У кожному разі, об’єднання, про яке тут ідеться, не буде, як у минулому, ані національним, ані імперським, але європейським — у такому сенсі, який, видається, ніхто не спроможний окреслити. На відміну від Габсбурзької монархії, Європейський Союз є спілкою суверенних держав, що з власної волі вирішили об’єднати свій суверенітет. Тоді як Габсбурзька монархія була безладним зібранням низки різного штибу історичних утворень із різними стосунками до корони, Європейський Союз складається з модерних держав, чиї відносини чітко визначає загальноєвропейське законодавство й адміністративна практика. Європейську політику формує зібрання урядових міністрів із держав-членів. Відтак порівняння між Габсбурзькою монархією та Європейським Союзом є не більш ніж натяком.
Та справжні подібності між ними існують. «Європейська» ідентичність сьогодення, так само, як «австрійська» ідентичність пізньогабсбурзького періоду, виходить за межі національних сентиментів, але не виключає їх. Європейці виявляють, що їх об’єднує, коли покидають Європу, — так само, як австрійські письменники створили габсбурзьку ностальгію в екзилі. В обох випадках ця ненаціональна ідентичність є найбільш відчутною і найкраще артикульованою поза межами регіону, що її породив. Як і габсбурзькі письменники до них, європейські еліти страждають на неуникненне відчуття іронії, яке коріниться в жахливому безладі переплетених установ і численних мов; його підтверджує ледь пригадувана істина про те, що ця система миру постала з війни. Національні компроміси Габсбургів вийшли із неспроможности монархії перемогти на війні; європейська інтеграція почалася через те, що Німеччина програла війну, перемога в якій була б ще страшнішою. Цей гніт іронії не дозволяє європейцям вихваляти свою систему.
На початку двадцять першого століття Європейський Союз перебуває, так би мовити, у становищі Габсбурґів: він контролює величезну зону вільної торгівлі, стоїть в осерді економічної глобалізації, не має розлеглих морських володінь, ані здатности демонструвати вирішальну військову потугу у вік непередбачуваного тероризму. Наприкінці 2007 року австрійський міністр закордонних справ гордо говорила про зняття прикордонного контролю між її країною та сусідами на схід. Ця політика Європейського Союзу повернула стан справ, що панував у 1914 році, коли габсбурзькі підданці могли мандрувати з кінця в кінець цих самих земель узагалі без будь-якої документації. Як і габсбурзька династія, Європейський Союз не має національної ідентичности, але змушений давати раду з національним питанням у своїх складових частинах і вздовж своїх кордонів. Габсбурґи досягали найбільших успіхів тоді, коли підходили до національних питань із тактом, економічним тиском і обіцянкою бюрократичних посад. Європейці, що володіють вельми обмеженими військовими силами, не мають іншого вибору, крім як вдатися саме до цієї політики. Загалом, вона спрацьовувала досить добре[348].
Габсбурґи ще вважали себе великою військовою потугою, коли такою вже не були; європейці не плекають таких ілюзій. Звісно, що без війська Європейський Союз нічого не міг вдіяти, аби спинити югославське кровопролиття 1990-х років, як не міг і достатньо голосно висловити свою думку щодо американського вторгнення до Іраку 2003 року. Коли того ж року американський дотепник Роберт Кейган порівняв власну країну з войовничим Марсом, а Європейський Союз із люблячою Венерою, то повторював пораду, що її більш ніж п’ять століть перед тим Габсбурґам дав угорський король: «Нехай інші воюють! Ти, щаслива Австріє, одружуйся. Те, що іншим дає Марс, тобі дарує Венера». На відміну від Габсбурґів, Європейський Союз насправді не може збільшувати свої території через шлюб — але цій політичній одиниці не бракує залицяльників. Помаранчеві революціонери, які наступного року поставили намети на підтримку демократії, безперечно, перебували в таборі Венери, а не Марса.
Габсбурґи почувалися змушеними цивілізувати велику імперію шляхом поширення вказівок і бюрократії на східну Європу. Європейський Союз експортує цивілізаційну місію до самих країн-кандидатів, вимагаючи від них перед проханням про вступ покращити власні закони і просвітити власних бюрократів. Габсбурґи опинилися в оточенні націй, що їх частково самі створили. Європейський Союз оточено слабкими державами, що створені на його подобу.
Габсбург і європеєць Вільгельм мріяв про Америку. Він походив із володіння, що відзначалося національною толерантністю, і сам був свідченням тих можливостей змін та асиміляції, що були її дарунком. Як про Габсбурзьку монархію у часі Першої світової війни писав один із Вільгельмових сучасників, письменник Гуго фон Гофманшталь: «Якщо десь існує Америка, то вона тут». «Viribus unitis», латинський девіз цісаря Франца-Йосифа означає практично те ж, що й напис на Великій Печаті Сполучених Штатів — «Е pluribus unum». Перший каже: «Об’єднаними силами», другий: «Із багатьох одна». Вільгельма, якого навчено бачити країни як особисті нагоди, вабила країна можливостей. Він розповів совєтському допитувачеві, що хотів полетіти до Америки на дирижаблі, а габсбурзькому посадовцю — що прагнув емігрувати до Сполучених Штатів. У цьому, видається, був цілковитий сенс. Чи може для чоловіка, що обирав собі національності, бути краща країна, ніж та, що сама є вибором?
