— Даруйте, — підсумовував Зеленський, — це просто не ввічливо.
Розпач президента відчувався під час ранкової розмови з президентом Франції Емманюелем Макроном, який переключив дзвінок на гучний зв’язок і разом з помічниками став слухати, як Зеленський описує початок вторгнення[21].
— Це тотальна війна, — зауважив Макрон.
— Так, — пролунало у відповідь. — тотальна війна.
Зеленський перевів подих. Якщо росіяни мали намір захопити Київ за кілька днів, то розраховувати на швидке надходження західної зброї, яка б підвищила шанси на виживання, не випадало. Зеленський також розумів, що США та Європа не захочуть ризикувати ядерною війною з Росією і не скерують власні війська рятувати Україну. Західні лідери, зокрема, й президент Байден, чітко дали українцям це зрозуміти. Зеленський відчував: його єдина надія, нехай і химерна, полягає в тому, що Захід переконає Кремль скасувати напад і вивести війська.
— Дуже важливо, Емманюелю, щоб ви поговорили з Путіним, — звернувся Зеленський до Макрона. — Ми певні, що європейські лідери та Байден знайдуть з ним спільну мову. Якщо вони зателефонують Путіну і скажуть зупинитися, він зупиниться. Він послухає.
* * *
Вдома у Конча-Заспі родина президента чекала на його дзвінок. Коли Олена прийшла будити дітей, ті вже не спали. Вона не знала, як повідомити дітям дев’яти та сімнадцяти років новини про вторгнення, а Зеленський не залишив ніяких порад.
— Він не пропонував мені бути чесною або ж нечесною з дітьми, — пригадувала Олена останню розмову з чоловіком удома. — Сказав лише, що я маю їм все пояснити.
Діти майже не ставили запитань. Кирило, жвавий чутливий хлопчик, якого легко чимось зайняти, слухняно й старанно зібрав деякі речі у маленький наплічник: маркери, книжку-головоломку, деталі частково зібраного конструктора «Лего». Олександра, яку в родині звуть Саша, спілкувалася у соцмережах з друзями, намагалася краще зрозуміти, що відбувається ззовні. З новин і телебачення було важко усвідомити масштаб небезпеки. Заголовки висвітлювали миттєві факти — влучання ракети, появу танка — і залишали людям самим думати про важливіші питання, скажімо, про шанси країни вистояти.
Крізь вікна будинку сім’я Зеленського чула гуркіт протиповітряних батарей, які цілили по російських ракетах, літаках і гелікоптерах. Якоїсь миті, коли перша леді стояла біля вікна, по небу промчав винищувач — так низько, що звук відлунював їй у грудях. Охоронець порадив відвести дітей до підвалу. Був ризик, що росіяни бомбитимуть з повітря[22]. Менший з їхніх собак, мініатюрний шнауцер, мав хворобливий страх феєрверків і грому, і тепер був на межі шоку через звуки вибухів. Олена підхопила його на руки та понесла донизу. Того ранку вони повторювали ці кроки кілька разів: чекали у підвалі, доки охоронці повідомлять про відбій небезпеки, йшли нагору, ставили чайник, і той закипав щойно тоді, коли нова сирена повітряної тривоги заганяла родину назад до підвалу. Навіть тоді Олена не хотіла тікати з Конча-Заспи. Коли президент нарешті зателефонував, вона сказала, що почуватиметься безпечніше вдома, ніж у якомусь секретному місці, і що їм з дітьми не хотілося б покидати домашніх улюбленців. (Окрім папуги й двох собак, у будинку були ще морська свинка та кіт на ім’я Льова, який найчастіше мешкав у кімнаті Саші).
— Ми намагалися сперечатися, але він сказав, що це марно.
Домашню адресу Зеленських давно опублікували в пресі, тож вони мали припускати, що росіяни позначили Конча-Заспу на своїх мапах.
