Попри те що різноманітні фашистські рухи та режими поділяли схожі цінності та вважали, що вони належать до спільної родини політичних рухів, ми не повинні оцінювати їх як рівні чи тотожні. На непослідовний та суперечливий характер фашизму звернув увагу Кевін Пассмор, який вважав, що фашистська ідеологія об’єднує різні елементи, серед них і такі суперечливі, як модернізм та відданість традиціям, секуляризм та одержимість релігією. Фашизм також об’єднував людей різних типів: вуличних хуліганів, терористів та інтелектуалів[56].
Зеєв Штернгель називав фашизм «пан'європейським явищем», яке «існувало в трьох площинах: як ідеологія, як політичний рух і як форма правління»[57]. Оскільки фашизм виник у різних країнах та різних суспільствах, він завжди видозмінювався в усіх трьох площинах — залежно від культури, національної традиції, економіки, соціальної структури та політичної культури. Фашистські рухи з’явилися як в промислово розвинених країнах (серед яких Велика Британія та Німеччина), так і в аграрних та економічно менш розвинених (Румунія, Хорватія, Словаччина); як у національних державах (Італія, Франція та Німеччина), так і в суспільствах без держав (Хорватія та Словаччина). Провідне місце у сукупності ідей, які взяли на озброєння націонал-соціалісти та кілька центрально— та східноєвропейських рухів (за винятком італійських фашистів) посідав антисемітизм та разноманітні форми расизму. ОУН і «Залізній гвардії» більшою мірою, ніж італійському фашизму, були притаманні романтизм, містика та ірраціональність.
Украй важливо зазначити, що фашистські рухи та режими, попри культурну й ідеологічну схожість, не завжди співпрацювали один з одним і не завжди навіть симпатизували один одному. Великі та маленькі конфлікти між фашистськими рухами й режимами, зокрема крайніми правими та авторитарними лідерами, не були чимось незвичним, тому що практичні питання (наприклад, контроль над певною територією) часто були важливішими, ніж, власне, ідеологічні відносини. Сутички між австрійськими націонал-соціалістами, з одного боку, та Патріотичним фронтом (Vaterländische Front) і його «Самообороною» (Heimwehr), — разом відомими як «австрофашисти», — з іншого боку, є тільки одним з таких прикладів. У липні 1934-го, під час невдалого путчу проти австрофашистського режиму, австрійські нацисти вбили канцлера Енґельберта Дольфуса. Майже чотири роки потому, у березні 1938-го, нацистська Німеччина вдерлася до Австрії. Після аншлюсу та поглинання Австрії нацистською Німеччиною німці заарештували (у статусі політичного в’язня, Ehrenhäftling або Sonderhäftling) Курта Шушніга, наступника Дольфуса. З 1941р. Шушніг та його родина перебували в ув’язненні в особливій зоні концтабору Заксенгаузен. Пізніше в подібному відсіку того ж табору перебував інший політбранець особливого статусу — Степан Бандера[58]. Така ж доля спіткала і Хорію Сіму (іл. 9), лідера румунської фашистської «Залізної гвардії», заснованої 1927-го Корнеліу Зелею Кодряну під назвою «Легіон Архангела Михаїла»[59].
Новий консенсус і, зокрема, концептуальна теорія родового фашизму, яку запропонував Ґріффін, — усе це стимулювало появу нових досліджень невивчених, проігнорованих чи занадто міфологізованих рухів цього напряму (у цьому переліку варто відзначити й появу порівняльних і транснаціональних досліджень цих тем). Водночас не варто відкидати те, що новий консенсус зіткнувся з критикою, одним із важливих аргументів якої було те, що палінгенезис (чи національне відродження) є характерною ознакою не тільки фашистських рухів, а й практично всіх форм націоналізму. Інший аргумент полягав у тому, що дослідники, аналізуючи різноманітні фашистські режими та рухи, схильні нівелювати відмінності між ними, через що деякі німецькі та східноєвропейські історики ставили під сумнів актуальність дослідження фашизму в контексті вивчення національної історії своїх країн[60].
Наше дослідження буде класифікувати рух, режим чи ідеологію як фашистські, тільки якщо вони відповідатимуть основним критеріям, викладеним у вищенаведених концепціях фашизму. По-перше, ми вважатимемо рух фашистським тільки за умови, що в ньому було впроваджено принцип фюрерства, практикувався культ етнічного та політичного насилля, а масове насилля розглядалося як продовження політики, і цей рух був повністю чи значною мірою антидемократичним, антимарксист-ським, антиліберальним, антиконсервативним, тоталітарним, ультранаціо-налістичним, популістським, расистським, антисемітським та мілітаристським. По-друге, ми вважатимемо рух фашистським за умови, якщо він намагався захопити владу та мав намір установити фашистську диктатуру, яка передбачала палінгенезис, тобто радикальне політичне та культурне відродження нації для запобігання її «дегенерації». По-третє, ми повинні зважати на різницю між консервативними та військовими режимами, зокрема режимами Антонеску, Горті чи Пілсудського, і фашистськими режимами, що панували у муссолінівській Італії та гітлерівській Німеччині, а також режимами, які періодично діяли як фашистські, але в довготривалій перспективі відзначались поєднанням націонал-консервативних і фашистських ознак (режими Франко та Салазара).
Також нам потрібно враховувати, що крайні праві націоналістичні рухи, які намагалися захопити владу та встановити диктатуру, згодом часто змінювали свою ідеологію та своє ставлення до фашизму: коли їм було зручно, вони фашизувалися та називали себе фашистами. Потім вони могли стверджувати, що ніколи такими не були. Аналогічним чином вони могли поєднувати націоналізм із фашизмом та іншими крайніми правими ідеологіями, як-от расизм чи антисемітизм, взятими в різних пропорціях, і, відповідно, не бути ні типово фашистськими, ні націоналістичними чи расистськими.
