Самодержавна машина не збагнула повною мірою цих реальностей і не виробила адекватної щодо обставин лінії пропагандистської роботи. Пізніше саме демобілізовані солдати, точніше принесені ними з фронту ідеї разом із вагомими аргументами у вигляді зброї, стали важливим чинником революційних подій. А оскільки саме більшовики, своєчасно зрозумівши народні прагнення, зробили їх своїми гаслами (націям — право на самовизначення/відокремлення, земля — селянам, фабрики й заводи — робітникам, мир — народам тощо), то на місця пішло чимало прихильників більшовизму. У тому числі й з-поміж тих українців, яким війна допомогла усвідомити свою «українськість», від якої вони вже не відмовлялися. Симпатія до більшовиків, які перехоплювали і привласнювали народні гасла, такому усвідомленню не заважала.
Таким чином у країні, де перехід до індустріального суспільства був на початковій стадії, під час війни склалася така унікальна ситуація, коли ту чи іншу інформацію можна було швидко донести представникам усіх куточків величезної імперії. Цей фактор, характерний для пізніших етапів модернізації, надавав змогу всім охочим, що не володіли ще достатньою мірою засобами одночасного розповсюдження інформації, ознайомити зі своїми ідеями широкі кола суспільства.
Пасивність більшовицьких керманичів у питанні вибору шляхів національно-державного будівництва досить стрімко змінилася активністю після початку Російської революції, коли вони побачили можливість реальної боротьби за владу. А менш ніж через рік, у січні 1918 р., радянська Росія була проголошена федеративною республікою. То що ж змінилося у більшовицькій доктрині під впливом суспільства, а що лишилося незмінним?
«Розкріпачення народів» після Російської революції: більшовицькі ігри з питанням про майбутній державний устрій
Напередодні Російської («Лютневої») революції більшовики не були представлені у правовому полі Російської імперії. Можливо, саме це спричиняло ту обставину, що під час вироблення плану практичних дій вони більш уважно прислухалися до суспільних настроїв, причому не лише «центральних», а й «окраїнних». Підтримка суспільства чи найбільш активних представників його верств була потрібна для того, щоб захопити владу. Більшовики були вимушені формально підтримувати популярні вимоги та виступати в авангарді боротьби за народні прагнення. Самою лише наукоподібною теорією у практичній роботі обійтися було неможливо.
Через низку причин, на частину яких ми звернули увагу раніше, з початком світової війни в Російській імперії актуалізувалося «українське питання». Політичні аспекти цього питання, як зовнішньо-, так і внутрішньополітичні, аналізувалися в історіографії неодноразово. Їх, зокрема, узагальнено у книзі «Нариси Української революції», що вийшла друком у 2011 р. Слід відзначити, що якби не масовий національно-визвольний рух, якби не національно орієнтована реакція на Російську революцію українських народних мас і насамперед тієї їх частини, що була в солдатських шинелях, то про врахування більшовиками прагнень українських політичних сил не могло бути й мови. Відомий науковець Іван Лисяк-Рудницький схарактеризував тогочасну ситуацію такими словами: «1917 р., коли чари імперії розвіялися, тисячі вчорашніх „малоросів“ мало не за одну ніч перетворилися на національно свідомих українських патріотів і потенційних „сепаратистів“».
Сплеск національно-визвольного руху в Україні після Російської революції яскравими фарбами змалював знаний дослідник української революції Владислав Верстюк: «Як великі та малі ріки України після сніжної зими 1917 р. зірвалися повінню, так і національна проблема, загнана старою владою під час Першої світової війни в глухий кут заборон і переслідувань, після падіння самодержавства перетворилася на могутній національно-визвольний рух». До такої оцінки його спонукав ретельний аналіз українських реакцій на Російську революцію: «Документи свідчать, що українське громадянство, його ініціативні групи та організації з перших днів революції, вітаючи її перемогу і підтримуючи загальнодемократичні гасла Тимчасового уряду, наголошували на необхідності негайного вирішення національного питання та розгорнули організаційну діяльність. Місцем зосередження виявилися не далекі глухі села, в яких не відчувалося конкуренції з боку загальноросійських сил, а найбільші промислові та культурні центри країни». Так, зокрема, вже 15 (2) березня 1917 р. була написана відозва Петроградського українського революційного комітету «До українського громадянства, студентства, робітництва й українських офіцерів у Петрограді». Впливовість проголошених ним закликів продемонструвала владній верхівці 20-тисячна демонстрація, що відбувалася в Петрограді 25 (12) березня на заклик цього комітету. Українські організації розгорнули активну діяльність також у Москві та в головних містах України. Однак безумовним центром українського руху став Київ.
Майже всі представники загальноросійських політичних сил після першої ейфорії, викликаної поваленням самодержавства, почали вбачати в українському рухові загрозу. Партії, що увійшли до Тимчасового уряду, виявилися не готовими йти далі скасування особистих національно-культурних і релігійних обмежень. Для них була не лише альфою, але й омегою змін у підходах до розв'язання національного питання постанова Тимчасового уряду від 2 квітня (20 березня) 1917 р.. «Про відміну віросповідних та національних обмежень». Цим документом скасовувалися усілякі обмеження громадян, зумовлені національним походженням та вірою, та дозволялося вживати «інші, окрім російської, мови й говори в діловодстві приватних товариств, при викладанні в приватних навчальних закладах різного роду та при веденні торгових книг».
