Дедалі виразніша в урядовій політиці в 1930-ті рр. відмова від ідеї державної асиміляції на користь національної лише погіршила справи. Радикалізація влади радикалізувала її головного супротивника — українське націоналістичне підпілля.
УВО, а потім ОУН проти польської держави використовували типові для революційних організацій методи — пропагування ідей незалежності, убивства представників окупаційної влади (із них найвідомішим був атентат міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького 1934 р.), нищення державного майна та комунікацій. У цьому українські націоналісти мало чим відрізнялися від польських революціонерів, які боролися за незалежність кілька десятиліть тому. Під час так званої «кривавої середи» 15 серпня 1906 р. бойовики Польської соціалістичної партії водночас у 19 місцевостях вчинили 80 замахів на представників російської імперської влади — поліцаїв, жандармів, агентів. Керівником бойової організації соціалістів тоді був Юзеф Пілсудський — майбутній керівник польської держави. Потім колишній революціонер жорстко придушуватиме революційні рухи.
Мабуть, члени ОУН не лише запозичували методи своїх «попередників», а тепер супротивників. Успішний польський досвід був важливий і як джерело натхнення. Підпільники навчалися у школах, де обов’язково вивчали польську історію, головним акцентом якої була героїчна боротьба польських повстанців і підпільників за свободу. Цей приклад мимоволі ставав зразком для молодих українських революціонерів.
Однією з наймасштабніших операцій українського підпілля в міжвоєнний період стала саботажна акція 1930 р. — навмисне нищення майна держави і колоністів, а також комунікацій. Найімовірніше, вона відбулася без погодження з тодішнім керівництвом підпілля — Проводом ОУН. Адже структури створеної лише торік Організації українських націоналістів перебували у стадії становлення. Відбувалося непросте розчинення в новій організації попередньої (УВО), налагодження зв’язку між крайовим (тобто тим, яке діяло на західноукраїнських теренах) та центральним керівництвом, що перебувало в еміграції. Але ініційована на локальному рівні в локальних масштабах акція розрослася до неочікуваних розмірів.
Крім загальносвітової економічної кризи, цьому сприяла дуже складна внутрішньополітична ситуація в Польщі, посилення антиукраїнської політики, зокрема активізація військового осадництва. «Коли з такими планами, — заявляли українські депутати у Сеймі, реагуючи на чергові ініціативи влади в цьому питанні, — виступає уряд, то ніхто інший, тільки він сам кидає палаючий смолоскип на розпуку малоземельного українського селянства».
Образ вогню, використаний українськими політиками, виявився пророчим — одним із головних методів саботажної акції стали підпали майна (здебільшого скирт сіна, часом і цілих маєтків) польських колоністів. Зважаючи на масштаби, які стали найвиразнішим виявом непокори місцевого українського населення польській політиці, провід ОУН постфактум санкціонував акцію, адже члени організації на низовому рівні й так брали в ній активну участь.
Перші підпали почалися влітку, коли більшість молодих оунівців, що навчалися в містах, перебували в рідних селах. Імовірно, саме вони й були головною силою акції, адже участь у ній, крім відваги, потребувала й певних знань — підпали здійснювали за допомогою спеціальних хімічних розчинів, що спалахували не відразу, а через певний час після їх встановлення.
У вересні 1930 р. часопис «Сурма» (офіціоз українського підпілля) так обґрунтовував дії революціонерів: «Чому звернено головну увагу на нищення майна поміщиків та колоністів? Передусім тому, що колонізація наших земель польськими зайдами, підтримувана польською державою, представляє для нас найбільше небезпеку. Отже, треба відстрашити польських колоністів від поселювання на українських землях, а по-друге, при масовій акції це найліпший спосіб психологічно відділовувати на маси українського населення: пожежі, які наглядно бачать кілька, а то й кільканадцять сіл, пожежі майна безпосередніх ворогів нашого селянина… більше переконують селянина та мають на нього більший вплив, ніж, приміром, атентати на органи державної влади, на незнаних йому ближче осіб». Отже, проводячи саботажну акцію, націоналісти намагалися «осідлати коника» соціального незадоволення українських селян і зробити його одним із рушіїв національної революції.
Енергія протесту вражала. За даними польського МВС, протягом липня—листопада 1930 р. у трьох воєводствах Галичини (Львівському, Станіславівському й Тернопільському) зафіксовано 191 акт саботажу, причому переважно йшлося про підпали скирт та господарських споруд.
Наприкінці серпня 1930 р. поліція заарештувала близько 20 чільних діячів українського націоналістичного підпілля в Галичині. 20 вересня у Львові на виході зі штаб-квартири УНДО затримано керівника крайового підпілля — колишнього офіцера УГА Юліана Головінського. Через десять днів його вбили, нібито під час спроби втекти.
Обезголовлення підпілля не спинило саботажної акції, адже воно ніколи повною мірою її не контролювало. Навпаки, на вересень припадає пік протесту.
Пацифікація 1930 р.
Відповідь була не менш масштабною й увійшла в історію під назвою «пацифікація» — умиротворення. Для багатьох українців саме це слово стало символом державної сваволі й відсутності справжніх громадянських прав у Другій Речі Посполитій. Попри те що операцію офіційно подавали як кару за дії українського підпілля, головним об’єктом репресій стали зовсім не члени ОУН, а українське населення загалом. Брутальне застосування принципу колективної відповідальності, коли за дії частини спільноти мали відповідати усі, було способом залякати й остаточно зламати українську громаду. Насправді пацифікація не злякала і тим паче не умиротворила українців, а досягла якраз протилежних цілей. Настрої швидко радикалізувалися, підтримка націоналістичного підпілля зростала, тоді як віра в можливість захисту легальними методами танула.
