Асортимент виробів загалом продовжував традиції мідної доби: інструменти, зброя, прикраси. Однак форма і якість виробів помітно відрізняються. Особливо гарно виглядали масивні сокири, придатні і в господарстві, і в бою. Цікаво, що найбільша кількість таких сокир була знайдена саме вздовж північних кордонів ямної культури. Можливо, це сліди давньоямних «богатирських застав».
Метал намагалися витрачати ощадливо. Узяти хоча б ножі катакомбної культури. Усі вони мають невелике трикутне лезо й коротенький стрижень-ручку, який можна було обмотати смужкою шкіри або насадити на нього дерев’яне руків’я. Лезо завдовжки З—5 см, загострене з обох боків, було однаково зручним і для різьблення по дереву, і для відрізання шматочків м’яса під час трапези.
В обмін на метал і вироби з нього отримували не лише матеріальні цінності, а й технологічні новинки від близьких і далеких сусідів, зокрема з Кавказу — визнаного центру розвитку металообробки в ту епоху. Деякі археологічні знахідки дозволяють говорити про існування тісних економічних і культурних зв’язків із провідними на той час осередками цивілізації. Наприклад, у похованнях катакомбників виявлені фаянсові намиста, що потрапили сюди чи то з Єгипту, чи то з Малої Азії.
Загальна чисельність населення степів близько середини III тис. до н. е. за різними підрахунками могла становити від 30 000 до 40 000 осіб, і це на землях від Дінця на сході до Дунаю на заході. Степ було поділено між кількома племенами, володіння яких обмежувалися великими річками. Вирізнити племінну належність можна з врахуванням поховальних ритуалів. Крім того, з певними територіями пов’язане виготовлення певних форм посуду, що надає змогу вирізняти певні групи населення з спільною культурою всередині згаданих ритуальних груп.
Тривалий час вважали, що «катакомбники» змінюють «ямників» у степах, однак дедалі більше з’являється доказів їх співіснування. Навіть більше — уже є праці, у яких реконструюють завоювання частини земель, заселених «ямниками», і встановлення протекторату над переможеними з боку «катакомбників». При цьому на завойованій території зникають поховання «знаті», є небіжчики зі слідами бойових травм.
Генетичні дослідження матеріалів із курганних поховань тільки-но розпочалися, і їхні дані досить неоднозначні. Один із висновків — «ямники» та «катакомбники», схоже, дві різні популяції. Отож конкуренція між ними виглядає цілком імовірною. З іншого боку, у «ямників» чимало рідні в Центральній та Південно-Східній Європі. Дехто вважає це підтвердженням давніх ідей про походи войовничих степовиків у Європу, інші нагадують про вихід європейських хліборобів у степи. Дослідження тривають і розкажуть нам ще чимало цікавого з життя давніх мешканців Степу.
Подекуди можна прочитати, що представників «ямної» спільноти дослідники (археологи, лінгвісти, антропологи) «беззастережно вважають індоєвропейцями»[2]. Точніше було б сказати, що так вважають далеко не всі, адже прямих свідчень немає. «Палеолінгвістика», яка реконструює побутові й господарські «реалії» та природне оточення «індоєвропейців» тих часів, надто неконкретна. У «ямників» були вози, приручені коні, заняття тваринництвом, знання металів, войовничість тощо — але хто не був знайомий із цими «досягненнями» в ті часи?
На північ від степу
Завершення трипільської епохи не означало, що ті землі, які колись були заселені давніми хліборобами, стали пусткою. Так, кількість населення тут скоротилася, змінилася культура, але люди продовжували будувати селища, вирощувати хліб, тож життя тривало.
Суворий побут давніх мешканців краю, необхідність постійної боротьби за багаті на ресурси території або запаси харчування (це міг бути врожай зерна, худоба) призводили до посилення мілітаризації племен. Наявність постійної зовнішньої загрози вимагала чіткої військової організації. Постала, як видно з поховальних звичаїв, ієрархічна система. На вершині піраміди перебували світські та релігійні лідери. Далі — професійні воїни (зброя й техніка бою на той час досягли такого рівня, що володіння ними вимагали цілком певних навичок і постійних тренувань). Нижче стояли звичайні члени племені, які, у свою чергу, теж поділялися на групи ремісників, торговців, пастухів. Нижчий щабель піраміди становили чужоземці, що прибилися до племені; частина з яких, мабуть, була військовополоненими-невільниками. Приналежність до певної соціальної групи могла бути спадковою й позначалася як спеціальними ритуалами, так і символами. Соціальна ієрархія, судячи з характеристик поховань, стала доволі складною, окремі племена могли підкорятися (примусово або добровільно) більш могутнім сусідам.
Символом належності до військового стану були бойові сокири-молоти, виготовлені з твердих порід каменю — граніту, діабазу, базальту. Деякі зі знайдених сокир-молотів настільки великі, що могли використовуватися тільки як культові предмети.
Як техніка бою, так і зброя того часу передбачали війну та знищення супротивника. Багато хто з похованих під курганами чоловіків свого часу померли насильницькою смертю. І справа зовсім не у кровожерливості воїнів тієї епохи, а в природних ресурсах. Переганяючи тварин на нові пасовища, плем’я мало бути впевненим у тому, що там удосталь трави й води. Поява в околицях «незапланованої» череди ставила клан на межу виживання. Тому всі спроби проникнення на чужу територію каралися радикальними методами. Так само приводом до війни ставало з’ясування прав власності на ті чи інші угіддя.
