Українофільська діяльність продемонструвала ще одну, можливо, й нехарактерну модель поведінки. Не бажаючи працювати під контролем влади, М. Драгоманов, підтриманий діячами Київської старої громади, виїхав за кордон, де в атмосфері свободи і демократії розвивав наукові ідеї політичного розвитку. Його приклад наслідував Ф. Вовк, який, як і М. Драгоманов, був вихідцем зі старовинного козацького роду; вивчав хімію, ботаніку, зоологію, пізніше порівняльну анатомію, анатомічну антропологію. Після закінчення Київського університету став членом Київської громади, разом із Драгомановим, Антоновичем, Тадеєм Рильським, Чубинським, Житецьким брав участь в організації недільних шкіл, виданні літератури українською мовою, збиранні етнографічних матеріалів. У 1874—1876 рр. служив помічником ревізора губернського секретаря й одночасно був засновником і дійсним членом Південно-Західного відділення Російського географічного товариства. Уникаючи висилки до В’ятської губернії, Ф. Вовк емігрував за кордон, спершу в Болгарію, де займався етнографією автохтонного українського населення, а з 1887 р. — до Парижа, столиці тогочасної антропологічної дослідницької школи. Здобутки вченого опубліковані більш ніж у 200 наукових працях, серед них найвідоміша «Український народ у його минулому і сучасному» (1916), у якій дійшов висновку, що українці становлять окремий антропологічний тип, що має цілком оригінальні етнографічні особливості. У той час у Європі його метод систематизації, класифікації та обробки етнографічних даних вважався найбільш продуктивним.
Серед місцевих діячів, які не підтримували українофілів, варто назвати М. Юзефовича. Як засвідчив О. Кістяківський у «Щоденнику», київський генерал-губернатор О. Дондуков-Корсаков намагався не реагувати на його інформацію про зростання сепаратизму українства, представниками якого були, на переконання М. Юзефовича, перш за все В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський та інші. Це підштовхнуло М. Юзефовича, тоді голову Київської археографічної комісії самому, в обхід О. Дондукова-Корсакова, звернутися до уряду з пропозиціями заборонити будь-які дослідження української регіональної історії й мови. Його доповідні записки Олександру II (а не генерал-губернатора, як того вимагала ієрархія владних повноважень) лягли в основу Емського указу 1876 р. Тому цей акт у колі киян дістав іншу назву — «указ Юзефовича».
Зміна характеру українського руху припала на самий кінець 1890-х рр. і на початок XX ст., коли на історичну арену вийшли нові покоління українців із вимогами широкої автономії та програмами перших українських партій. У брошурі «Самостійна Україна» М. Міхновський заговорив про потребу розриву з ідеями поміркованої інтелігенції.
Чому так довго?
Отже, з’ясовуючи причини тривалого українського націотворення, слід зазначити, що до головних чинників варто віднести довге перебування українських земель у складі Російської імперії, коли еліті були надані якнайширші права та владні можливості, а тому вона почала ототожнювати власні інтереси з інтересами російської влади. Перебування на державних посадах, із задоволенням у такий спосіб власних матеріальних та духовних потреб, також не сприяло швидкому створенню концепцій модерної української нації. Тим паче, що російська влада і польська традиція чітко вказували на пограничні межі діяльності українофілів. У разі відступів учасників руху жорстоко карали за ігнорування станових інтересів, підрив державної єдності як сепаратистів, радикалів та революціонерів. Українофіли втрималися у рамках легальної діяльності, солідно захистили свої ідеї та довели, що українство є нацією з власною територією, мовою, спільною історією, незалежно від станового походження. Хоча історичні обставини й уповільнювали цей процес, однак спадкоємці отримали розчищений широкий шлях, яким пройшли європейські держави до своєї «весни народів».
Як оцінювати Українську історію XIX ст.? (І. Гирич)
Історія українського «довгого XIX століття», яке закінчується початком Першої світової війни, досі розглядається за каноном радянської історіографії, тому залишається незрозумілим і пересічному читачеві, і фахівцеві-історику. Головніше питання — звідки взялися ті новочасні українці, якщо ще в 1890-х рр. були лише «малороси» і «русини»? Наші підручники (та й, зрештою, монографії) трактують позаминуле століття як еру «національного відродження», що розвивалося поступально, по висхідній, й автоматично вписується в коло подібних відроджень серед слов’янських народів. Подається це як одностайна, усіма підтримувана акція, як мало не автоматичний акт, запрограмований самим ходом історичних подій.
Автори такого тлумачення проблеми національного руху не помічають, як потрапляють у пастку, яку самі ж собі й створили. Якщо дійсно так безальтернативно й невблаганно вершилася історія, то чому тоді українці програли війну за незалежність у 1918—1921 рр.? Чому прибалтійські народи здобули свою самостійність, хоч не були у флагманах руху за розвал імперії, як українці? Чому ми маємо сьогодні амбівалентну за свідомісними орієнтирами націю, яка однією своєю частиною шанує С. Бандеру, а другою — В. Леніна? Чому досі точаться дискусії навколо УПА? Чому Україна голосує чітко визначеною територію за «кольоровим» ментальним принципом? Такі запитання можна ставити нескінченно, оскільки ми досі дивимося на відродження через рожеві окуляри радянського дискурсу.
У цьому розділі ми не розглядатимемо всі ключові проблеми XIX ст., а згадаємо тезово окремі з них — ті, що стали основними суперечностями українського націотворення.
