Надзвичайно важливе місце в суспільному житті Речі Посполитої посідали органи судочинства. Базовими рівнями шляхетського судочинства виступали ґродські (замкові), земські та підкоморські суди.

Ґродські або замкові суди призначалися для розгляду кримінальних справ, що підпадали під статті так званих старостинських артикулів: напад на будинок шляхтича, підпал будинку, господарських приміщень чи збіжжя, розбій на дорозі, наруга над жінкою тощо. На український землях замкові суди вперше з’явилися після 1435 р., із включенням Галичини і Західного Поділля до складу Польського королівства. На Волині, Київщині та Брацлавщині були створені в роки адміністративно-судової реформи, що проводилась у Великому князівстві Литовсько-Руському впродовж 1564—1566 рр.

Судову адміністрацію замку очолював староста або воєвода. Намісниками відповідно виступали підстароста та підвоєвода, і саме вони зазвичай організовували розгляд судових справ у ґродському суді. До складу суду також входили судді й писар. Усі вони мали бути добре обізнаними з чинними правовими нормами. Якщо мова йшла про суди українських воєводств, то їхні члени повинні були також володіти українською (в тогочасному звучанні — руською) мовою. Крім того, володіти осілістю (землею) в тому повіті, де вони вершили судочинство. Судовими виконавцями виступали возні.

Розглядаючи судові справи по суті, судді брали до уваги як традиційні форми доказового матеріалу (присягу, визнання, речові докази, покази свідків), так і кидання жеребка чи застосування тортур. Щоправда, останні стосувалися лише непривілейованих груп населення, шляхта ж була вільна від застосування тортур під час розслідування будь-яких скоєних нею злочинів.

Земські суди займалися виключно цивільними справами, що виникали між шляхтою, а також шляхтою та представниками інших станів держави. Їхній склад — суддя, підсудок і писар — формувався на виборній основі з-поміж місцевої повітової шляхти, на спеціально скликаних повітових елекційних сеймиках. Суддя обирався довічно.

Ґродські й земські суди діяли кількома сесіями впродовж року — так звані «рочки судові», які тривали зазвичай упродовж двох тижнів.

Підкоморський суд був одноосібний і діяв залежно від напливу справ, що стосувалися розмежування шляхетських маєтностей.

Суди виконували також роль нотаріальних контор, де завірялись і зберігалися копії важливих документів.

Крім шляхетських судів, існували також суди, де перебували на розгляді справи представників інших соціальних станів і груп. Так, у містах діяли міські суди. Судом вищої інстанції у великому місті був суд магістрату, склад якого формували обрані міською громадою райці, або радці (звідси й назва суду — «радецький»). Такий суд очолювали по черзі бурмістри. Судом нижчої інстанції в такому місті виступав війтівський суд, що складався з також обраних громадою своїх представників — лавників, колегію яких очолював війт. У менших містах діяли спільні магістратсько-лавничі суди.

Селян судили доменіальний і копний суди. Перший був інституцією державця, який володів маєтністю, на якій проживали підсудні. Другий — громадським судом, до складу якого входили найавторитетніші члени сільської громади. Нагляд за діяльністю копних суд дів здійснював замковий суд. Він же був вищою інстанцією щодо доменіального суду.

Окремі судові установи існували для розв’язання судових тяжб, що виникали в середовищі єврейського населення, об’єднаного в кагали, осілих у межах Речі Посполитої татар, що несли військову службу королю, згодом королівська влада надала дозвіл на функціонування окремого власного суду для українського реєстрового козацтва.

Апеляційною інстанцією виступав з 1578 р. Коронний трибунал, а для Великого князівства Литовського — Литовський трибунал. Трибунал переважно розглядав апеляції на рішення земських, ґродських і підкоморських судів, а також скарги на рішення повітової адміністрації. Як суд першої інстанції трибунал приймав на розгляд позови, що оскаржували неправомірність дій старост і замкових урядників під час здійснення ними судових функцій. Рішення трибунал ухвалював більшістю голосів. Постанови трибуналу мали силу постанов сейму.

Вищим апеляційним судом щодо справ, пов’язаних зі зловживаннями суддів різного рангу, протиправних дій вищих посадовців, а також образи королівської гідності (маєстату) та державної зради, виступав сеймовий суд, що скликався під час роботи вального сейму. Його учасниками призначалися декілька сенаторів, а головою виступав король.

Загалом же в Речі Посполитій склалася доволі парадоксальна ситуація, за якої, з одного боку, право належало до найбільш шанованих, визначальних і цінних для розвитку суспільства речей, а звідси й така відчайдушна боротьба шляхти за те, аби судочинство не залишалося винятковою прерогативою королівської адміністрації, а було загальним надбанням. З іншого боку, незважаючи на системну досконалість правової сфери держави, історія знає чимало прикладів повного нехтування шляхтою судових постанов. І чи не найбільш показовим у цьому відношенні є приклад Самуеля Лаща, «чоловіка побожного» (як він сам себе називав), котрого аж двісті разів було засуджено, в тому числі й до найтяжчих для шляхтича кар — баніції та інфамії (позбавлення честі та громадянських прав), проте жодного разу на практиці так і не притягнуто до відповідальності.

З чотирьох розрядів покарань, до яких могли бути засуджені злочинці, — смертна кара, ув’язнення, баніція й інфамія — вирок смерті, за винятком міських судів, накладався вкрай рідко. До того ж шляхтич волів ліпше з шаблею в руках здобувати собі волю або загинути під час герцю, аніж ставати перед судом у справах, які загрожували йому смертною карою. Доволі часто суди виносили вирок баніції, особливо в тих випадках, коли звинувачений відмовлявся стати перед судом і рятувався втечею від примусового притягнення до нього. Засудженого на баніцію у випадку повернення до Речі Посполитої кожний охочий міг схопити й забити на смерть. Інфамія або, як її ще називали, «смерть громадянська», позбавляла шляхтича його доброго імені й політичних прав.

