрібний. Тому оптимальним залишається варіант: внести зміни в чинне законодавство та зафіксувати лише один Державний герб України, який функціонує ще з 1992 р., знявши з нього ярлик «малий». Більшість держав у світі обходяться лише одним гербом, тому немає жодної потреби ще щось вигадувати, тим більше — такими нецивілізованими методами.
6 березня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України». Ним затверджено гімн на музику Михайла Вербицького зі словами першого куплета й приспіву пісні Павла Чубинського, але зі зміненим текстом першої строфи: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля»[366].
23 серпня 2004 р. указом Президента України Л. Кучми встановлено святкування Дня Державного прапора України, визначене на 23 серпня — напередодні Дня незалежності України[367]. Формулювання цього акту було розширене новим указом Президента України В. Ющенка від 7 серпня 2009 р.[368]
* * *
Відродження українських національних символів та утвердження їх як державних в Україні спершу відбувалося в умовах штучної політизації та шаленого опору старої радянської номенклатури. Проте за понад 20 років ці символи не викликали жодних протистоянь у суспільстві й нормально функціонують у всіх сферах життя.
У Конституції України передбачено також використання великого Державного герба. Але через погану організацію конкурсів, некомпетентність і відсутність бажання фахово вирішити справу це питання досі так і не отримало свого завершення, хоча й особливої потреби в такому символі немає.
Література
(До нарисів «Українсько-польський кордон», «Українсько-білоруський кордон», «Кордон України з Румунією і Молдовою», «Закарпаття»).
Боєчко В. Д., Ганжа О. Захарчук Б. І. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. — К.: «Основи», 1994. — 168 с.
В’ятрович В. Друга польсько-українська війна 1942—1947. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. — 288 с.
Гаврилюк Ю. Від Володимирових походів до «лінії Керзона». — Торонто — Білосток, 2013.
Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. — Київ: «Критика», 2008. — 303 с.
Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — Івано-Франківськ, 1993 —200 с.
Кучик О. С, Заяць О. А. Зовнішня політика України. Навчальний посібник. — К.: «Знання», 2010. — 572 с.
Литвин М., Науменко К. Сталін і Західна Україна 1939—1941 рр. — К., 2010. —80 с.
Ллойд Джордж Девід. Правда о мирных договорах. В двух томах. — Москва: Издательство иностранной литературы, 1957.
Лоза Ю. Історичний атлас України. — К.: «Мапа», 2015. — 320 с.
Машкевич М. Східна польська політика у XX — на початку XXI ст.: концепції та інтерпретації. — К.: «Ніка-Центр», 2015. — 312 с.
Міхайлюк Д. Беларуская Народная Рзспубліка 1918—1920 гг.: Ля вытокаÿ беларускай дзяржаÿнасці. — Смаленск: «Інбелкульт», 2015. — 495 с.
Павлишин О. Євген Петрушевич (1863—1940). Ілюстрований біографічний нарис. — Львів: «Манускрипт-Львів», 2013. — 400 с.
Плохій С. Великий Переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського. — Київ: «Критика», 2011. — 599 с.
Різ Лоренс. Друга світова війна за зачиненими дверима. Сталін, нацисти і Захід. — Київ: «Темпора», 2010. — 444 с.
Руккас А. «Разом з польським військом». Армія Української Народної Республіки 1920 р. — Ніжин: Видавець ПП Лисенко Μ. М., 2013. — 480 с.
Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. — Київ, 2008.
Сергійчук В. Неусвідомлення України. Ставлення світу до Української державності: погляд у 1917—1921 рр. з аналізом сьогодення. — К., 2012. — 872 с.
