Вій-ник

— О! Ці кулони чудові, просто прекрасні, але я ще в процесі отримання дозволу, — розвів руками Ногейра. — Я хотів запитати, чи ви не зачаровуєте ритуали, що втратили свою магію? В мене є деякі колеги, у котрих якраз закінчується місячний термін.

— Звісно! Ми знаємо такі замовляння, — енергійно кивнула Оленка.

— Ну тоді чекайте гостей, — знову блиснув рядом рівних зубів Савіо.

Іноземний купець нарешті залишив їх самих. Велет спочатку було хотів з'ясувати у сестри щодо її дивної поведінки, але стикнувся з занадто емоційною і малоінформативною відповіддю. Налетівши на глуху стіну, він був вимушений відступити. Так і пройшов їхній день.

Вони продавали товари та слухали, як на сцені ярмарку грають різні музиканти, співають кобзарі та розігруються спектаклі. Нажаль, побачити щось поміж людських силуетів було неможливо, та що поробиш?

Після ярмарку біля будинку Балів їх уже чекали пацієнти. Оленка досить швидко прийняла їх усіх, надавши всю можливу допомогу. Велет у це не втручався. Він не відчував себе повноцінним знахарем, це була не його справа. Звісно він знав декілька хитринок, але змагатися в цьому мистецтві з сестрою уже давно перестав. Саме тому на час ярмарку вони розділили обов'язки, Оленка лікувала, а Велет заряджав ритуали.

Ближче до вечора старші сестри Баль, ровесниці Оленки, вмовили її піти на вечорниці. Велет нагадав сестрі, що Віт наказував їм триматись купи. Але Олена тільки відмахнулась. Зорян та молодші Балі, намагаючись втішити хлопчика, казали що там не так вже й цікаво. Тож зрештою хлопець заспокоївся, та влігся спати.

На ранок Велет прокинувся з чудовою ідеєю. Якщо вже Олена продовжує ігнорувати його персону, то чого вони мають сидіти за прилавком удвох. Особисто йому хотілось побачити ярмарку з точки зору простого гостя та покупця. Він запропонував Олені торгувати по черзі. Поки один продає — інший розважається, а в другій половині робочого дня вони поміняються. Як автор ідеї, він, хоч і з боєм, але виборов собі право першим відірватись від прилавку.

Віт звісно не був таким вже тираном, останній день ярмарку вони могли витратити на гуляння та покупки всього що їм впаде в око. Старець навіть виділив кожному із них незначний бюджет. До того ж він дозволив їм гроші, отриманні від замовлянь ритуалів, та лікування залишити собі. Щоправда, вони з Оленою вирішили підрахувати зароблені гроші та поділити їх в самому кінці. Менше з тим, хлопчик мав при собі непогані гроші. Мабуть, якби хтось знав наскільки важкий його гаманець, то нечиста на руку людина могла б і ризикнути, зрізавши його. Проте навряд чи хтось зважиться. Слухи про двох молодих ворожбитів уже ходили ярмарком. Навіть не дивлячись на їх молодий вік, певно тут і зараз не знайдеться настільки вправного, або ж відчайдушного крадія.

Неспішний огляд, який хлопчик почав із самого більшого кола ярмарку показав, що п'ять динаріїв, котрі виділив йому Віт, то досить солідна сума. Наприклад середня ціна за корову чи за спокійного мерина була в межах трьохсот грошей. Правда гарний бойовий кінь вже коштував в цілих п'ять разів більше. Радувало те, що поки що хлопчику можна було не задумуватись про подібні покупки. Насправді тільки остаточно повіривши, що Віт справді відправляє їх на базарище, Велет уже знав, що буде його головною покупкою.

Метальні ножі!

Знайти щось подібне у них в селі було неможливо. До цього часу Велет тренувався на двох ножах, що належали пану Андрію, а ж хотілось мати щось власне. У них в Сеньківці хоч і був власний коваль, але його майстерність була не надто високою. Він робив прості саморобки для сільських потреб, але ніколи не кував ні бойового кинджала, ні козацької шаблі, ні чогось подібного. Отож швидко прицінившись, хлопчик відправився на цілеспрямовані пошуки прилавків із холодною зброєю.

