У черговий раз поява Сірка, що ламала стереотипи його історіографічного представлення, мала місце вже навесні 1672 р. Перед цим у березні лівобережна старшина відсторонила від влади Дем'яна Ігнатовича. Ігнатовича від влади було усунуто не на козацькій раді, а потайки уночі. Після цього пошуки достойного претендента на гетьманську булаву затяглись на доволі тривалий час — аж до середини червня. І цією обставиною вирішив скористатись Сірко. Адже він був чи не найзаслуженіший козацький старшина не лише на Запорожжі, а й у всій козацькій Україні, встиг не лише багато років урядувати на Січі, а й обирався полковником і в Гетьманаті, і на Слобожанщині. Утім серед лівобережних козацьких старшин він був усе ж «зайдою».
А тому, скориставшись із безпечності Сірка, коли він без належної охорони, лише в супроводі свого зятя Івана Сербина та декількох козаків, вирушив із Запорожжя на переговори з царським воєводою Григорієм Ромодановським до Курська, полтавський полковник Федор Жученко влаштував у Нових Санжарах засідку, заарештував його і доправив під караулом до Батурина. Свої дії полтавські старшини пояснювали нібито прагненням запобігти «смуті і розколу між народом окраїнним». Висунуті звинувачення вартували того, аби кошового з Батурина якнайшвидше спровадили до Москви, а звідти його шлях проліг на заслання до Сибіру.
Утім сибірське заслання Сірка виявилось нетривалим. А звільнення Сірка з неволі ламає ще один стереотип: щодо його непримиримості відносно короля. Насправді кошовий мав добрих приятелів у Варшаві, і ті через короля почали тиснути на уряд Олексія Михайловича в справі звільнення невільника. Запорозьке товариство також надіслало до Москви листа, де клопоталось, аби «наш вождь добрий і правитель, бусурманам страшний воїн, Іван Сірко до нас був відпущений, бо такого іншого польового воїна і бусурман гонителя у нас немає». Враховуючи загрозу нового татарського вторгнення в Україну та перебіг польсько-турецької війни, царський уряд у грудні 1672 р. повернув Сірка із Сибіру.
А вже в червні 1674 р. в житті Сірка трапилась ще одна доволі цікава подія. Тоді генеральний осавул правобережного гетьмана Петра Дорошенка, Іван Мазепа на чолі невеликого посольства був направлений з дипломатичним дорученням до Кримського ханства. Але під час цієї поїздки він потрапляє у полон до запорозьких козаків. Причиною його затримання було вороже ставлення січовиків до гетьманування Дорошенка. Розгнівані запорожці хотіли вбити Мазепу, однак Сірко заступився за нього. При цьому він нібито промовив такі пророчі слова: «Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може він нам і нашій вітчизні надалі згодиться». Січовики прислухалися до прохання отамана.
Аби вже завершити картину опису маловідомого Сірка, варто пригадати й історії Сіркової помсти своїм колишнім землякам, що трапилась улітку 1675 р. Самійло Величко розповідає, що саме в цей час Сірко на чолі величезного 20-тисячного запорозького війська ходив на Крим. Вдосталь нагулявшись кримськими просторами та захопивши чималу здобич, кошовий, повертаючись в Україну, вивів з татарської неволі тисячі земляків. Діставшись Перекопа, Сірко, за давнім козацьким звичаєм, благословив колишніх невільників на щасливе повернення до рідних домівок. Утім частина з цих визволених бранців, близько трьох тисяч українців і так званих «тумів» (осіб змішаної українсько-татарської крові), виявили бажання повернутись назад до Криму, де вони обзавелись сім'ями, господарством, певними соціальними зв'язками. За це безкомпромісний запорожець наказав стяти їм голови, супровівши свій наказ такими словами: «Простіть нас, брати. А самі спіть тут до страшного Господнього суду. Це краще, ніж би мали розмножуватись у Криму поміж бусурманами на наші християнські молодецькі голови, а на свою відвічну без святого хрещення погибель».
«Паде, паде Украйна тогобочная малоросийская... аки Вавилон».
