Озброєння і бойова тактика скіфів поєднали чи не усі досягнення військового мистецтва, відомі до появи вогнепальної зброї. Володарі степів досить вдало сполучили переваги броньованої лицарської кінноти зі стрілецькою вправністю монгольських лучників. Кінні лучники засипали ворога градом стріл, кружляючи перед його строєм. Потім у бій вступала броньована кіннота.
Витримати такий бій могло лише дисципліноване і добре навчене військо. Успішно протистояла скіфам, приміром, македонська фаланга з її глибоким шикуванням, прикрита з флангів кіннотою, яка могла контратакувати кінних стрільців. Саме так македонському царю Філіпу ІІ вдалося подолати військо царя Атея. У випадку чисельної переваги ворога скіфи практикували напади із засад, удаваний відступ, або й взагалі застосовували тактику «випаленої землі», як у випадку з персами. Наступ на укріплення здійснювали після масованого обстрілу з луків, а атаку вели теж під прикриттям лучників.
Азійські походи скіфів
Про грабіжницькі рейди скіфів у Європу та проти північних сусідів, скіфо-перську війну та вірогідний внесок у боротьбу з македонською навалою ми вже згадували. Однак найбільшими легендами оповиті їхні азійські походи. Геродот описав ту історію гранично просто: у погоні за кіммерійцями скіфи через Кавказ вдерлися до Азії й панували там 28 років. Можливо, через 200 років після тих подій еллінському історику (нехай спробує перевірити) могли розповідати щось подібне — аякже, діди переможно воювали в Азії!
Насправді ж погоня ця була зовсім не випадковою та й взагалі не погонею. Ассирійські джерела VII ст. до н. е. згадують появу поблизу своїх північних кордонів скіфів-шкуда на чолі з царем Ішпакаєм близько 674 р. до н. е. поза всяким зв’язком із кіммерійцями. Ці прибульці з півночі вели бойові дії зовсім не в країні Гамір, а далі на схід — у Мідії, було це у 676—672 р. до н. е.
У пошуках союзників у черговій війні з сусідами та їхніми союзниками-кіммерійцями цар Ассирії вирішив запропонувати у дружини «царю країни скіфів» Бартатуа (він же Партатуа, він же Прототій) царську доньку. Як було заведено у таких випадках, було запитано оракула, запит зберігся на глиняній табличці. Знав би Асархаддон, що цей запит узагалі дійде до нащадків виключно з тієї причини, що разом із його палацом згорить архів, а глиняні таблички отримають гарний випал, а ту пожежу влаштують нащадки запрошених ним скіфів! Однак для початку Ассирія отримала не тільки противагу скіфам царя Ішпакая, а й серйозну підтримку.
Приблизно у 675—672 р. до н. е. усе йшло, як і було задумано, кіммерійці та скіфи справді винищували один одного поблизу ассирійських кордонів, у тому числі й на території Мідії. Після того років десять ані ті, ані інші у ассирійських анналах не згадуються. Є підстави вважати, що скіфи підкорили Мідію, ясна річ, неабияк при цьому спустошивши країну. Підставою для такого твердження є те, що мідійський цар через кілька десятиліть «згадав», що є васалом скіфського владики.
Саме після перших походів в Азію з’являються у степах Передкавказзя найбагатші скіфські кургани, наповнені здобиччю та/або дарунками з країн Сходу. Серед найбільших — Келермеський курган, у ньому знайдена багато прикрашена зброя скіфського царя, котрий взяв участь у закавказьких війнах — меч у золотих піхвах і бойова сокира. Знайдені там деталі кінської вуздечки, дзеркала, дорогоцінний посуд, а в одному з курганів на Ставропіллі було виявлено деталь дишла ассирійської колісниці. Частина ветеранів азійських походів не зупинилася у Передкавказзі, а відправилася далі на північний захід. Так, у кургані поблизу Люботинського городища на Харківщині було знайдено бронзову булаву, фрагмент ритона й срібне дзеркало, виготовлені у Закавказзі. Датовані цим часом східні «сувеніри» знайдені також у скіфських курганах правобережного Лісостепу, наприклад поблизу Медвина.