Не уявляючи, куди й на який термін вони поїдуть, Олена зібрала сімейні документи та спакувала для себе і дітей одну валізу на коліщатах. Тварин і папугу ввірили турботам покоївки й тих охоронців, хто залишався у маєтку. Коли виїхали, у місті й околицях вирувала паніка. Дорожній рух перекинувся з автомагістралей на путівці. На автозаправках утворилися великі черги, а в центрі Києва почали зводити перші барикади в очікуванні російських танків. На Банковій охорона провела родину Зеленського нагору, на президентський — четвертий — поверх, де обстановка була напруженою, але без хаосу. Ніхто не кричав, не виявляв бурхливих емоцій. Найгучніший шум створював металошукач біля входу на поверх — пищав щоразу, коли крізь нього квапливо проходив солдат з автоматом. Поза тим було майже тихо. Співробітники товклися поряд з парою папоротей біля вікна або пильно вдивлялися в екрани ноутбуків і телефонів: писали промови, надсилали повідомлення, відстежували новини.
Доповіді про наступ надходили швидше, ніж їх встигали обробляти. На заході України, біля кордону з Польщею, палало кілька летовищ. Десятки солдатів зникли, ймовірно, загинули в результаті влучання ракети у військову частину неподалік Києва. Помічники президента намагалися впорядковувати потік інформації й повідомляти новини Зеленському, коли ті потребували його негайної уваги. Кожна нова звістка була тривожніша за попередню.
— До цього важко бути готовим, — казав Андрій Єрмак, керівник Офісу Президента, який був поруч із ним від самого ранку. — Ми бачили таке лише в кіно, читали в книгах.
Як і багато хто з радників президента, Єрмак був творінням індустрії розваг; мав кругле неголене обличчя, на зап’ястях носив браслети-обереги зі шкіри й дерев’яних намистин. У своєму кінопродюсерському доробку мав кілька гангстерських фільмів, багатих на бутафорську кров і брутальні діалоги, що їх Єрмак продовжував цитувати ще довго після провалу стрічок у прокаті. (Улюблена репліка: «Усе в житті потрібно робити вчасно»). До того, як його друг став президентом, Єрмак працював юристом у продюсерській компанії Зеленського. Тепер — керував війною, приймав дзвінки від бойових генералів і Білого дому. Якоїсь миті того ранку Єрмак побачив на екрані свого мобільного телефону, що вкотре задзвонив, знайоме ім’я. То був Дмитро Козак[23], кремлівський високопосадовець, добре знайомий Єрмакові з попередніх раундів мирних переговорів. Єрмак з Козаком тижнями вели таємний діалог, даремно намагалися знайти компромісні пропозиції, які переконали б Путіна скасувати напад. Переговори зазнали невдачі. Тепер Козак телефонував з геть іншим повідомленням: наполегливо радив українцям здатися на умовах Росії. Єрмак вислухав, вилаяв співрозмовника і поклав слухавку[24].
Якщо і відчував тоді страх, то не за себе, пригадував він пізніше.
— А от за наших рідних — так.
П’ятдесятирічний холостяк Єрмак не мав кого евакуювати з Києва і вирішив залишитися із Зеленським, хай там що. Далеко не всім його колегам цей вибір дався б так само легко. Дехто приїхав на Банкову разом з родинами й валізами, очікуючи на організовану евакуацію президентського офісу. Зеленський нікому не перешкоджав. Хто просив дозволу вивезти рідних з міста, той дозвіл отримував.
— Ми всі люди, — пояснював Зеленський. — Деякі рішення треба приймати швидко.
Президент, зі свого боку, вирішив, що його сім’я має тікати. Ризики бомбардування були надто високі, і до безпеки рідних він мав значно суворіші вимоги, ніж до власної.
Прощання вийшло без сентиментів. Перша родина країни навіть не усамітнилася для розмови в окремій кімнаті. Вони обмінялися обіймами та кількома словами просто в коридорі, коли Зеленський поспішав з однієї наради на іншу. Дружина президента не пригадує, щоб він якось її підбадьорював. Після майже двадцяти років шлюбу стисле прощання не здивувало Олену. Вона з гіркого досвіду знала, що чоловік ставить роботу понад усе інше. Там, у коридорі, Зеленський не запевняв, що все буде добре.
— Він знає, що від цього я тільки б запанікувала, — ділилася зі мною Олена.