Православне проти національного
До XIX ст. національність визначалася не за етнічною ознакою, а за віросповіданням. І це стало мінусом для України, але плюсом для Росії. Саме православний універсалізм став одним із джерел імперської ідеології Росії від часів Петра І.
XVII—XVIII ст. — період масового відтоку української книжної еліти до Москви і Петербурга. Українські ченці їхали до Московії піднімати освіту. С. Полоцький, Ф. Прокопович, С. Яворський та Д. Туптало (Ростовський), перенісши українську книжність на північний схід, заклали фундамент російської книжності. Процес напівпримусового переселення освічених кадрів до Москви призводив до неможливості вироблення осібної від російської української культури. Коли порівняємо твори першої половини XVII ст., які писалися на народній мовній основі (тут промовисто виглядає, скажімо, «Лексикон словенороский и имен толкование» 1627 р. П. Беринди), з книгами друкарні Києво-Печерської лаври після 1720 р., видно, які відбулися зміни в бік російськомовної уніфікації. Книжки XVIII ст. у мовному сенсі є вже цілком російським продуктом.
Православний дискурс виробляв тотожний погляд на росіян і українців. Невипадково московський патріарх Никон для проведення церковної реформи запрошував професорів Могилянського колегіуму. Тому ж «Синопсис» Інокентія Гізеля став спільним підручником з історії для Росії та України. Серед українського православного духівництва існувала антимосковська спрямованість, виразником якої були митрополити С. Косов та Й. Нелюбович-Тукальський. За Б. Хмельницького, на думку О. Оглобліна, існував дуумвірат державної влади в Україні між церквою і козацтвом, який завершився з приєднанням Київської митрополії 1686 р. до Московського патріархату. Більшість ієрархів до самої сумнозвісної секуляризації 1786 р., коли було покінчено з незалежним статусом Київської митрополії, не ідентифікувало себе з Московською церквою. Але київська православна література своїм історіософським підходом зміцнювала імперські підвалини московсько-петербурзької влади.
Ідеологеми українського суспільства козацької доби оберталися в колі ідей, породжених інститутом монаршої влади. Можливо, саме тому Б. Хмельницький, на думку В. Липинського, і намагався запровадити інститут української монархізму у вигляді спадкового гетьманату, але не встиг цього зробити. Гетьмани державницького думання розуміли значення освячення їхніх дій церквою, тому і діяв Петро Дорошенко спільно з митрополитом Й. Нелюбовичем-Тукальським у тодішній українській столиці Чигирині. Розбиттям цієї спільності між гетьманом та духовною владою передусім і переймався царський уряд, а занепад козаччини на Правобережжі сприяв цій стратегії. І. Самойлович уже погоджується на приєднання Київської церкви до Московського патріархату — не випадково саме за його гетьманування було складено «вірнопідданський» «Синопсис».
За І. Мазепи відроджується паритет у взаєминах козацької старшини і духовної влади в Україні. Саме цим пояснюється безпрецедентна щедрість І. Мазепи до українських церков та його грандіозна перебудова Києво-Печерської лаври. Він садовить у Києво-Печерській лаврі свого архімандрита Мелетія Вуяхевича, налагоджує спільну дію з митрополитом Варлаамом Ясинським. Лавра і митрополит, попри зовнішнє визнання зверхності Московського патріарху, насправді продовжували автономістську церковну політику. Вищі ієрархи за Мазепи не їздили до Москви на висвячення московським патріархом.
Пересаджуючи українську православну традицію на московський ґрунт, царат поборював таким чином опозицію традиційної російської церкви до європеїзації. Недарма церковну реформу, яку руками Ф. Прокоповича проводив Петро І, порівнюють із протестантизацією православних. Разом із тим автокефальну фронду українського єпископату на місцях царський двір викорінював дуже жорстоко (згадаймо арешт і етапування архієпископа київського Варлаама Ванатовича або ув’язнення єпископа Арсенія Мацієвича).
Могилянська академія була тим освітнім форумом, де відбувалося злиття церковної і світської української традицій. В академії навчалися майбутні гетьмани, а викладали майбутні митрополити київські. Із занепадом автономістичних спроб козацької старшини і духівництва починає занепадати й сама академія. Православний універсалізм породив фантом спільної інтелігенції для Росії й України та спільної письмової культури XVIII—XIX ст. Православний дискурс — антипод дискурсу національному: поки діє перший, гальмується другий. Католицько-протестантська Європа була готова до переходу на національні рейки сприйняття світу ще у XVI—XVIII ст. Православний схід, навпаки, занурювався в російську ортодоксальну конфесію, що відкидала будь-яку думку про існування українського православ’я.
Чи була якась інша перспектива для України в сенсі складання умов для маніфестації автономістсько-самостійницької ідеології? Так, була. За умов визрівання помісної Української православної церкви, напевно, перемогло б проголошення осібної канонічної території Київської патріархії, а отже, й ідеології незалежності. Така можливість була втрачена через несподівану смерть митрополита Петра Могили — речника помісності Київської церкви. Позитивно до такої ідеї ставився й уніатський митрополит Йосип Вельямин-Рутський. Двадцять років по Хмельницькому увесь український єпископат обстоював збереження окремішності, і лише програш правобережної козаччини не дозволив цій ідеї втілитися в життя.