На весь ярмарок знайшлось цілих чотири прилавки зі зброєю. В одній продавали тільки вогнепальну: пістолі, мушкети, аркебузи та інше. Проте ціни там були такі, що тільки слину пускати і можна. В наступній метальних ножів не знайшлось. Тож хлопчик приділив увагу тим двом, що залишились. Він не був великим експертом, що очевидно, враховуючи вище перераховані причини. Отож йому доводилось опиратись на раніше отримані поради від пана Андрія. Звісно було б краще, якби чоловік був присутній при виборі, але старший Баль з самісінького ранку відправився на рибалку.

Після скрупульозного вивчення, та довгих розмов із продавцями Велет таки підібрав собі гідний набір — вірніше два набори по три ножа. Це були за своєю суттю звичайні смужки гарного металу. Заточені з двох сторін вони були важкими, та довгими, не зовсім під руку хлопця, але ж і брав він їх так би мовити "на виріст". Руків'я теж були металеві, не дерев'яні чи ще які — простий голий метал.

Покупка вийшла дорогою, довелось віддати маже всі гроші, дані Вітом. Запекла торгівля із продавцем зберегла хлопчику тільки половину динарія.

Таким чином, звільнивши вміст гаманця, він пішов міняти сестру, що певно вже зачекалася його, та своєї черги за покупками.

— Ти чого так довго! — сердито запитала вона.

— Задивився на виставу у ляльковому театрі! — чесно зізнався він. — Ти собі не уявляєш, як це неймовірно! І ось, дивись що я купив!

— Так-так, — не слухаючи брата промовила Оленка. — Тепер моя черга! Ввечері зустрінемось.

Провівши дівчину поглядом, хлопчик повернувся до розгляду своїх власних скарбів! Та довго роздивлятись, і пробувати леза на гостроту йому не дали покупці. Третій день ярмарку виявився не таким багатим на прибуток, як другий, але все одно кращий, ніж перший, ну, хоча б його друга половинка. Оленка так і не повернулася, навіть коли всі продавці почали збиратись.

"Скоріш за все занадто захопилась всіма тими дивовижами, що міг надати ярмарок,"— думав Велет. Отож він сам зібрав товар, та вирушив до будинку озерних Балів.

Оленка повернулась додому тільки під самісінький вечір, чим змусила брата серйозно перенервувати.

— Де ти була?! — склавши руки на грудях запитав він.

— Гуляла, — закотивши очі промовила вона та пройшла до кімнати.

— Цілісінький день? — запитав він вставши у дверях.

— Так. А в чому проблема? Що не можна було?

— Ти запланувала зустрічі з хворими, та певно забулась про них!

— Ох, матінко! Точно! Зовсім із голови вилетіло! — розпачливо вимовила вона.

— Я прийняв їх, — трішки спокійніше промовив хлопчик. — Добре, що там не було нічого важкого. Але все ж таки це не моє...

— Дякую, Велет, — Оленка упала на ліжко. — Я здається втратила зв'язок з реальністю, та перестала рахувати час.

— Справді? Так сподобався ярмарок?

— Що? Ярмарок? Ну так..., до того ж я зустріла Савіо, він теж робив покупки.

— Цей іноземець? — нахмурився Велет. — Тобі не здалось що він якийсь дивний?

— Дивний? Ха-ха! Велете, ти що?! Він дивовижний! — пропищала вона в подушку.

— Ей, що це з тобою?

— Ти ще занадто малий, аби зрозуміти це.

— Я тебе справді не розумію, але Оленко, прошу, будь уважнішою із цим Савіо... як там його. Він мені не подобається. А ти пам'ятаєш що казав нам Віт про інтуїцію.

— Він нам багато чого казав! — вибухнула дівчина. — А ще більше так і не розказав!

— Про що ти говориш?

— Матінко, Велет! Чи тобі не здається що Віт нас аж занадто опікає?

— Він пустив нас на ярмарок.

— Отож! Мені шістнадцять років, а я вперше вирвалась за межі села! Чи це нормально?

— Я не...

— А чи взагалі розповідає він нам усю правду? Чому мовчить про себе? Ти окрім його імені хоч щось знаєш про нього? Чи це не підозріло?

— Стривай! Що ти намагаєшся сказати? — хлопчик замахав руками. — Я заплутався. В чому ти його звинувачуєш?