Рішення про розгортання масштабної репресивної операції приймав особисто керівник польської держави Юзеф Пілсудський на нараді з міністром внутрішніх справ Славоєм Складковським. Поліції чи військовим силам ставили завдання оточити населений пункт і провести ретельну ревізію кожної хати та господарської будівлі. Шукали зброю, вибухові чи займисті речовини, заарештовували підозрілих осіб, тут же, на місці, проводили допити. Поліцаї й військові діяли максимально дошкульно — руйнували забудови, нищили майно, нещадно били мешканців. Ось який вигляд на практиці мало те, що в документах позначалося словом «ревізія»: «До хати Стефана Микитового, сина Павла, прийшло 5 поліцаїв. Дома була лиш жінка, Зофія Микитів і діти… «Хто господиня?» — «Я», — каже Зоська Микитів. — «Іди до хати, курво, відкривай, курво, скрині!» Перешукали скрині, побили вікна, портрети Шевченка і Франка побили і подерли. «Чого, курво, не говориш польською? Вже десять років Польщі, мала час навчитися!» Кричали до переляканої жінки, окладаючи її кольбами по плечах і по руках, так що аж руки пообтікали, також копали її чобітьми в живіт… Казали перекопати долівку в обох кімнатах хати. Викопали глубоко, як стрілецькі рови. Усьо білля і одіння порозкидали і ходили по нім. Опісля перейшли до комори і шпихліра. Всьо збіжжя висипали на землю. Відтак казали розшивати стріху. Розшили причолки і роги дахів у двох стайнях, розкинули верхи й середину хатньої стріхи. Також розкинули усі стіжки, змішували снопи різного збіжжя. Около 80 кіп збіжжя скинено на одну безладну купу. 10 метрів каміння, зложеного на будову, казали Рибакові Андрухові, Рожницькому Йосифові і др. розкидати. Це було понад сили Андрієві Рибакові, 60-літньому старикові, та на це не зважали, але немилосердними ударами кольби примусили розкидати. Недалеко було зготовлено 6000 цегли на будову нової хати. Цеглу теж мусили люди розкидати. Шукали всюди за зброєю. Не знайшли нічого. Скінчивши ревізію, казали стати вище виміненим господарям і Зосьці Микитів в ряд, дали їм поголовно по кілька кольб і порадили: «Тікайте!» Побили також палицями 12-літню Ольгу Микитів і маленьку Ольгу Кушнір, 3-літню дитину, щоб не плакала за мамою. Пороскидувавши всьо, тріумфували: «Тепер, скотино, не будеш скирти палити, бо будеш мати, що до роботи. Будеш працювати» (село Денисів Тернопільського повіту).
Розгромлені приміщення української школи, 1930 р.
Не менш брутальну реальність приховувало вживане в офіційних документах слово «допит»: «До села Сарники ескадрон 14 полку уланів прибув надвечір. Всіх людей зігнали з поля до села. Згідно з привезеним списком вибрали 15 чоловік, членів місцевої читальні та кооперативу, і замкнули їх у пивниці. Потім викликали по одному, розбирали догола, клали на бочку, затикали рота шматою, яку впихали до уст києм, а голову зв’язували під бочкою з ногами… Кожного били бичами від ціпів по 15 хвилин без перерви, а хто в заготовленому списку був підкреслений, тих бито протягом 2—3 днів». Солдати часто не обмежувалися фізичним знущанням — плюндрували ікони, змушували вголос молитися «за здоров’я коня пана ротмістра», вистригали затриманим волосся.
Згідно з офіційними даними (мабуть, неповними, адже не враховували самодіяльних каральних актів, учинених поліцією чи військом), пацифікація охопила близько 450 сіл. Крім величезних матеріальних збитків, яких зазнали українські селяни через плюндрування їхнього житла та господарства, 1357 з них зазнали побоїв (з-поміж них 93 дитини), понад 40 жінок було зґвалтовано «пацифікаторами», 13 осіб загинули. Знову-таки, наведені цифри втрат не остаточні, тому що деякі з побитих померли від отриманих ран уже після того, коли було зібрано інформацію. Влада всіляко намагалася завадити фіксації наслідків пацифікації — вилучала зібрані свідчення, фотографії, під різними приводами притягала до відповідальності адвокатів, які хотіли захистити постраждалих.
Усе ж українським активістам удалося зібрати чимало інформації про брутальність каральної операції. І не просто накопичити її, а донести до світової громадськості. Місія розповісти світові правду про пацифікацію допомогла об’єднати зусилля дуже різних українських середовищ — членів ОУН, легальних політичних партій, численних емігрантських організацій в Європі та Америці. «Українське питання» набуло актуальності на міжнародному рівні, з’явилися сотні публікацій у західній пресі (тільки в жовтні—грудні 1930 р. в англомовних виданнях — 160 статей, у німецькомовних — близько 400). Завдяки намаганням українських політиків тему пацифікації розглядали на засіданнях Ліги Націй. Міжнародному іміджу польської держави було завдано суттєвих збитків.