Це рішення, яке більшовицький фахівець з національного питання С. Диманштейн згодом образно назвав скасуванням «зоологічної форми національного гноблення для окремих особистостей», було необхідним, але в тих умовах уже недостатнім. Адже, як цілком слушно відзначав Диманштейн, «національності в цілому прав не отримували». Воно не могло задовольнити український національний рух, що стрімко розширювався, і в тому числі охоплював армію. Більшовицьке керівництво, що уважно стежило за настроями суспільства, сповна використало їх для себе.
7 квітня (25 березня) 1917 р. газета «Правда» опублікувала статтю Й. Сталіна «Про скасування національних обмежень». У ній аналізувалася вказана постанова Тимчасового уряду та окреслювалося більшовицьке бачення подальших перспектив. Сталін відзначив: «Тимчасовий уряд, що його підганяла поширювана революція, мусив зробити цей перший крок до розкріпачення народів Росії, і він зробив його». Постанову Сталін схвалив, однак наголосив: «Було б неприпустимою помилкою думати, що цей декрет достатній для забезпечення національної свободи, що справа визволення від національного гніту доведена вже до кінця». Насамперед він розкритикував мовну обмеженість постанови, цілком слушно поставивши риторичне питання: «Хто не розуміє, що це означає узаконення нерівноправності націй щодо мови?»
Під наведеними Сталіним аргументами міг підписатися навіть радикальний представник українського національно-визвольного руху. Далі він зазначив: «Хто хоче встановити справжню національну рівноправність, той [...] повинен від скасування обмежень перейти до позитивного плану, який забезпечує знищення національного гніту». Щоб досягти національної рівноправності, на погляд Сталіна, потрібно насамперед проголосити «політичну автономію (не федерацію) областей, які складають цілісну господарську територію з особливим побутом і національним складом населення, з „діловодством“ та „викладанням“ своєю мовою». Другим пунктом він визнав «право на самовизначення для тих націй, які з тих чи інших причин не можуть залишитися в рамках державного цілого». Такі настанови були органічним продовженням лінії В. Леніна, спрямованої на публічну демонстрацію відсутності національних упереджень в програмових засадах РСДРП(б).
Бачимо, що Сталін на початку революції публічно ототожнив право націй на самовизначення з відокремленням від Росії, тобто із здобуттям незалежності. Важлива деталь: він фактично повторив ленінські настанови про обласну автономію як план державного устрою Росії і так само, як і Ленін, категорично виступив проти федерації. 10 квітня (28 березня) 1917 р. «Правда» навіть опублікувала окрему його статтю з цього приводу з промовистою назвою «Проти федералізму», висновок якої був однозначним: «Федералізм у Росії не розв'язує і не може розв'язати національного питання [...]. Федерація не задовольняє і не може задовольнити інтересів демократії».
Федерація на той час розумілася і публічно тлумачилася більшовиками як «союз рівних». При цьому децентралізація управління у державі, тобто передання вагомої частини владно-управлінських повноважень суб'єктам федерації, вважалася характерною рисою федерації. Таку форму державного устрою через місяць після повалення самодержавства більшовицькі керманичі ще категорично заперечували. Однак у суспільних настроях, насамперед в Україні, ідея федерації (у тому ж таки розумінні децентралізації) набувала популярності. До того ж у працях діячів українського національно-визвольного руху поняття «автономія» та «федерація» були синонімами. Тому невдовзі, щоб не протиставляти себе національно-визвольному рухові, тобто з огляду на настрої суспільства, більшовицькі керманичі почали остерігатися публічно критикувати ідею федералізму і здебільшого намагалися не порушувати цього питання. Так, уже в резолюціях з національної питання «квітневої» (7—12 травня (24— 29 квітня) 1917 р.) конференції РСДРП(б) проблема федеративного устрою була залишена поза увагою. Наполегливо демонструвати своє бачення, яке суперечило суспільним настроям (особливо за межами великоросійських регіонів), більшовицьке керівництво вважало недоречним, а нової позиції у цьому питанні воно ще не сформувало.
Натомість підтвердилася актуальність гасла про «право на відокремлення». Його декларування сприяло формуванню образу більшовиків як прихильників національної рівноправності і, головне, було дієвою зброєю у війні за зниження авторитету більш впливових на той час загальноросійських політичних сил — меншовиків та соціал-революціонерів. Відповідна платформа з національного питання, у якій «право на відокремлення» категорично підтверджувалося і навіть посилювалося, була запропонована Сталіним та Леніним на «квітневій» 1917 р. конференції РСДРП(б).
Частина делегатів, серед яких значну групу становили представники зросійщеного індустріального пролетаріату з національних регіонів і передусім з України, була налаштована проти підтвердження цього положення. Аргументуючи свою точку зору, Сталін прирівняв заперечення права націй на відокремлення до відмови «від тактики використання з метою знищення імперіалізму всяких революційних рухів у надрах пригноблених національностей». Це було неприпустимо, тому він зазначив: «Ми повинні підтримувати усілякий рух, спрямований проти імперіалізму».