Після початку повстання у Вавилоні (травень 627 р. до н. е.) не знадобилося і двадцяти років, щоб колись могутня Ассирійська держава назавжди зникла з політичної карти. Коли в 623 р. до н. е. мідійський цар зі сходу вторгся в межі Ассирії й обложив Ніневію, на історичній арені знову з’явилися скіфи. Спочатку як союзники ассирійців. Вони не лише зняли облогу, а й пройшли з каральним походом по території Вавилонії, Палестини та Сирії — перелічені країни брали участь в антидержавному заколоті. Оскільки у ті часи частина Палестини перебувала під контролем Єгипту, можна сказати, що скіфи вийшли до рубежів володінь фараонів. Володар Єгипту Псамметих I вирішив не воювати, а відкупитися від незваних гостей. Оскільки наступні років десять згадок про скіфів у давніх документах не виявлено, то й тоді вони в Азії не затрималися.
І знову скіфи об’явилися в Азії, коли 612 р. до н. е. об’єднані сили двох царів — вавилонського Набопаласара та Кіаксара мідійського — у черговий раз загнали ассирійців у глухий кут, точніше — за стіни Ніневії, найбагатшого міста й могутньої твердині колись великої імперії. Скіфський ватажок Мадій зі своїми воїнами з’явився у вирішальний момент. Його міг викликати на підмогу царський гонець, котрий якимось дивом прослизнув із обложеної столиці з відчайдушним закликом про допомогу.
Поява свіжої кінної армії могла схилити терези на кожну зі сторін. Коли б скіфи вдарили по війську вавилонян і мидійців, вони мали шанс, як у старі добрі часи, урятувати Ассирію. Але цар Мадій знав напевно, що царі-заколотники зможуть завдати його загонам завеликих втрат. Сумніви скіфів відчули заколотники. Цар Мідії, Кіаксар, виявивши відвагу (і хитрість), особисто з’явився у табір Мадія і для початку смиренно нагадав йому, що, як і раніше, вважає скіфського владику своїм верховним (!) володарем. Ніневія впала, її не врятували ані потужні укріплення, ані відвага захисників (столиця нараховувала до 300 000 населення). За три місяці з початку облоги місто було захоплене й спалене вщент. Його руїни археологи дивом віднайшли лише у XIX ст. Можна сказати, що давні пророцтва нарешті збулися у більш ніж повному обсязі: «Горе місту крові! Усе воно повне обману й злочину, не припиняється у ньому розбій. Ляскіт бича й стукіт коліс, що крутяться, іржання коня, що скаче, і гуркіт колісниці, що несеться. Несеться кіннота, і блищить меч, і блищить спис — і безліч убитих, і купи трупів. Без кінця тіла, спотикаються об тіла вбитих!»[1]
Спільні дії скіфів, вавилонян і мідійців на руїнах Ассирійської держави тривали аж до 601 р. до н. е. Під цим роком згадано спільний похід вавилонян на чолі з царем Навуходоносором і скіфських загонів до рубежів Єгипту. Цей похід фараонові Нехо вдалося зупинити. У 597—596 рр. до н. е. загроза скіфського набігу нависла вже над Месопотамією. Деякі історики вважають, що на період 630—615 р. (або аж до 596 р.) — словом, на кінець VII ст. до н. е. — припадає геродотівський 28-річний «період гегемонії скіфів» у Азії.
Коли потреба у союзниках відпала остаточно, а місцеві правителі відчули, що ті виходять з-під контролю, для скіфів усе закінчилося дуже швидко й сумно. Цар Кіаксар винищив частину воєначальників на організованій ним гулянці. Цей кривавий банкет нині датують 596 або 594 р. до н. е. Стверджують, що хитрий Кіаксар відпустив рештки скіфських загонів не просто так, а узявши із них зобов’язання по дорозі додому обов’язково пройти через територію Урарту. Розкопки свідчать, що деякі фортеці Урарту й насправді було захоплено приблизно в цей час, захоплено зненацька, а не після тривалої облоги, на яку степові воїни були не здатні. У кладці стін знайдено чимало бронзових вістрів стріл скіфського типу.
