Тиск на владу у Варшаві чинила не тільки радянська дипломатія, але й частина польських політичних партій. Після того, як з’явилися перші відомості про рейд М. Палія-Сидорянського, міністра К. Скірмунта атакували праві парламентські фракції, які направили спеціальний запит, вимагаючи пояснення обставин інциденту й польської участі в ньому. Матеріали для підготовки відповіді міністрові закордонних справ надав сам начальник Генерального штабу генерал В. Сікорський. З незворушним спокоєм він відкинув усі звинувачення у зв’язках його установи з українськими повстанцями, навівши при цьому цілий перелік заходів (здебільшого імітаційного характеру), до яких вдалося польське військове керівництво для нейтралізації антирадянського підпілля на території Польщі. Водночас генерал В. Сікорський намагався відвернути підозри й від еміграційних структур УНР, вказуючи, що спрямовані проти радянської України дії були передусім справою рук російських монархістів. Інформація ж про підозрілу активність наддніпрянської еміграції, як доводив начальник Генштабу, була результатом простого непорозуміння, яке полягало в тому, що «постійно влада як цивільна, так і військова помилково ідентифікує діячів із табору Петрушевича з петлюрівськими угрупованнями».
Цієї версії важко було дотримуватися протягом тривалого часу. Наступні радянські ноти й публікації приносили занадто детальні відомості про причетність еміграційного центру УНР до операцій в Україні, а також про зв’язки цього осередку з польською військовою владою. Генштабу тим не менше вдалося скинути із себе відповідальність за дії групи Ю. Тютюнника, перекладаючи всю провину на свої регіональні структури, які нібито з власної ініціативи співпрацювали з українцями. «Цапом-відбувайлом» став, зокрема, майор К. Фльорек, якого демонстративно було звільнено з посади начальника львівської Експозитури II відділу Генштабу (тихцем його відкомандирували до Варшави, де майор пройшов своєрідний «карантин»). Понизили у званні й звільнили з війська поручика Шоліна, якому закидали участь у збройних нападах на радянську територію. Як стверджував Ю. Тютюнник, фактично Шолін надалі залишився працівником «двійки», але діяв відтоді під фальшивим прізвищем Добровольський.
Наприкінці грудня 1921 р. справу було визнано вичерпаною. Офіційну позицію польського уряду відображає інструкція, яку Міністерство закордонних справ надіслало до свого посольства в Парижі. «Міністерство військових справ і Міністерство внутрішніх справ, — писав начальник Східного відділу Коссаковський, — радить підлеглим собі органам досягти порозуміння і співпраці з метою затримання, роззброєння та інтернування відділів, що оперують на приграниччі. Це розпорядження вже було виконано, тому в цей момент весь інцидент можна вважати ліквідованим, при цьому в деяких партизанів було знайдено посвідчення, видані їм II відділом Генерального штабу, що пояснюється тим, що подібні посвідчення було насправді видано людям, причетним до розвідувальної праці, котрим з цією метою полегшувався перехід радянського кордону. Деякі з цих осіб, як виявилося, зловживали допомогою, яку їм надала офіційна влада, приєдналися до партизанів і разом із ними нелегально дісталися на польські терени, чим і дали фальшивого приводу говорити про існування якогось контакту між військовою владою й партизанами. Аби в майбутньому уникати такого роду випадків, Міністерство військових справ доручило розформувати всі ці розвідувальні організації, які на східних землях користувалися послугами розвідників непольської національності».
Однак від військово-розвідувальної співпраці з еміграцією ніхто не збирався відмовлятися. Поляки усвідомлювали, що розрив контактів з організацією Ю. Тютюнника, а також припинення польської фінансової допомоги може підштовхнути українців до зміни орієнтації й встановлення контактів із ворожими для Варшави силами. Як стверджував невідомий автор меморандуму, з грудня 1921 р. «з метою запобігання цьому необхідним є негайне прийняття усієї ініціативи до польських рук». Проте справа була непростою. З одного боку, існувала недовіра польської цивільної влади, котра тепер дивилася на військові справи дуже скептично, а з другого — обережність українців, яких розчарувала мізерність польської допомоги, наданої під час осіннього рейду. Урешті-решт широкомасштабної співпраці розвинути не вдалося, а група Ю. Тютюнника повільно почала переходити на неприхильні до Польщі позиції. Обмежене співробітництво польська розвідка встановила з організацією, якою керував М. Чеботарів, начальник охорони головного отамана, його права рука й радник у справах безпеки. На скорочення співпраці вплинув, зрозуміло, і моральний ефект від поразки повстання в Україні. На початку 1922 р. український і білоруський національні рухи було визнано менш вартісними й менш придатними з точки зору антирадянської диверсії, ніж рухи кавказькі, з якими відтоді поляки почали пов’язувати чимраз більші надії.
Фіаско повстання, відомого також як Другий зимовий похід, мало величезний вплив на українську еміграцію. Початкові успіхи високо піднесли хвилю ентузіазму, але розвиток подій швидко охолодив раптову патріотичну ейфорію, викликавши пригнічення й зневіру в успіху. Після короткого періоду кризи настала, однак, інша реакція. Поволі почалося усвідомлення того, що перебування на чужині може затягнутися на дуже тривалий час і що еміграція має виконати низку довгострокових завдань. Роль еміграції тепер полягала не стільки в поточній активності, скільки в її витривалості. Переселенці мали зберігати державну традицію УНР, бути носіями вільної політичної думки й національних культурних цінностей. Важливим ідейним чинником, який відтоді згуртовував утікачів, став культ повстанців, розстріляних більшовиками під Базаром. Ця трагедія увійшла до національного міфу, консолідуючи еміграцію в боротьбі проти радянського режиму в Україні.