Проте у II тис. до н. е. природне середовище знову почало змінюватися — цього разу на користь хліборобів. Більш вологий і теплий (у порівнянні з попередніми століттями) клімат після 1500 р. до н. е. став причиною скорочення степових просторів до мінімуму. Мало не весь південь України виявився зайнятим лісостепом. А лісова смуга з півночі впевнено поширилася до Черкаської області включно. У ті часи територію України населяли представники трьох культурних груп, спосіб життя яких залежав від регіональних природних умов. У південно-західній зоні нинішніх степів жили хлібороби-«сабатинівці»[3], з ними доволі щільно сусідили представники культур «зрубної»[4] спільноти. Якщо економіка сабатинівців була побудована на землеробстві, то зрубники продовжили традиції степового тваринництва. Клімат сприяв експансії хліборобів, тому щільність населення в деяких районах півдня могла цілком порівнюватися з сучасною.
Досліджено десятки сабатинівських поселень, деякі з них цілком можна назвати містами. Їх планування та якість будівель, на думку фахівців, нічим не поступалася вже згаданій Трої — ті самі кам’яні фундаменти, глинобитні стіни й укриті дерном дахи. Селища зрубників виглядали скромніше, але вони також використовували в будівництві камінь — звісно, там, де його було достатньо.
У північних лісах і лісостепу склалася так звана тшинецька культура. Територія її поширення виходила досить далеко за межі України на захід. Учені в Україні й Польщі дотепер сперечаються — єдина це була культура чи якась епоха такої собі «центрально-східно-європейської» культурної єдності. Її носії, адаптувавши знання попередників до нових умов, спираючись на цей досвід, створили форми ведення господарства, ідеально пристосовані до навколишнього середовища. Невеликі, на дві-три сотні жителів, поселення розташовувалися у глибині лісових масивів або на берегах невеликих річок. Це дозволяло, не побоюючись нападів, вирощувати хліб на випалених ділянках, пасти худобу на лісових галявинах, ловити рибу, дичину, збирати гриби, ягоди, мед. Посуд із глини ліпили руками й прикрашали невигадливим врізним орнаментом. Інструменти робили переважно з кременю, каменю й кісток тварин. Серпи також продовжували робити з кременю, щоправда, вони набули розмірів та обрисів певних металевих прототипів. Бронзових виробів знайдено небагато — здебільшого прикраси. Особливо гарні масивні браслети із закрученими в спіраль кінцями.
Деякі дослідники вважають, що саме тоді в північних лісах остаточно склалися всі основні риси майбутньої праслов’янської культури. На тшинецьких поселеннях зустрічаються всі типи будівель, досі характерних для українських сіл лісової зони. А устрій життя та способи ведення господарства, наприклад, на Волині до середини минулого століття залишався тим самим, як і три-чотири тисячі років тому. З Волинню пов’язаний іще один цікавий момент: у цьому регіоні найповніше зберігся стародавній антропологічний тип, формування якого сягає, можливо, ще часів неоліту або трипільської культури. Жителі цього регіону, перебуваючи осторонь шляхів давніх міграцій, а почасти й торговельних, уникли всіляких вторгнень, звичних для центральних і південних районів, зуміли зберегти від найдавніших часів певні культурні й побутові традиції.
Представники трьох згаданих вище культурних спільнот доволі щільно взаємодіяли між собою. Так, на тшинецьких поселеннях виявлені не тільки вироби, а й ливарні форми від південних сусідів, що свідчать про існування «філій» виробництва, максимально наближених до споживача. Сільськогосподарське виробництво жителів півночі й сабатинівців було здатне ефективно постачати чи не весь регіон продовольством. На той час повсюдно поширюється орне хліборобство, а через кліматичні та ґрунтові особливості його ефективність у сабатинівців була вищою, ніж у лісових районах. У нечисленних степах кочівники випасали худобу, а контроль над центрами металургійного виробництва істотно зміцнював їхню економічну міць. А нестачу чогось завжди можна було поповнити за допомогою невеликої переможної війни із сусідами.
Проте не менші шанси на збагачення надавала торгівля. Хто не чув про багаті на золото Мікени, столицю могутнього царства ахейців, оспівувану Гомером і віднайдену наприкінці XIX ст. Генріхом Шліманом? Але мало хто знає, що легендарні володарі цієї далекої від нашого краю землі свого часу не могли обійтися без деяких гарних речей із Півночі, а саме — сонячного каменю, бурштину. А камінь той, виявляється, чи то видобували тоді в нашому краї, чи транспортували на південь через його територію. Бурштинові намиста досягали не тільки міст на узбережжі теплих морів, а й островів у Середземному морі, тішачи око заможних людей та прикрашаючи місцевих модниць. В обмін із півдня надходили золоті вироби, гарна зброя. Сліди цих взаємовигідних торговельних операцій виявлено на території сучасної Вінницької області поблизу села Гордіївка, де в давні часи проходив бузький бурштиновий шлях. Тут у похованнях місцевої знаті було знайдено предмети, які, можна сказати, відкривають епоху золотих скарбів курганів Краю. Багатство могил свідчить про процвітання понад тридцять століть тому бурштинового бізнесу, що забезпечував існування й заможність місцевого клану протягом кількох сотень років, аж до початку ранньої залізної доби!
