Здебільшого пасивним статистом етнополітичних процесів у регіоні залишалися німці. У їхньому середовищі домінувала політична аморфність, оскільки, з одного боку, їхні інституції, які діяли в досліджуваний час на західноукраїнських землях, мали виключно культурницький характер, з іншого, їхня діяльність сприяла збереженню етнічної самобутності німців у діаспорі, не протиставляючи їх нації-державі (хоча вони й були очільниками панівної в Цислейтанії нації).
Національна політика Габсбуогів на західноукраїнських землях у другій половині XIX — на початку XX ст.
Національна політика Габсбургів на західноукраїнських землях у другій половині XIX — на початку XX ст. була втіленням у практику стратегій, вироблених офіційним Віднем та лідерами титульного (німецького) етносу. З одного боку, етноплюральна політика Дунайської монархії сприяла гармонізації взаємин держави й етнічних меншин, гарантуванню їхніх прав, реалізації певної етно-політичної моделі. Її складники — легітимація влади, обмеження амплітуди ймовірних етнічних дій етнічних меншин рамками формалізованого правового поля, нейтралізація їх етносепаратизму й можливих претензій на здобуття влади в країні, гармонізація взаємодії етнонаціональних спільнот і паралельне формування кількох політичних націй — позначали пріоритети національної політики монархії Габсбургів, об’єктивним фактором якої був значний відсоток етнічних меншин серед її громадян. Це й з’ясовувало близькість пріоритетів у царині національної політики держави, яка функціонувала на західноукраїнських землях, зокрема в Галичині й на Буковині. З іншого боку — визначальна стратегія Габсбургів в національній політиці засвідчила курс лідерів етнічних спільнот західноукраїнських земель на збереження багатокультурності. У ньому вбачався гарант толерантного співіснування власне самих спільнот та, очевидно, один з додаткових засобів легітимації влади й посилення державного правління Габсбургів загалом. Власне контроль над владою і був тією передумовою, завдяки якій держава як політична форма організації суспільства стала своєрідним механізмом служіння передусім волі її монарха, який уособлював один із титульних етносів цієї імперії.
Специфіка політичних процесів на західноукраїнських землях другої половини XIX — початку XX ст. підтверджує думку, що легітимація була не так засобом політичної організації суспільства, як процесом узаконення влади однієї чи кількох націй, які претендували на встановлення контролю в цьому регіоні. Унаслідок еволюції українського, польського та єврейського, а подекуди й німецького та румунського етнічного відродження у фазу масових рухів, досягнення ними своїх максимальних цілей пріоритети Австро-Угорщини в різних сферах суспільного життя відображали інтереси її двох титульних етносів — німців та угорців. Відтак у Галичині й на Буковині дії, спрямовані на реалізацію прагнення визначених титульних етносів до повсюдного поширення власних соціокультурних цінностей, і одночасно стан перманентного антагонізму з носіями сепаратистських етнонаціоналізмів (приміром, польського, українського чи румунського) безпосередньо загрожували збереженню власного «я» етнічними меншинами. У такому випадку дихотомія «свій»/«чужий» відображала дискретність суб’єктивно-інституційних (держава) та природно-етнічних (етнічних меншин) інтересів.
* * *
Фактор поліетнічності населення зумовлював значущість досягнення міжетнічного компромісу для Габсбурзької монархії. Адже згідно з даними розмовної (товариської мови) на 1910 р. в Австро-Угорщині зафіксовано носіїв німецької (23,36 %), угорської (19,57 %), чеської (12,54 %), польської (9,68 %), сербської і хорватської (8,52 %), русинської (української) (7,78 %), румунської (6,27 %), словацької (3,83 %), словенської (2,44 %), італійської (1,50 %) та інших мов (4,51 %). Сучасні дослідники констатують, що точних цифрових відомостей про етнічні меншини Дунайської монархії немає, оскільки неможливо правильно встановити чисельність євреїв, які зазвичай вказували німецьку мову як розмовну, оскільки їх не визнавали окремою нацією. Щодо західноукраїнських земель ми знаємо, що в цілій Галичині (західна польська і східна українська частини) мовні пріоритети мали таку картину: польська (58,6 %) й українська (40,2 %), решта — інші мови (менше 2 %); на Буковині — українська (38,4 %), румунська (34,4 %), німецька (21,2 %) та польська (4,6 %). Як бачимо, етнодемографічна структура населення Дунайської монархії і, зокрема, українських теренів у її складі була промовисто репрезентативною.
Корекція обраної національної політики можлива, якщо вона залежить від лібералізму/консерватизму політичного істеблішменту, рівня «гнучкості» обраних ним методів керівництва — у разі тиску на центральну владу етнічних меншин і політичних сил, сформованих у середовищі державного етносу. Враховуючи суперечність нації-держави й етнічних меншин, останніх і держави, що виникає серед іншого як результат взаємних претензій на владу, намагань центру, який презентує інтереси титульної етнонаціональної спільноти, нав’язати свою волю всім іноетнічним суб’єктам політикуму, а водночас і їхніх домагань стосовно перенесення на них компетенції держави, сутність стосунків останньої і етнічних меншин дозволяє класифікувати їх як «істинний конфлікт». У ньому об’єктивні передумови зіткнення інтересів зумовлюють протистояння етнічних меншин і держави щонайменше з двох причин — перебування держави у стані перманентного антагонізму з носіями сепаратистських етнонаціоналізмів та прагнення титульного етносу до повсюдного поширення власних соціокультурних цінностей.