Після поразки Другого зимового походу воєнні дії Армії УНР як регулярної збройної сили завершилися. Водночас польський уряд узявся за поступову ліквідацію таборів для інтернованих українських вояків. Свої дії Варшава пояснювала міркуваннями фінансово-економічного характеру, адже в скрутних умовах господарської кризи утримання таборів лягало важким тягарем на державний бюджет Речі Посполитої. Наприкінці 1921 р. усіх інтернованих українців було сконцентровано в трьох таборах — у Стжалкові, Щипйорні й Каліші, де, зберігаючи свою внутрішню організацію, Армія УНР проіснувала ще майже три роки. Наприкінці серпня 1924 р. поляки закрили останній табір у Каліші, зробивши з нього цивільну установу під назвою «Українська станиця», мешканці якої з інтернованих вояків перетворилися на політичних біженців. Водночас еміграційна влада УНР офіційно демобілізувала свої збройні сили, звільнивши 31 серпня 1924 р. усіх старшин і козаків у безтермінову відпустку. Однак боротьба з більшовиками на цьому не припинилася. Відтоді вона набула інших форм, дістала нові методи й точилася вже на інших фронтах: політичному, ідеологічному й розвідувальному.
Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух 1917—1921 рр.
(В. Лободаєв)
Селянський повстанський рух 1917—1921 рр. — явище багатогранне, суперечливе й водночас самобутнє, яке залишило по собі як чимало прикладів геройства та наполегливої жертовної боротьби, так і не менше проявів безглуздого й безпрецедентного за своєю жорстокістю насилля.
Повстанський рух є чи не найбільш прикметною особливістю Української революції, а роль і значення повстанської активності неможливо залишити поза увагою. Достатньо згадати, що саме повстанці вирішили долю гетьманату П. Скоропадського в 1918 р. та радянської влади в Україні в 1919 р. Антикомуністичні селянські повстання літа 1919 р. прокладали денікінцям та Армії УНР шлях до Києва, махновці відіграли провідну роль у перемозі над денікінцями, григор’євський виступ остаточно поховав план походу Червоної армії в Центральну Європу на підтримку світової революції, і, врешті-решт, повстанський рух на теренах колишньої імперії змусив комуністичну владу впроваджувати НЕП. Водночас саме повстанські «отамани» несуть значну частку відповідальності за єврейські погроми, грабежі, безглузді вбивства; повстанські загони часто змінювали орієнтацію, співпрацюючи з Армією УНР, червоними й навіть білими; повстанський рух, хоча й набирав періодично загрозливих масштабів, залишався переважно роз’єднаним, локальним, організаційно слабким, а отамани вдавалися до відверто кримінальних дій і воювали не лише з владою, а й між собою...
За масивом суперечливих фактів та неоднозначних оцінок повстанського руху стоїть головна дійова особа тієї доби — українське селянство. У селянському повстанстві часів Української революції зосереджений клубок проблем та суперечностей, які є предметом гострих дискусій між істориками, бо так чи інакше підводять нас до ключових аспектів історії Української революції 1917—1921 рр.: селянський характер української нації, можливості розв’язання аграрного питання та спроможність українських провідників обперти національну державність на мінливе у своїй лояльності до влади, традиційно-патріархальне українське селянство.
Історіографія селянського повстанського руху багата й різноманітна. В останні десятиліття з’явилися якісні, базовані на архівних документах наукові праці, автори яких зосередилися на різних аспектах поліморфного повстанства. Копітка праця з виявлення та систематизації розпорошених в архівних установах документів, частина яких міститься в галузевих державних архівах СБУ та МО України, змушує істориків звужувати «поле» дослідження. Посилена увага зосереджена на махновщині — найбільш організованій, масовій і порівняно з «петлюрівськими» та політично невиразними загонами відносно «ідеологічно» цілісній частині селянського повстанства. Менш дослідженим є «уенерівське» («петлюрівське») повстанство. Зазвичай автори вивчають повстанців у певних географічних (Середнє Подніпров’я, Правобережжя, Лівобережжя, Південь або окремі губернії) чи хронологічних (1918,1919,1920—1921, початок 1920-х рр.) межах або зосереджуються на антигетьманському, антикомуністичному чи антибілогвардійському повстанському русі. У межах цього нарису спробуємо узагальнити сучасний стан дослідження цього питання, проте з огляду на складність і безмежність проблематики одразу ж відзначимо нашу неспроможність дати вичерпну відповідь і всім зацікавленим пропонуємо звернутися, зокрема, до наукових праць Д. Архірейського, М. Боровика, В. Верстюка, М. Гончара, А. Демартино, П. Захарченка, П. Ісакова, М. Ковальчука, Ю. Котляра, Д. Красносілецького, Ю. Митрофаненка, О. Нестерова, І. Срібняка, В. Сідака, Я. Файзуліна, В. Чопа[5].