Чигиринські походи та Чигиринські оборони другої половини 1670-х
Випущений Іваном Самойловичем «переяславським возз'єднанням» 1674 р. джин війни впродовж наступних кількох років ніяк не бажав заспокоюватись і все множив, і множив кількість жертв трагічного суперництва Московського царства та Османської Порти за українські землі. З осені 1676 р., уже після зречення гетьманом Дорошенком булави на користь Самойловича, ішла інтенсивна підготовка до оборони російськими й українськими військами Чигиринської фортеці. За наказом Самойловича на Лівобережжі активно заготовляли селітру, порох, ядра, виробляли й лагодили зброю, запасались харчами. Одночасно розпочалось і зміцнення фортифікаційних споруд у Чигирині. На допомогу гарнізону з Лівобережжя прибув полк Григорія Коровки-Вольського. Комендантом фортеці було призначено німецького офіцера на царській службі генерал-майора Афанасія Трауерніхта, котрий привіз із собою досвідченого військового інженера, також німця за походженням Якова фон Фростена. Як фахівця з «турецького питання» у Москві активно використовували колишнього васала Мехмеда IV Петра Дорошенка. Отож, коли на початку серпня Ібрагім-паша Шайтан на чолі війська, що за різними відомостями становило від 50 до 90 тисяч вояків, прибув до Чигирина, аби, здобувши його за три-чотири дні, продовжити шлях на Київ, як на це розраховувало турецьке командування, реалізувати задумане було нереально.
Чигиринська фортеця, як вельми образно висловився гетьман Самойлович у листі до царя Федора Олексійовича, туркам «костомахою поперек горла стала». Кількаденні навальні штурми на розташований на горі замок успіху не принесли. Тоді нападники вирішили зробити підкоп під горішнє місто. Проте, натрапивши на масив дикого каменю, зупинили безперспективні роботи. Десятого серпня до турецького табору прибув кримський хан Селім Ґерай з Ордою. Сімнадцятого серпня Ібрагім-паша кинув війська на генеральний штурм. Під вечір османці підірвали підкоп неподалік пошкодженої Спаської вежі, й у нього хлинули передові загони. Утім і цього разу наступ захлинувся. Двадцятого серпня, зім'явши татарську кінноту на березі Тясмина, у місто увійшов передовий загін гетьмана Самойловича, очолюваний полковником Яковом Корицьким. А двадцять четвертого серпня розпочалась битва військ гетьмана Самойловича з татарами на Бужинській переправі. Наступного дня на допомогу гетьману підійшов воєвода Григорій Ромодановський, натомість позиції кримців підсилив Ібрагім-паша зі всіма спагі (кіннота) і з добірними яничарами. Тим не менше в ніч на 27 серпня козакам Самойловича і ратникам Ромодановського вдалось переправитись на правий берег і закріпитись там. Результат Чигиринської кампанії відтепер було вже не важко передбачити. На світанку 29 серпня Ібрагім-паша віддав наказ про відступ.
Поразка під Чигирином боляче вдарила по престижу Високої Порти. Російський купець Федір Яковлєв доносив з Молдавії у Москву, що тамтешнє населення «зело о том радуется, что со стыдом, будто собаку, выгнали из-под Чигирина с Украйны Ибрагима-пашу». За виявлену під Чигирином недбалість Ібрагіма-пашу за наказом султана ув'язнили. Селіма Ґерая було скинуто з влади в Криму.
Утім усі розуміли, що похід 1677 р. був лише першим актом великої драми. І дійсно, розправившись із нікчемними командирами, Мехмед IV наказав стратити захоплених у полон козаків і стрільців прямо перед своїм палацом і оголосив підготовку до нового походу.
Серйозність планів Порти щодо повернення собі Чигирина поставили перед Москвою складну дилему: чи варто боротися за нього, якщо на Правобережжя претендує польський король, з яким конче потрібно було шукати замирення? В оточенні нового царя Федора Олексійовича дедалі більше схилялись до того, аби дощенту зруйнувати Чигиринську фортецю та позбавити султана приводу до нового виступу.