Попри досконалу, принаймні в теорії, правову систему Речі Посполитої, її функціонування не вповні задовольняло обивателів держави, особливо тих впливових шляхтичів і магнатів, котрі мали змогу домагатись справедливості — як це вони розуміли — в інший спосіб, із гарантованим задоволенням власних претензій. Отож у державі затвердився цілий ритуал упровадження своєрідної середньовічної вендети. Шляхтич, котрий відчував себе скривдженим, писав «відповідь», у якій докладно перераховував свої кривди й образи, а також можливі способи сатисфакції. Така відповідь — латиною letterae diffidatiois — прирівнювалась до оголошення приватної війни. Автор відповіді зазвичай декларував свій твердий намір домагатись справедливості від винуватця, знищуючи його дім і господарство, допоки не згине одна зі сторін конфлікту.

Нове панство нової держави: магнати, шляхта, бояри

На рубежі XVI—XVII ст. в основному завершилося правове оформлення особливого соціального й політичного статусу шляхтича, а також його фактично монопольного права на землеволодіння й участь в урядово-адміністративному й законодавчому житті держави. Унікальність статусу реалізовувалась у цілій низці проявів. Зокрема, держава визнавала представника шляхетського стану безумовно вищим за міщанина чи селянина. Шляхетське слово прирівнювалось до статусу юридичного доказу. Шляхтич користувався правом суду й необмеженого владарювання підданими. У той час як його самого могли судити лише спеціальні станові суди. Він не міг бути ні ув’язненим, ні покараним без суду і слідства, а під час слідства не підлягав «пробі» (катуванню). За поранення чи вбивство шляхтича покарання передбачалось набагато суворіше, ніж за аналогічне насильство над представниками інших станів.

Шляхтич мав змогу реалізовувати свої політичні права через участь у повітових сеймиках, в обиранні послом на вальний сейм чи судовий трибунал, посіданні судових і земських урядів у власному повіті, а також мав виняткове право на обіймання усіх державних посад, підпорядкованих центральному уряду.

У сфері поземельних відносин лише шляхтич володів правом успадкування та необмеженого розпорядження землею. Його маєток звільнявся від військових постоїв і будь-яких повинностей і податків, окрім загальнодержавного грошового побору, сплачуваного від кількості підданих.

Загалом же процеси закріплення за шляхетством широких станових прав при чіткому й досить поміркованому спектрі зафіксованих у законах обов’язків перед державою, що на кінець XVI ст. набрали своїх завершених форм, давали вагомі підстави стверджувати, що шляхтич «завжди веселий у своєму королівстві, співає і танцює вільно, не маючи над собою жодних примусових обов’язків, бо не винен королеві, своєму вищому володарю, нічого, окрім титулу на позові, двох грошів з лану і посполитої війни».

Принципова засада суспільного життя вимагала визнання рівності всього шляхетського загалу, без поділу її на вищу та нижчу. Відповідно, у республіці, на відміну від багатьох тогочасних європейських монархій, не існувало княжих титулів, які б цю рівність порушували. Щоправда, під час інкорпорації українських земель 1569 р. «княжатам, які мешкають у Волинській і Київській землі, а також їхнім нащадкам» було гарантовано застереження особливого соціального статусу. Вдовольнившись із закріплених у Люблінських постановах норми, що консервували їхнє виняткове становище, князі нехтують сеймовими баталіями, зневажаючи саму постановку питання про рівність шляхетського загалу. Натомість вони досягають максимальної концентрації влади у східних воєводствах Речі Посполитої через обіймання посад воєвод і каштелянів. Перебування на них гарантує князям місця в сенаті. Водночас утримання влади на місцях і надлишок земель і маєтностей, які можна надати на ленному праві дрібній і середній шляхті, дозволяє сформувати розгалужену мережу шляхетської клієнтели. Отже, через протегованих ними клієнтів магнати отримують змогу впливати й на перебіг місцевого сеймикування та ухвали вального сейму.

Закріплене Другим Литовським статутом право відчуження боярами-шляхтою своїх маєтностей зробило їх ласим шматком для матеріально та владно всесильних магнатів. Інколи сторони доходили згоди полюбовно, інколи бідний шляхтич був змушений поступитися тиску з боку князя чи його запопадливих клієнтів. Економічна спроможність та владна всесильність дозволяла магнатам силоміць оволодівати землями, щодо того перебували у користуванні вільних селян чи міщан або ж були власністю лицарів-бояр, які не зуміли належним правовим способом підтвердити право власності.

На Лівобережній Україні наприкінці XVI ст. у результаті різноманітних майнових операцій постає «удільне Задніпровське князівство» Вишневецьких з центром у Лубнах. Латифундія Вишневецьких за своїми розмірами була великою до непристойності — нічого подібного Європа ні до того, ні після не бачила. Вишневецьким належали міста: Варва, Гадяч, Горошин, Жовнин, Корсунь, Кременчук, Крилів, Лохвиця, Лубни, Мошни, Переволока, Пирятин, Прилуки, Ромни, Хорол, Чигирин! Уже з початком XVII ст. в Україні виростають хоч трохи й менші, та все ж вражаюче великі латифундії Корецьких, Збаразьких, Ружинських. Поруч із маєтностями своїх, руських, князів постають магнатські володіння можновладців, прийшлих із коронних земель — Лещинських, Фірлеїв, Потоцьких, Остророгів, Конецпольських, Замойських, Любомирських, Лащів.