"руська земля" у вузькому значеннi

Однозначно відділяв Московію від Русії визначний польський дослідник Меховський 727. Згідно студій О. Мильникова під нею він "розумів в основному українські, а почасти білоруські і західні російські області, що входили до складу Великого князівства Литовського і Польщі. Цю Руссію він ототожнював з Роксоланією і пояснював, що "на чолі народу руського (Ruthenorum)... стоять знатні люди з поляків" 728. Окремо Русія і Московія серед інших слов’янських народів згадані в трактаті про походження слов’ян, виданому далматинцем Винко Прибоєвичем 1532 року в Венеції. Втім, згідно студій О. Мильникова "принцип, за яким перелік складено, не етнічний, а територіальний, що підкреслюється назвою розділу ("Слов’янські землі", а не "Слов’янські народи"). Утім, цей принцип проведений непослідовно..." 729. "Русію з Московією" згадано в описі слов’янського світу німецького протестантського автора Вілібальда Пиркхаймера (1470 — 1530) 730. Значне поширення, в тому числі і в українських землях мала німецька "Космографія" Себастіана Мюнцера (1489-1552), яка протягом XVI ст. витримала декілька видань німецькою мовою та латиною, і поширювалась також у списках. Тут у розділі "Про московитів" є дві короткі справки "Ройси" та "Московська земля". В першій описано українські землі (Русії чи Рутенії), а в другій — Московію 731. В хроніці польського історика Бєльського також згадані окремо Москва і Русь 732. Певна подібність до переліку слов’янських народів, яку знаходимо у "Синопсисі", міститься в тексті Кромера: "Нині серед цієї нації (слов’ян — І.Ж.) нараховуються багато сильних народів, а саме ройси, яких по-більшості називають рутенами, потім волинці, московити, булгари, раци, сервіани, боснійці, каринтійці, кроати чи храбати. Так само ті, котрі живуть в Далмації, Іллірії, Істрії і у Угорських горах, всі разом називаються славами..." 733. Так само окремо лужичани, подольці, волинці, рутени і московіти згадані як окремі народи в книзі Гван’їні 734. В своїй книзі "Царство слов’ян" (1601) Орбіні писав, що "до нації і мови слов’янських відносять не тільки ті, хто живуть в Далмації, Іллірику, Істрії й на Карпатах, але також численні інші великі і могутні племена (genti) болгари, расції чи рассіани, серби, босняки, кроати, п’ятигорці, котрі житла мають на п’яти горах, русси, подолії, поляни, московіти і черкаси; частково і померанці й ті, що живуть біля венеціанської затоки, і до ріки Альбії (Ельби), залишки яких і нині називаються германськими слов’янами, і вінди чи вінді, нарешті, і лузації, касубії, морави, полони, литуани, слези и боеми..." 735.

В "Латино-польському лексиконі" (1564) Яна Манчиньського (1516-1587) поміщене "Послання про походження венетського польського чи слов’янського народу", первісно написане Меланхтоном для карти Польщі, виданій В. Гродецьким в Базелі (1559). Підкреслюючи спільність походження і мовну спорідненість слов’янських народів, Меланхтон писав, що в "Польщі і сусідній Русії, в Ілліриці й на берегах Балтики, в більшій частині Німеччини однаково звучить хенетська мова (Henetam linguam)". О. Мильников пише, що "про погляди самого Манчинського на склад слов’янства можна судити за наведеним у підзаголовку до його "Лексикона" докладним переліком всіх націй, королівств і народів, котрі використовують слов’янську мову": "Це є русси чи рутени або роксолани, мазовії, подолії, волинії, литвани, самогити, прусси чи прутени, касубії, освцименси, заторіенси, померзни, богеми, морави, сілезії, далмати, кроати, босненси, гунни, авари, рами, раці, мезії чи місії, серви чи серби, булгари, галиціенси, лодомерії, комани чи клумани, карніолани, посегани, фріульці, Істрії, Іллірії, галати чи кочоменси, вандали, московіти і частина каринтійців". Далі О. Мильников відзначає: "Не слід дивуватися, що Манчиньський включив у цей перелік мови народів, що до слов’ян ніякого відношення не мали. Крім причин, про які буде сказано нижче, визначену роль грав і психологічний фактор. Постановка в один ряд з відомими народами стародавності (а галати до того ж згадувалися в Біблії) слов’ян покликана була підтвердити прадавність і просторість їхнього розселення на сході Європи. Це, по суті, мав на увазі Манчиньський, коли в присвяті "Лексикона" польському королю Сигізмундові писав: "Слов’янська мова є найдавнішою і тому поширена вдалину і вшир і вживається в багатьох державах" 736.