Обом небезпека все ще уявлялася абстрактною, тож перша леді вдавала спокійну.
— Ми не могли влаштувати бурхливих сцен. Дітям це ні до чого.
Гра заради дітей притлумила важкі почуття від прощання.
— Я ніби вирушала у відпустку, — казала Олена. — Абсолютно нормальна, спокійна розмова перед дорогою.
Насправді ж Олена з дітьми тікала, рятуючи життя. На центральному вокзалі Києва стояв готовий вивезти їх потяг, місце призначення залишалося таємницею навіть для найближчих помічників президента[25]. Державна залізниця отримала наказ від президентської охорони тримати локомотив на холостому ходу, готовим до відправлення — на випадок, якщо Зеленський вирішить покинути столицю. Раз по раз група охоронців проходила вагонами, перевіряючи на безпечність, чекаючи на прибуття президента. Утім, він не приїхав. Потяг вирушив без Зеленського, погуркотів зі станції, забравши із собою його дружину, двох дітей, команду охоронців і єдину валізу на коліщатах.
РОЗДІЛ 2. ЦІЛЬ
Близько 11:20 у ранок вторгнення Зеленський з охоронцями спустилися на перший поверх Офісу, де помічники президента зібрали для брифінгу групу журналістів у кімнаті без вікон. Президент усе ще був у піджачній парі та сорочці, але його повідомлення з трибуни стало іншим. Українці більше не бачили напруженої та трохи поблажливої усмішки лідера, який наполегливо пропонував їм зберігати спокій, залишатися вдома і чекати на подальші інструкції. Тепер Зеленський закликав свій народ повстати й приєднатися до боротьби у будь-який можливий спосіб. Кожен, хто має бойовий досвід, повинен негайно прибути до центрів комплектації та вступити до війська. Усі, кому стан здоров’я дозволяє здавати кров, мають зробити це в лікарнях свого міста. Кожен, хто хоче автомат, наголосив Зеленський, може отримати його в одному з центрів видачі, організованих по всьому місту.
— Ми вже видаємо зброю, і будемо видавати всім, хто бажає захищати нашу землю.
Навіть присутніх журналістів не обминув цей поклик до зброї. Разом з наступом росіян посилився й потік їхньої пропаганди, соціальними мережами почали ширитися неправдиві повідомлення про падіння уряду. Зеленський хотів, щоб усі медіа допомагали йому вести інформаційну війну і «мобілізувати бойовий дух» країни.
— Поширюйте інформацію про те, як потужно б’ються наші військові, — казав він з трибуни. — Їм потрібна підтримка нашого населення.
За кілька хвилин по закінченні брифінгу знов почулися сирени повітряної тривоги. Уперше вони пролунали в Києві ще рано-вранці, і більшість співробітників офісу не зважала на виття й продовжувала працювати. Цього разу було інакше. Близько полудня президентські охоронці отримали попередження про авіаудар по Банковій і розійшлися будівлею, щоб розпочати евакуацію. Особисті охоронці повідомили Зеленського, що час спуститися у бункер[26].
Кілька років тому, на початку перебування на посаді, президент мав екскурсію Офісом і пам’ятав двері до бункера — важку монолітну плиту з металу, герметизовану ґумою по периметру. За дверима був комплекс сходів, коридорів і ліфтів, що вів глибоко під землю. Шлях займав менш як десять хвилин, хоча тоді, під час першого спуску, здалося, що набагато довше. Голоси й кроки відлунювали тунелями, що простиралися на цілі квартали.
Зеленського з оточенням вели до об’єкта часів розпалу Холодної війни, спроектованого і побудованого на випадок ядерного удару по Києву. Такими сховищами було обладнано багато міст Східного блоку. Радянський Союз так і не спромігся виготовити автомобіль, здатний конкурувати на світовому ринку, але збудувати бункер зумів найкраще. Для України цей спадок мав як переваги, так і вади. Позаяк укриття зводили ще за радянських часів, Україна мала платити лише за його утримання, не за будівництво. Недоліком же було те, що бункер проектували у Москві. Десь в архівах КДБ росіяни, ймовірно, мали детальні плани споруди, аж до розміщення президентського туалету.