Скільки, зрештою, американських батьків-засновників народилися американцями? Рівно стільки ж, скільки й суб’єктів цієї книжки, що народилися українцями: жодного. Основоположники США народилися британськими підданцями різного походження — і стали американцями у процесі створення Америки. Те ж значною мірою стосується і ранніх поколінь українських політиків. Вільгельм народився Габсбургом. Казимир Гужковський, що запровадив його в політику; Андрей Шептицький, його найважливіший наставник, а також Ян Токарі, його приятель впродовж 1930-х років, — усі вони були українцями, що походили з польських шляхетських родин. Його військовим союзником в українських степах був Всеволод Петрів, який щойно долучився до української справи після того, як прожив життя росіянином. Постійним товаришем Вільгельма там само був Франсуа-Хав’є Бонн, який народився бельгійцем. Микола Василько, Вільгельмів напарник на мирних перемовинах у Бресті, був нащадком шляхетного румунського роду. Першим президентом України був Михайло Грушевський, мати якого була полькою. Грушевський був одним із двох найупливовіших українських істориків усіх часів. Другим був Іван Рудницький, який, за приписами юдейського релігійного закону, був євреєм[349].
Ці українці поводилися так само, як і американські революціонери, — вони чинили опір імперії, водночас стверджуючи, що втілюють найкращі її принципи; вони намагалися заснувати незалежну державу й таким чином створити для себе нову політичну ідентичність. Видатна відмінність полягає не в намірах, а в наслідках: українці не спромоглися з першої спроби збудувати державу. Їхні революційні війни, у яких брав участь і Вільгельм, завершилися поразкою, а не успіхом. Війни ці точилися за менш сприятливих обставин, із слабшими союзниками і проти безжальніших ворогів, аніж Американська революційна війна. Українську національну ідею не вдалося вписати у конституцію, як цього прагнув навіть монархіст Вільгельм. Замість цього, після поразок 1918—1922 років, український націоналізм підхопили радикали — частково люди розчаровані, частково циніки, частково представники чужих держав, що прагнули поневолювати й експлуатувати. Впродовж значної частини двадцятого століття крайня правиця і крайня лівиця зосереджували свою увагу на питанні етнічної належности — правиця через відчайдушну віру у приховану українську національну волю, яка могла визволити країну від комунізму; лівиця через те, що прагнула звести Україну до народної культури, яка потребувала совєтського правління. Та українська ідея, як і ідея американська, була за своїм походженням політичною. Ідея ця була справою вибору для Вільгельма, як і для його друзів.
Коли у двадцятому столітті визначати й регулювати національну належність почали держави з потужними поліційними силами і розширеними бюрократичними апаратами, здійснювати такий вибір стало важче. Батько Вільгельма хотів бути поляком, але за громадянство мусив підкупити польську державу землею і майном. Прагнув бути поляком і брат Вільгельма Альбрехт — але німці катували його і відібрали його власність за те, що він не визнавав своєї німецькости; після цього його землі захопили комуністи, які стверджували, що він насправді німець. Вільгельм хотів бути австрійцем і українцем, але австрійська держава скасувала його громадянство після того, як він загинув у совєтській Україні. Вільгельм помер 1948 року, Альбрехт — 1951-го, у темній середині двадцятого століття, коли вибір національної належности став майже неможливим. Поки в Польщі й Україні при владі залишалися комуністи, життя цих двох осіб не можна було ані наслідувати, ані записати.
Спокусою було б, звісно, трактувати їхню трагедію як справу минулого. Зрештою, Польща та Україна є нині вільними країнами, в яких панує демократія. Та навіть найвільніші з нинішніх суспільств не дозволили б такий вибір, який зробили Габсбурги. Держава, а також ринок, класифікують нас за допомогою знарядь і з точністю, що у Вільгельмові часи була немислимою. Життя, подібного до його життя, не буде вже ніколи. Сьогодні було б неможливо видавати себе принцесою Яви в Європі, як це робила Мата Гарі, або тримати по одній дружині на кожному узбережжі Америки, як Анаїс Нін. Може, це й не так зле. Та, безперечно, здатність творити і змінювати тотожність лежить близько до осердя будь-якої ідеї свободи — чи то свобода від утисків інших, чи свобода стати собою. У свої найкращі часи Габсбурги мали таку свободу, якої ми не маємо — свободу винахідливого й цілеспрямованого самостворення. Помилкою було б віднести її на рахунок категорій занепадництва і звиродніння, як це не раз чинилося у двадцятому столітті. Габсбурги користали з переконання, що вони є державою, а не її підданцями. Та чи не цього ж, зрештою, прагне вільна людина — належати до уряду, а не бути його знаряддям?
Навіть у прискіпливо контрольованій публічній сфері наших часів чужинці ще можуть долучитися до національної одиниці й упливати на національну політику. Зважмо на угорську й сефардичну єврейську спадщину Ніколя Саркозі у Франції, чи афро-гавайсько-індонезійське дитинство Барака Обами у Сполучених Штатах — а це двоє чільних політиків у двох найбільш націоналістично налаштованих країнах цілого світу. Принаймні в рамцях демократичних устроїв, де їхні голоси враховуються, усі громадяни мають певну міру контролю над тим, у який спосіб вони належать до своїх націй. Можливо, вони матимуть більше певности в нетрадиційному виборі, якщо зрозуміють, що засновники кожної нації були людьми неслухняними й непередбачуваними, чоловіками і жінками з уявою та амбіціями. Сталь кожного національного монументу колись була розплавленою.