— Я не знаю! Я просто кажу, що він не говорить нам всього, а ми до цього часу вірили йому, немов якомусь священнику! Наприклад, що він нам казав про Тюш?

Велет потер перенісся, та, скривившись, намагався згадати:

— Тюш — то підземне, закрите місто в східній частині Гетьманщини. Єдине у нас і одне із небагатьох по всьому світу міст, що залишились у народу чудів.

— Ось, ось про що я говорю! Савіо розповідав мені, що уже не раз бував у Тюші! Місто не закрите! Вірніше попасти туди можуть хоч і не всі, але якщо постаратись — то це реально.

— І ти віриш якомусь іноземцю, котрого бачиш другий раз у житті більше, аніж нашому вчителю?

— А чому б і ні?! Яка між ними різниця?! — зіскочивши із ліжка випалила дівчина. — І знаєш що? Савіо запропонував мені місце в каравані! Вони якраз їдуть в сторону Тюшу, і це ідеальна можливість перевірите все самій!

— Що? — по справжньому розгубився Велет. — Про що ти говориш?

— Я ще не погодилась, — трохи зніяковіла дівчина. — Але я думаю над цим, і чим більше, тим краще розумію, що не хочу чекати поки мені виповниться двадцять, тридцять, сорок чи ще бозна скільки років, аби мене знову випустили із нашого ведмежого закутка!

На цьому їхня розмова і закінчилась. Оленка здається виговорилась, і Велет був настільки спантеличеним, що не знайшовся, що на це все відповісти. Залишивши сестру наодинці, він вийшов на вулицю. На вулиці відчувалась приємна прохолода. Така переміна в температурі, коли в день була спека, а ввечері — холоднеча, натякала на кардинальну зміну погоди в подальшому. Про це говорив і туман, що розповзався густим килимом зі сторони озера.

Велет скористався драбиною, та швидко викарабкався на дах сараю. Із висоти він заворожено роздивлявся, як землю вкривала густа біла димка. Поступово вона підіймалась доверху, але це відбувалось так повільно, що здавалось нереальним. Ще трішки і можна було повірити, що ти зараз не на даху сільського сараю, а на палубі козацької чайки, пливеш по Чорному морю в далеку Туреччину. Навкруги тиха, непроглядна ніч, і ти можеш орієнтуватись тільки на яскраві небесні крапочки.

Ілюзорну ідилію порушив дівочий сміх. Із туману винирнули дві точені фігури у гарному вбранні з квітковими віночками на головах. Дівчата підійшли ближче, і Велет нарешті впізнав їх. То були старші діти місцевих Балів. Сестри-близнята Віра та Надія. Де б хлопчик їх не бачив, вони завше ходили парою, а ще, певно, вони полюбляли вечорниці. Адже це саме вони вчора вмовили Оленку піти з ними.

Заморившись, вони всілися на лавку біля сараю, певно не помітивши, що зверху сидить хлопець.

— Гарно погуляли, — промовила Віра, чи то Надія — розрізнити їх було майже неможливо.

— Ох, це точно, так натанцювалася, що мене ноги не носять, — відповіла її сестра.

Дівчата прийнялись голосно перешіптуватись та перемивати кісточки знайомим, подружкам та взагалі усім, кого бачили сьогодні. Велету стало якось ніяково, не дуже хотілось підслуховувати чужі розмови. Але й просто злізти з даху непоміченим було неможливо. Довелось сидіти, та намагатись не слухати безглузді дівочі балачки. Через деякий час хлопчику здавалось, що пройшла ціла вічність. Він вже почув море безглуздої інформації, і в нього склалося таке враження, що ще трішки і його голова лусне, як перестиглий кавун. Допомагало лише те, що він поняття не мав про кого вони говорять, не був особисто знайомий із цими людьми, і це хоч якось допомагало пропускати деякі чутки між вух. Здавалось, що ще трішки і він нарешті опанує ту рятівну медитацію, яка допоможе йому відключити свій слух. Проте всі його зусилля канули в літу, коли він почув ім'я Савіо Ногейра.