Фашизм. Націоналізм. Праворадикали
Пояснюючи специфіку фашизму, варто коротко позначити різницю між фашизмом та націоналізмом — двома тісно пов’язаними феноменами. Сучасне трактування націоналізму як політичної програми, що інструменталізує та містифікує минуле заради формування національного суспільства та створення національної держави, відоме з кінця XVIII — початку XIX ст.[61] Націоналізм був побічним продуктом Французької революції та сучасної політики, породженої нею. Крім того, на нього вплинув романтизм. Націоналістичні рухи трансформувалися в найрізноманітніші форми, які залежали від соціальних та політичних умов груп, що запроваджували або приймали цю ідеологію. Радикальних рис націоналізм особливо набув на межі ХІХ-ХХст. За Ґеоргом Моссе, націоналізм став «життєвою системою, що заклала основу для всіх фашистських рухів». Поширенню фашизму, який, за словами Штернгеля, на першому етапі був «синтезом органічного націоналізму та антимарксистського соціалізму», також сприяв досвід масового насилля, набутий багатьма людьми під час Першої світової війни. Фашизм став найрадикальнішою формою націоналізму, але його ідеологія та мета відрізнялися від засад націоналізму. Хоча націоналізм і фашизм перебували під впливом расизму та антисемітизму, вони не були расистськими та антисемітськими однаковою мірою. Нарешті, ми повинні погодитися з тим, що, хоча націоналізм та фашизм відрізняються за своєю природою, межа між ними часто зникає, особливо коли йдеться про ОУН та усташів, які вважали себе націоналістичними «визвольними рухами», але водночас були споріднені з усілякими іншими фашистськими рухами[62].
У міжвоєнний період Бандера та ОУН називали себе «націоналістами», але вважали ОУН рухом, близьким до італійського фашизму, націонал-соціалізму, «Залізної гвардії» тощо. Тому в цьому дослідженні, залежно від контексту, вони будуть називатися націоналістичними чи фашистськими. Особи та групи, які в роки «холодної війни» чи після розпаду СРСР установили культурну, духовну чи емоційну спадкоємність між собою та ОУН міжвоєнного періоду (її лідерами, членами чи політикою), будуть називатися «націоналістами», «неофашистами», «праворадикалами» чи «крайніми правими» також залежно від контексту. «Неофашизм» у цьому дослідженні трактується як повоєнне відродження фашистських ідей та естетики в умовах, коли основні фашистські держави припинили своє існування, а фашизм як ідеологія був цілком дискредитований через злодіяння, скоєні нацистською Німеччиною та іншими схожими рухами й режимами.
Терміни «фашизм», «праворадикали» чи «крайні праві» не є взаємозамінними. Термін «праворадикали» також неоднозначний. З п’ятдесятих років його широко використовують політологи, коли розглядають діяльність ультранаціоналістичних, антикомуністичних, фундаменталістських чи популістських партій. З другого боку, вчені застосовують його ще й у більш загальному контексті, коли дають визначення модерних радикальних націоналістичних рухів, які з’явилися в Європі наприкінці XIX ст. Загалом термін «фашизм» має конкретніший смисл, ніж термін «праворадикали». Він пов’язаний з певним видом «праворадикальних» рухів, які виникли після Першої світової, як-от італійські фашисти та націонал-соціалісти, та низкою інших невеликих партій чи організацій, що прагнули захопити владу й запровадити режим фашистської диктатури[63].
Сакралізація політики та дихотомія «героїзації-демонізації»
Сакралізація політики — це теоретична концепція, пов’язана з поняттями, тлумачення яких викладено раніше: культу, міфу, харизми та фашизму. Еміліо Джентіле, один із провідних теоретиків цієї концепції, запевняв, що тоталітарні рухи та режими мають тенденцію до сакралізації політики та створення політичної релігії: «сакралізація політики можлива, якщо політика задумана, живе та подана через міфи, ритуали й символи, які передбачають віру в сакралізовану світську сутність, відданість вірян спільноті, їхній ентузіазм, бойовий дух та готовність жертвувати собою заради захисту та перемоги руху»[64].
Аналізуючи радикально-революційний характер українського націоналізму, на який глибоко вплинула релігія, важливо розуміти, що «сакралізація політики не обов’язково призводить до конфлікту з традиційними релігіями та до заперечення існування будь-якої надприродної вищої істоти»[65]. Навпаки, зв’язок між політичною та традиційною релігією дуже складний. Політичні релігії запозичують релігійні елементи й «перетворюють їх на систему переконань, міфів та ритуалів», унаслідок чого межі між ними часто стираються: звичайні люди перетворюються на адептів, політичні символи сакралізуються, а національні герої сприймаються як світські святі[66].
Джентіле зазначив, що сакралізація політики вкорінилася ще в роки Першої світової, коли відразу в кількох країнах релігійні мотиви почали використовувати для легітимізації насильства. У повоєнний час навіть ті рухи, які дотримувалися атеїстичних поглядів, брали на озброєння релігійні символи, намагаючись надати своїм ідеологіям більшої ваги та, відповідно, досягнути більшої масовості. Культ загиблих, героїв та мучеників, символізм смерті та воскресіння, відданість нації та возвеличення нації, містичні властивості крові та жертвоприношень стали дуже поширеними атрибутами мілітаристських і тоталітарних рухів[67]. Ще одним вагомим проявом політичної релігії, особливо в українському контексті, була сакралізація держави. Оскільки українцям раніше не вдалося створити своєї держави, прагнення зробити це в майбутньому обернулося для українських революційних націоналістів на питання життя й смерті[68].