Не менш виразно віддзеркалює проблему національної політики Габсбургів позиція етнічних лідерів австрійських русинів, фактично українського проводу галицьких і буковинських українців. Уже наприкінці 1870-х рр. з приводу дотримання реальних етнічних і політичних свобод у дуалістичній імперії вони зауважували: «...становиска национального Русини не мають належного ім узнана и обеспечена прав и интересів народніх в теперішній конституций що Русини після теперішноі конституциі віддані під перевагу и панованє чужих інтересів и чужоі народности... Як довго Русини будуть опирати свою державно-правну політику на жебранині ласки чи у Німців чи у Поляків, так довго останеться іх доля безвідрадною. [...] яке становиско слідує зайняти Русинам в державно-політичнім питаню Австриі, а се єсть: І. перш усего зміна ординаций виборчих як до сойму так и до ради державноі с справедливим увзгядненєм числового, национального становиска Русинів в Галичині и Буковині, так щоб Русини мали належне ім вже самою уставою забеспечене заступництво парламентарне; и II. Рівночасне ухваленє и введенє в житя устави о народностях забезпечаючоі всім народностям іх існованє и дальший успішний розвій; а доперла відтак и III. автономія краів».
«Правила гри» учасників політичного процесу в Галичині та на Буковині визначали законодавчі ініціативи Австрійської імперії, а відтак — Австро-Угорської. Це й був той об’єктивний чинник, який обумовив необхідність розробки концепцій етнонаціонального розвитку. Він давав формалізовану відповідь на запитання про обрану етнополітичну модель, окреслював сферу компетенції етнічних союзів чи інших політичних акторів, механізми та способи легітимного захисту ними своїх групових інтересів тощо. Адже, як зауважує дослідник Н. Макаренко, гарантування групових прав і свобод етнічним меншинам є однією з головних передумов забезпечення політичної стабільності в поліетнічних країнах. Тому в нашому випадку за певних умов потенціал міжетнічного антагонізму міг бути тимчасово «заглушений», герметизований у самому собі, що сприяло усталенню хоч і конфронтаційної, проте стабільності.
Особливого звучання для Австро-Угорщини набуло завдання залучення всіх без винятку учасників політичного процесу у межі визначеного нею правового поля. Його осереддям, очевидно, була стаття 19-та Основного закону, яка гарантувала рівність усіх народів у державі та їхнє непорушне право на збереження і розвиток своєї національності та мови. Констатувалося визнання державою рівноправності усіх мов, уживаних в освіті, управлінні та суспільному житті кожного коронного краю. Отже, наявність чи відсутність сепаратистських цілей етнонаціоналізмів у західноукраїнському регіоні були закономірними чинниками етнополітичної ситуації: для українців імперативом стало визнання їх права на автономію східної частини Галичини (з усіма наслідками цього процесу) передусім поляками, а для державної машини Габсбургів — спроби міжетнічного замирення українсько-польських суперечностей, яким вона почала надавати значення надто пізно. Показово, що український політикум заявляв, що «Повне здійснене... [автономії] можливе тільки в окремій руській автономічній провінції, яка повстала б через поділ Галичини і прилучене до руської части Галичини руської части Буковини. Етапом до здобутя автономії нашого народу була би реорганізация правнопубличного житя Галичини як територияльної одиниці в теперішніх границях на основі екстериторияльно-національної автономії обох народів краю». Однак уряд і крайові влади розглядали цю проблему лише через призму віденського централізму, що змушувало українців констатувати: «Поляки за ніщо в світі не хотять змінити свого польсько-централістичного становища на становище справді краєве: щоби Русини були рівними з Поляками співрішаючим чинником у правно-політичнім житю краю».
В умовах етнополітичних процесів на західноукраїнських землях, коли різностатусні етнічні спільноти обстоювали відмінні цілі, вимогою держави до них стала їхня політична лояльність. Задля нейтралізації етносепаратизмів, спонукання етнічних меншин до підтримки держави центральна влада вдавалася до різних заходів. Зокрема, надавала гарантії етнічних прав своїм громадянам, декларувала їх рівноправність. ЦІ положення, будучи одним з елементів імперського правового поля, мали бути водночас і засобом кореляції їхньої етнополітичної діяльності. Йшлося, власне, про прагнення держави стимулювати/змусити своїх громадян, незалежно від їхньої етнічності, до найвищого вияву лояльності щодо неї. Вона є водночас яскравою демонстрацією надетнічності, ключовим елементом загальнодержавної солідарності, наявність яких бажана для будь-якої держави.
Характерно, що окремі випади проти правлячої династії та держави, які, хоча й мали місце на західноукраїнських землях, мали спорадичний характер і зводилися до персональних суперечок і порахунків з представниками місцевої влади (скажімо, наприкінці XIX ст. польських осадників, не задоволених діями центральних влад, або ж поляків чи українців, які засумнівалися в чинності престолонаслідування) або як наслідок правопорушень звинувачених, запідозрених у державній зраді. Всі такі випадки передбачали адміністративну відповідальність. Це було свідченням і того, як держава — головний регулятор стосунків у західноукраїнському регіоні — здійснювала контроль за громадянами через діяльність органів правосуддя і місцевого самоврядування. Останні посилювалися в міру зміцнення позицій центральної влади.