Віра та Надія обговорювали цього іноземця та Оленку. Так-так саме його сестру! Обережно підповзши ближче до близнючок Велет нагострив вуха. Через п'ять хвилин він дізнався трішки більше про свою сестру. Якщо вірити словам цих базік, то виходило що Оленка "по вуха втріскалась" в іноземця. Виявляється, на вчорашніх вечорницях вони випадково зустрілись, і майже весь вечір провели удвох. І сьогодні сестри бачили, як вони у другій половині дня разом гуляли по ярмарку.

Велет не став слухати про те, якою чудовою вони будуть парою, та які гарні у них будуть дітки. Це вже було занадто. Весь цей ланцюжок дивних збігів, та незрозумілих змін, що відбувались з його сестрою, все це переповнило чашу терпіння хлопчика. Він більше не буде ігнорувати свою інтуїцію. Ситуація, що назріла потребує рішучих дій, і він був готовий до них.

Хлопчик відповз на дальній куток даху та, прикривши очі, почав шептати замовляння.

— Я до себе взиваю, власну хару замовляю. Нехай повз проходить погляд раптовий...

Він вивчив його зовсім недавно і тому спочатку не хотів ризикувати і застосовувати для того, аби злізти непоміченим із даху. Але зараз ситуація змінилась. З відводом очей чи без нього, але він має зробити задумане. Зачитавши слова до кінця, він глянув на власну руку. Нічого не змінилось, що і не дивно. Особисто для нього нічого і не повинно змінитись. Є тільки один спосіб перевірити, чи воно подіяло. Подолавши сумніви, хлопчик рішуче направився до драбини, та, не опускаючи голови, спустився донизу. Сестри продовжували про щось щебетати, зовсім не звертаючи увагу на те, що буквально в двох-трьох кроках від них з'явився хтось чужий. Велет тихо видихнув та криво посміхнувся, але дивитись на близнючок не став. Зараз він використав простеньке замовляння, котре мало цілу купу недоліків та слабких місць. Одним із них було те, що ворожбиту не варто було прискіпливо дивитись на когось. Деякі чуттєві особистості могли відчувати на собі такі погляди. Хоча вправні химородники діяли навпаки, коли вони використовували відвід очей та власну ілюзорну магію, то дивлячись вам у очі, вони тільки посилювали ефект. Але Велет не мав явного хисту до химородництва, так, знав декілька простих трюків.

Молодий учень знахаря вибіг з подвір'я та поспішив в сторону ярмарки.

Багато хто з приїжджих продавців та покупців базарища поселились у мешканців Озерного. Велет знав, що місцеві за крихітну плату раді прихистити у себе певну кількість гостей. Пан Андрій, наприклад, своїм родичам не платив, але кожного разу привозив їм якісь дарунки та гостинці.

Проте село не могло прихистити всіх охочих, і тому в стороні від ярмарку розбивалось справжнє наметове містечко. Всі, хто не знайшов собі нічлігу в Озерному, селились в цьому містечку. Якщо вірити словам сестер близнючок, то Савіо Ногейра теж мешкав там.

Велет так задумався над тим, як він буде шукати серед десятків палаток одну єдину, що не помітив як із-за рогу, йому на зустріч вийшов чоловік. Тільки якимось дивом хлопчик зумів відскочити в сторону, та ледве втримався на ногах, гасячи інерцію. Чоловік зупинився, та нахмурився. Краєм ока хлопчик побачив, що це був його односелець, дід Судомир. Старий повільно покрутив головою зі сторони в сторону, та, здалось, на мить затримався на тому місці, де застиг хлопчик. Велет уже подумав було, що його маскування спало, але старий козак тільки пробурчав під ніс щось нерозбірливе, сплюнув та пішов своєю дорогою.

Коли Велет підходив до наметового містечка, то все ще не знав з якої сторони починати пошуки, але коли оглянув покриту туманом місцину, то певні думки все ж з'явились. Було погано видно, тому він був змушений обійти наметове містечко по колу. Тепер він точно знав, що деякі намети розташовувались дещо на віддалі від основного скупчення. Його логіка була проста. Якщо іноземному торговцю, все ж таки справді є що приховувати, то він буде намагатись тримати дистанцію між собою та іншими. Вирішивши для себе так, хлопчик почав пошуки саме із цих палаток. Ніч та туман немовби підігрували йому, більш ідеальних погодних умов для пластуна важко й уявити.