Принципово інші позиції відстоював гетьман Іван Самойлович. Для нього, як і більшості козаків, Чигирин залишався символом Української козацької держави, збереження якого дозволяло сподіватись на об'єднання її Правобережної і Лівобережної частин у майбутньому. Відтак у листах до Москви гетьман відстоював позицію щодо необхідності зміцнення фортеці, стягнення туди боєздатних військ. Коли ж російська сторона почала наполягати на своєму, Самойлович з притаманною йому твердістю заявив, що коли руйнувати Чигирин й лишати той край туркам, то варто відразу сказати всім в Україні, що вони цареві не потрібні як піддані, «бо в Україні звичай такий: чий Київ і Чигирин — того й вони, козаки, підлеглі». За такі різкі слова гетьмана з Москви пожурили. Проте від наміру здавати Чигирин без бою — відмовились.
Мехмед IV, виряджаючи в Україну свою армію (за різними відомостями нараховувала від 90 до 140 тисяч вояків), наказав великому візиру Кара-Мустафі-паші, котрому було доручено очолити армію, здобути Чигирин за десять днів. На що Кара-Мустафа заприсягся: «Якщо не візьму фортецю, то накажи мене стратити».
Разом з османським військом до Чигирина йшов і невеликий козацький загін гетьмана і князя сарматського Юрія-Венжика Хмельницького. Особливої довіри у візира до цього васала султана не було: розвідники доносили гетьману Самойловичу, що Хмельницького «візир тримає при собі близько, й навколо нього влаштовано безперервний караул. Їздити йому нікуди, крім візира, не дозволяється, а до візира їде за наказом і за караулом... і радий він був би з цієї проклятої неволі вийти, а не може».
Дев'ятого липня Кара-Мустафа привів своє різноплемінне військо під Чигирин. Увечері 10 липня під міські ворота Чигирина під'їхав турецький роз'їзд, який укинув у місто ультиматум Кара-Мустафи. У ньому візир був не по-східному лаконічний: вимагав негайної здачі фортеці, інакше всі будуть «посічені, в полон захоплені, віддані до рабства». Не отримавши від захисників фортеці відповіді, на штурм пішли 17 хоругв серденгестів («безпощадних»), їхні фланги прикривали спагі, згодом штурм підтримали списоносці та яничари. У нападі взяли участь так багато охочих, що він справляв враження генерального штурму. Утім вибити козаків і стрільців з фортеці не вдалось.
У наступні дні османці готували підкопи, закладали вибухівку. Напередодні штурмів місто шквально обстрілювали з гармат. У шанцях перед муром було скупчено три тисячі смертників. Тим не менше місяць такої виснажливої шарпанини успіху Кара-Мустафі не приніс. Так само безрезультатними виявились і бої з головними українсько-російськими силами на Бужинській переправі через Дніпро.
На початку серпня військам Ромодановського і Самойловича вдалось оволодіти Стрільниковою горою поблизу Тясмина, і здавалось, що ця перемога забезпечить загальний успіх кампанії. На військовій раді у візира паші радилили йому негайно відступати, інакше «загине переможне військо і честь держави стратимо». Утім Кара-Мустафа наказав переформувати пошарпані війська, замінив командирів, котрі не зуміли надихнути воїнів на перемогу, і наказав продовжувати атакувати Чигирин.
Тим часом Ромодановський і Самойлович, зробивши гарний заділ, не наважились на рішуче продовження. Головні сили закрились табором на березі Тясмина, очікуючи з Москви наказ про штурм турецько-татарського табору. Сприятливий час було втрачено. Десятого серпня турки розпочали свій штурм фортеці. Уранці наступного дня, підірвавши чотири підкопи, у проломи фортечної стіни кинулись яничари. Не маючи змоги втримати долішнє місто, в ніч на 12 серпня українські війська перебрались у замок. Проте перед світанням надійшов наказ воєводи Ромодановського про припинення оборони. Перед тим як залишити Чигиринську фортецю, її останній комендант, Патрик Гордон, наказав набити порохом важкі гармати і підпалити замок. Відтак вихід царських стрільців і українських козаків з Чигирина був підсвічений загравою велетенської сили, а коли османці і татари вийшли на Замкову гору, те, що постало перед їхніми очима, фортецею назвати було важко.
