Герефордська карта була створена бл. 1290 р. в Англії таким собі Ричардом Гельдінгемським і Лефордським, який у лівому куті свого твору попросив за нього помолитися. Зображення східної Європи на цій карті починається від притоки Дунаю Тиси. Вона ідентифікується чітко, а от усе, що на схід від неї, — вкрай неоднозначно. Є там ціла купа річок — Арфаксат, Корвус, Данапер, Істр, Алан, з ідентифікацією яких (окрім Дніпра та Дунаю) справа складна. Цікавою є інформація про те, що «тут мешкають есседони-скіфи, в яких заведено супроводжувати поховання батьків піснями. Зібравши збори друзів, вони розривають зубами небіжчиків і, змішавши з м’ясом худоби, влаштовують бенкет, вважаючи за краще самим з’їсти старих, аніж віддати їх хробакам».
Інша легенда також інформативна: «Під Ріфейськими горами. Скіфи внутрішніх областей провадять суворий спосіб життя, живуть у печерах. Користуються келихами, зробленими не як в есседонів, з черепів друзів, але з ворожих черепів. Полюбляють битви. П’ють кров із ран убитих. З кількістю вбивств зростає слава, а не вбити нікого — ганьба. Скіфо-таври-скіфи тримають іноземців за ворогів. Сатархи-скіфи, відмовившись від використання золота й срібла, викоренили у своєму суспільстві жадібність». Утішимося тим, що спроби побудови комуністичного суспільства без грошей та жадібності в нас належать не лише до XX ст., а й зафіксовані на англійській карті XIII ст. І, нарешті, є ще назви «слов’яни» (Sclavi) і «тут є Русь» (Hec et Rusia).
Отже, якщо підсумувати здобутки античної та середньовічної картографії, то ми маємо чотири географічних об’єкти, які згодом будуть частково окреслювати «український простір»: Чорне море, Дунай, Дон і Карпати. Посередині нього протікав Борисфен-Дніпро. Але оскільки батьківщину слов’ян та майбутніх українців у лісостепу затуляли від греків кочові народи — скіфи і сармати, то й усталилися дві перші назви нашого краю — Скіфія і Сарматія, Скіфія — з уточненням «Нижня» (ближча). Її східною межею був Танаїс-Дон, а західною — Дунай та Карпати. Десь на північ від них у бік Вісли вже починалася «Верхня (дальша) Германія», хоч і також заселена слов’янами, але традиційно віднесена до «Германії». Північною межею Скіфії за античних часів вважалися або Північний океан, або міфічні Ріфейські гори, але до XI—XII ст. гори поступово зникають із карт, заступаючись тим, що сьогодні ми б назвали Східноєвропейською рівниною, пронизаною мережею річок з кількома давньоруськими містами.
Назва країни, що походить від імені слов’ян, трапляється зрідка. Sclavenia occidentalis (західна країна слов’ян) згадується на англійській карті 1260-х рр. Показана вона в північному Причорномор’ї поруч із Ruscite (можливо, Руссю), але її важко ідентифікувати. Ще на одній тодішній англійській карті є Sclavonia. Набагато частіше на картах згадуються просто «слов’яни» (sclavi). Дослідник середньовічної картографії А. Чекін наводить їх перелік: Англо-саксонська карта другої чверті XI ст., серія карт Ламберта Сент-Омерського (1112— 1121 рр. і далі), Ебсторфська карта XIII ст. (на південь від Дунаю, щодо західних слов’ян і відмінно від Русі), Герефордська карта 1290-х рр. (поруч з угорцями й сарматами та у Верхній Германії). Загалом, історично на давніх картах спочатку починає згадуватися етнонім (назва народу), а вже потім — похідний хоронім (назва країни).
Що ж до назви «Русь», то, за А. Чекіним, вона фігурує на англійській Солійській карті («Карті Генріха Майнцського») межі XII—XIII ст. (Dascia et Russia) біля гирла Дунаю, німецькій Ебсторфській карті XIII ст. (Rucia regio), англійських Герефордській карті 1290-х рр. (Dacia. Hec et Rusia), карті Джона Воллінгфордського середини XIII ст. (Russia поруч із Сотаппіа — країною половців), Ісландській карті середини XIII ст. (Rusia). Зазвичай ця назва фігурує у переліку східноєвропейських країну не народів в одному ряду з Дакією або Угорщиною, Болгарією, Грецією чи Куманією. Найдокладніше (хоч і плутано), як ми вже згадували, вона зображена на Ебсторфській карті. Фактично західноєвропейська картографія лише в XIII ст. «пропускає» Русь на карту світу, у той час коли вона вже не становила якоїсь державної цілісності, а її назва, яка раніше стосувалася переважно Середнього Придніпров’я, починає приживатися по периферії — на заході, а потім на півночі. Характерно й те, що з’являється вона лише на північноєвропейських картах — в Англії, Нижній Саксонії та Ісландії. Імовірно, це відлуння далеких комунікацій вікінгів-варягів.
Постає питання, чому ж Русь одразу «випливає» як назва країни, а не народу? Адже закінчення на «-іа» латиною позначає країну. Відповісти важко, адже, можливо, на XIII ст. уже було запізно фіксувати назву народу, бо тоді Русь уже була доволі давньою державою з осередком у Києві. Як «народ» рання Русь становить для істориків досі відносну загадку щодо своєї «національності» й походження, точніше, є «предметом дискусій». Сперечаються між собою прихильники північного (балто-скандинавського) та південного (територіально українського) походження назви. Колись їх називали «норманістами» та «антинорманістами», й ідеологічна суперечка повторювалась на кожному етапі: між «німцями» та «росіянами» часів Ломоносова, «почвенніками» та «західниками» XIX століття, науковцями і профанаторами часів сталінізму, українськими й російськими «гіперпатріотами» XX і XXI ст. Але карти нам тут, на жаль, не допоможуть.