Проте, найбільшим переліком слов’янських народів (тут їх нараховано аж 60) є "Алфавітний перелік народів, що використовують іллірійську мову", що став частиною твору Митридат (1555) швейцарського автора Конрада Геснера (1516-1558). Тут фігурують, зокрема Московіти (Moschi, Moscovitae), новгородці (Nugardi), псковичі (Plescovii, Plescovience), подольці (Podolii), Руссани чи Рутени (Russani, Rutheni) 737. Висновок О. Мильникова, що тут "багато етносів тоді і пізніше кваліфікувалися не стільки за етнічною, скільки за адміністративно-державною, земською ознакою, хоча мова і не ігнорувалася" 738 в даному випадку не відноситься до ситуації навколо назв східнослов’янського населення, оскільки тут було тільки дві держави, а етносів названо більше, в тому числі, й тих, що знаходилися на території Московії. О. Мильников тут відзначає, що Геснер "або виносив на один таксономічний рівень етнонім і його локальні різновиди (московіти, новгородці, псковичі, смоленці; поляки, силезці, мазовшані і т.д.), або назви регіональних частин етносу сприймав як кілька самостійних народів (чотири позначення для словенців), або використовував загальне найменування для різних слов’янських народів (рутени)". Але, в усякому разі, стосовно східнослов’янських народів ми цей висновок можемо відкинути. Псковичі, новгородці, а також смоленці (останні довго перебували в складі Литовської держави) дійсно ще й в XVI ст. суттєво відрізнялися від власне московітів. Це ж стосується відмінностей між власне рутенами (населенням Центральної України) та білорусами (яких часто плутали з литовцями) і західними українцями (тут подольцями).

Так само окремо Рóссія відмічена окремо від Московії у атласі Абрахама Ортелія (1529-1598) 739.

Щонайрозгорнутішу картину слов’янства, з використанням (а частково і з дослівним повторенням) відповідних місць із творів Стрийковського, Баронія, Гван’їні й інших авторів, містить український Хронограф. Тут повідомлялося, що до слов’ян "личатся не тилько тые, що Далмацию, Иллирик, Карваты, Истрию и Венгерские горы держат, але и все иншие, на всходних и полночних панствах наймужнейшие народы и найболшие, котрые колвек словенского языка уживают, яко то Болгары, Босницы, Сербове, Карвати, Иллирикове, Карнове, Натрове, Рацове, Далматове, Боргунды, Стырийчикове, Поморяне, Подоляне, Волынцы, Русь, Волошья, Мултани, Петигорци, Черкеси, Литва, Москва, Кашубове, Вадалитове, Сленжаци, Мораване, Богемове, Чехове, Поляки, Мазурове, Прусы и иншие, а во всех тых провинциах от Окиану Ледовитого... до Мора Межиземского и Адриатицкого, люд языка словенского знайдуется, ач колвек много их от отчизного жития, обичаи в обичаи, и народи отменили, яко Босняки, Болгаре и инныи в Турецкий и Вергерский, а Петигорци и Черкеси в Татарский, Месийчикове, Поморяне, Сленжаци в немецкий, Поляки, Литва, Мазурове, з нами з Русью, перестают, Стирыйчикове, Карнове, Истрове, Иллирийчикове, з Влохи згожаются, а еднак тыи вси, хотяй межи обцыми народами розсеялися, и роспрошени суть, отчизным еднак языком, а звлаща по селах Словенским, щось трохи отменивши мовят" 740.