Серед знахідок у курганах на території України, залишених не тільки скіфами, а й кіммерійцями, знайдено речі урартського походження. Серед них — посудини, зроблені з листової бронзи й прикрашені двома литими ручками. Виявлені вони не тільки у гірських районах, а й по той бік Кавказу, на Кубані. Точнісінько така посудина була знайдена на початку 1980-х рр. на території Черкаської області поблизу села Квітки, у багатому похованні кіммерійського вождя.
Підбиваючи підсумки азійської «одіссеї» кіммерійців та скіфів, відзначимо, що долі та діяння їхні у чомусь подібні, а у чомусь відмінні. Кіммерійці створили в Азії власну «країну Гамір», що протрималася понад сто років. Скіфи виступали скоріше руйнівною, ніж творчою силою. Вони взяли участь у трьох війнах, у двох із яких боролися на боці Ассирії. Їхнє втручання на півстоліття подовжило існування ненависної народам Давнього Сходу імперії, однак вибір, зроблений у третьому азійському поході, призвів до загибелі Ассирійської держави. Її спадщину поділили між собою місцеві правителі, а скіфи (та й кіммерійці теж) виявилися зайвими на цьому святі перемоги. Усім довелося так чи інакше повертатися до Європи.
Країна міст
Обживаючи землі України кілька століть тому, наші предки звернули увагу на залишки невідомо коли й ким зведених укріплень. На давні покинуті фортеці й міста можна було натрапити на землях від Дністра і меж Полісся на заході до Слобожанщини на сході. Тоді в українській мові з’явилося слово «городище», яке згодом стало офіційною назвою багатьох населених пунктів. Коли усіма цими валами й городищами зайнялися археологи, то встановили, що більшість із них споруджено задовго до появи на сторінках літописів не те що України, але й Русі. Нині добу будівництва цих давніх фортець називають «скіфською» або раннім залізним віком. У ті далекі часи у стосунках з кочовиками їхні сусіди мали небагатий вибір: або бути пограбованими і платити данину, або захищатися. Мешканці Лісостепу одного дня вирішили не платити новоявленим володарям степів і досить успішно оборонялися.
Довжина валів Більського городища, що на Полтавщині, становить понад 33 км. Периметр стін ассирійської Ніневії, під якими відзначилися скіфи під командуванням царя Мадія, становив 12 км. Будівництво розпочалося у VIII, тривало у VII, а ремонтні роботи велися у VI ст. до н. е. Величезний трикутник, звернений вершиною до півдня, по периметру оточений високими валами, займає площу близько 40 км2. Це у десять разів більше, ніж славний Київ-град XIII ст. У західній і східній частинах городища є дві цитаделі, відділені валами від внутрішньої частини укріплення. Периметр стін східної становить майже 4 км. Нині висота валів все ще складає від 3 до 5 м, а з урахуванням глибокого (до 3,5 м) рову — навіть 8 м. Розкопки показали, що по валам ішла стіна з дерева, заповнена усередині землею й глиною, а первісна глибина рову сягала 5,6 м. Ці укріплення кілька разів ремонтували й нарощували. В’їзд до укріплення охороняла дерев’яна вежа, що спиралася на краї земляного насипу. Ширина воріт становила близько 8 м, а краї проїзду було викладено каменем — щоб візки, проїжджаючи, не чіплялися за стіни. У довгому коридорі воріт можна було перехопити супротивника, котрий прорвався. На західному укріпленні перед воротами було вирито рів, перейти який можна було по дерев’яному мосту. Розкопки показали, що будівництво грандіозної фортеці розпочалося із цих двох цитаделей. Потім настала черга спорудження головного валу, Великого Більського городища завдовжки понад 25 км. Сучасна висота становить 5,4—7 м, а у давні часи він був вищим. Якщо до цього додати глибину рову, що досягав позначки 9,5 м від підошви валу, то отримаємо загальну висоту укріплення понад 16 м.