Втім, була тут іще одна інтрига. «Народ русь» у латинській традиції, на відміну від грецької (яка нам подарує еллінізовану назву «Росія») — це ruteni або rutheni. А це збігається із давнім, «класичним» галльським племенем рутенів, центром якого був Сегодунум (нині Родез на півдні Франції). Середньовічна звичка хапатися за все античне («авторитетне») змішала обидва народи в уяві багатьох тодішніх авторів і спричинила появу ще одної назви — «Рутенія», яка в геть різних формах буде блукати мапами до XX ст. Але згодом, з XV ст., із початком доби розквіту європейської картографії місце Русі буде набагато чіткіше локалізованим: одна — південна, у Прикарпатті, інша — північна, у Новгородщині. Але потім ім’я «рутени» як аналог «русинів», відмінних від росіян або московитів, — у сенсі або галичан, або закарпатців, або українців-малоросів загалом, — буде вельми поширеним у картографії: від Австрії та Польщі XVIII ст., Німеччини початку — середини XX ст. до американських, французьких та англійських атласів 1990-х років. Термін «Рутенія» буде застосовуватися і як аналог слова «Русь», відмінний від «Росії» (наприклад: Білорусь — Weiss Ruthenia, а не Weiss Russland на деяких німецьких картах), і як регіональна назва для Закарпаття у французькій та англо-американській картографічній традиції XX ст.
* * *
Вище ми розглянули середньовічні карти, які подавали схематичне, радше умоглядне бачення Божого світу. Створювалися вони ілюстраторами, які працювали в монастирських скрипторіях, і тому ці мапи умовно відносять до «християнської середньовічної картографії» або ж до «монастирських карт». Як ми побачили, бути практичним путівником вони навряд чи змогли 6. Але все-таки за часів середньовіччя з’явилися й карти, які були дуже точними та інструментальними — морські навігаційні карти-портолани. За хронологією вони є вповні «середньовічними» (відомі в джерелах з XII до XVII ст., збереглися з XIV ст.), за віросповіданням авторів та користувачів частково «християнськими» (бо користувалися ними і створювали їх також мусульмани), але разюче відрізняються від карт типу «Т-О». Тому їх вирізняють в окремий сюжет історії картографії.
Слово «портолан» (від італ. porto — порт, гавань) означає навігаційну карту водного простору з описом орієнтирів узбереж та румбовими (компасними) лініями. Історики картографії у XIX ст. зупинилися на назві «морська карта-портолан», аби не плутати з описовими писаними портоланами. Оскільки ми говоримо про карти, то далі в нас «портолан» буде лише навігаційною картою.
Ми можемо здогадуватися, що портолан є нащадком античного периплу. Проте вчені констатують відносно «раптову» появу середньовічних портоланів на початку XIV ст. у вже доволі досконалій формі. Попередні перехідні зразки-«протографи» нам невідомі, але можна припускати, що десь у межах Середземномор’я існувала навігаційна картографічна традиція, яка втратилася для далеких нащадків. Версій щодо виникнення портоланів чимало, і, як зазначає їх дослідник І. Фоменко, найбільш інтригує їхня вражаюча докладність і точність. Остання з точки зору нашої сучасної логіки не могла бути результатом одномоментної інновації, а лише наслідком тривалого збирання і уточнення інформації. Таким чином начебто одразу виникає готовий високоякісний продукт, точність якого буде перевершеною тільки завдяки навігаційним інструментам та астрономічним відомостям доби Великих географічних відкриттів і Просвітництва. Для прикладу зазначимо, що якщо широту могли вирахувати й за часів античності, то довготу — другу необхідну координату, яка відраховувалася від умовного нульового меридіана, — змогли більш-менш адекватно визначати лише мореплавці початку XIX ст., коли використовували хронометр, який «діяв» лише за умови уважного підрахунку швидкості корабля.
Посилює інтригу, наприклад, те, що відома карта турецького адмірала Пірі Реїса з позначенням контурів геть далекої від Османів північної та південної Америки та надміру інших, як на наш погляд, майбутніх відкриттів (1513) належить саме до портоланів. Але без таких інтриг історія була б украй нудною... Тож загадки лишаються, а ми розповімо про відомі щодо портоланів речі та про те, як вони «зачепили» українські терени.
Найстаріший датований портолан, який дійшов до нас, був створений 1311 р. генуезцем П’єтро Вісконте (ми можемо побачити його портолан Чорного моря 1320—1321 рр., але факт у тому, що в XIV ст. одночасно постають вельми потужні картографічні школи в Каталонії та Італії. Пріоритет тут важко комусь віддати, адже портолан уже став популярною річчю.
Як виглядав портолан? Це був сувій пергаменту (овечої або телячої шкури), який був значно витриваліший у морі, аніж папір. На карті були зображені узбережжя Середземного й Чорного з Азовським морів. Окремі карти включають атлантичне узбережжя Європи, північний берег Африки, до Балтики та Британських островів, а на сході — з Червоним морем. Згодом із найпопулярніших фрагментів таких карт почали робити книжкові зшитки (морські атласи). Основними елементами карти були берегова лінія та компасні румби, що виходили з «рози вітрів». Підписувалися порти та об’єкти узбережжя, елементи гідрографії (скелі, мілини). Порти й прибережні міста мали позначки з прапорами та геральдичними символами, які вказували на їхню державну, етнічну або конфесійну приналежність.