Згідно студій М. Максимовича, в українських документах етнонім "Рóссія", з’являється не раніше кінця XVI ст. 741 Втім, зважаючи на незначний обсяг писемних пам’яток того часу, що дійшли до наших днів, цей висновок може бути й помилковим. На це наштовхує нас такий чинник: згідно студій того ж М. Максимовича, до титулу Київських і всія Русі митрополитів вона увійшла замість топоніма "Русь" за Михаїла Рогози 742, і була сприйнята наступними як православними, так і уніатськими митрополитами 743. На разі, цей висновок є невірним. Матеріали давньоруської сфрагістики свідчать, що грецький топонім "Рóссія" був уже широко використовуваним, як мінімум з XI ст. На сьогодні відоме використання цього титулу в печатках митрополитів: Феопемпта (згад. 1039 р.) 744, Єфрема (згад. 1055 р.) 745, Георгія (1062 — бл. 1075 рр.) 746, Миколая (згад. під 1102 р.) 747 та Михаїла (1131-1147) 748, а також деяких князів: Володимира Мономаха 749, Андрія-Мстислава 750, дружини князя Олега-Михаїла Святославича († 1115 р.) грекині Феофано 751.

Цікаво відзначити, що, власне, до середини XVII ст. назва "рóсси", "роксолани" була лише церковною та етнічною (також з церковним відтінком, оскільки чинники спільності віри на той час грали значну роль в поняттях етнічної спільності 752). Як правильно відзначав І. Шевченко, аж до могилянського часу українці ніяк не ідентифікували себе політично з Московією, і відзначали спорідненість лише родову й релігійну, вважаючи своєю Батьківщиною польсько-литовську державу: "...Могила в політичному відношенні залишався анти-московітом. Він вихваляв його благородних адресатів "рутенів", які самі, або їхні предки брали участь в кампаніях проти Москви на службі Польського короля... Коли брат митрополита Йова Борецького Андрій згадав у розмові з Могилою про можливості союзу між Московією і Руссю, Могила, як кажуть, відповів, що за одного цього було достатньо, аби Андрія Борецького посадили на кіл" 753.

Як ми уже відзначали, в літературі звичайно прийнято вважати головною ідеєю "Синопсиса" ідеологічне обґрунтування приєднання українських земель до Московії. Дійсно, в "Синопсисі" ми не зустрічаємо неприйняття московітів та їх церкви. Це, власне, і спричинилося до вищезазначеного висновку дослідників. Проте, насправді справа виглядає далеко не такою простою. Автора "Синопсиса" можна, без сумніву назвати панславістом (вірніше, панславістом православним). Проте, його панслов’янські ідеї відрізнялися від аналогічних, поширених серед російської інтелігенції XIX ст. одним суттєвим нюансом. Серцем слов’янського православного світу він без жодного сумніву вважає Київ і Центральну Україну, яку й називає Руссю, Рóссією, Роксоланією. Наприклад у переліку європейських народів, поданому в розділі "ПРО ЄВРОПУ" (стор. 42) серед переліку європейських країн знаходимо такі слов’янські народи: "...Слов’яни (вірогідно маються на увазі Словени Новгородські — І.Ж.), Русь, Москва, Польща... Пруси, Чехи, Сліонсько, Морава... Сербська, Болгарська і Боснійська земля...". Нижче в розділі "ПРО НАРОД САРМАТСЬКИЙ І ПРО НАЗВУ ЙОГО" (стор. 43) знаходимо ще один перелік найближчих до України народів "москва, рóсси, поляки, литва, поморяни, волинці і інші". Таким чином, тут до окремих народів віднесено не лише московітів 754, але навіть західних українців, які дійсно, як ми знаємо, відрізняються значними відмінностями у культурі, і саме у XVII ст., у зв’язку з поширенням тут уніатства починається значна асиміляція ними польських та інших західноєвропейських впливів, що нині дають себе знати, як у культурі, так і в місцевих діалектах. Виходячи з вищезазначеного, можемо однозначно свідчити, що топонім "рóсси" чи "рóссіяни" означає в "Синопсисі" самоназву жителів Київщини та Центральної України загалом. Цей висновок підтверджується аналогічним застосуванням цього терміну практично у всіх українських писаннях XVII ст. — Paterycon’і, слов’янському Патерику, Густинському літописі, "Житіях святих" свят. Димитрія Туптала, тощо.