Покинуті маєтки Медведчука не давали жодних підказок. До одного з них у середині березня потрапила група активістів — і застала будинок під реставрацією[281]. На підлозі лежали стоси картин і антикварних речей. На території маєтку виявилася бутафорська залізнична станція з російською назвою «Дальняя» — «Дальня», — де стояла копія старовинного пульманівського вагону-ресторану: стеля з вітражами, бар із посудом, на якому зображено імперського орла Росії. На дозвіллі Медведчук із родиною вочевидь любили вдавати, ніби подорожують залізницею на кшталт аристократів дев’ятнадцятого століття. Світлини вагона-ресторана розлетілися соцмережами, а Медведчук став героєм мемів. Під час розмов із депутатами та представниками служб безпеки я взяв собі за звичку запитувати, куди він подівся. Відповіддю зазвичай було знизання плечима, іноді — погляд із підозрою.
— Чого вас узагалі це цікавить? — запитав один член партії Зеленського. — Такі фігури не мають майбутнього в Україні. Російський політичний проект сконав.
Він мав рацію, і ось тепер доказ висів на сторінці Зеленського у фейсбуці: світлина Медведчука з розкуйовдженим волоссям, геть не схожа на той бездоганний образ, що він завжди плекав. Головна спецслужба України — СБУ — невдовзі оприлюднила деякі подробиці. Друг Путіна намагався втекти з України, замаскувавшись в однострій українського солдата. Співробітники СБУ затримали його в передмісті Києва — Медведчук прямував на зустріч із російськими агентами, що мали завдання його евакуювати. Реакція на Банковій була несамовитою. Дехто з радників Зеленського хотів привезти Медведчука в кайданках як трофей на першу зустріч з Путіним, яку обидві сторони все ще сподівалися влаштувати.
— Маємо багато російських полонених і сподіваємося обміняти їх, усіх на всіх, — казав головний переговорник Давид Арахамія.
Він точно не знав, наскільки Медведчук виявиться цінним для Кремля. Скільки українських полонених віддасть за нього Путін?
— Маємо дві теорії, — поділився зі мною Арахамія. — Перша: як близький друг, як член родини, Медведчук дуже цінний. Друга: він нічого не вартий. Усе, що Медведчук украв, усі гроші, які йому надсилали, мільярди доларів на створення мережі прибічників, прихильників режиму, які в разі окупації перебрали б на себе владу — усі ті гроші витрачено на яхти й хутра, на машини й хабарі. Тож він, можливо, узагалі не цінний. Ми не знаємо позиції Росії.
Утім, важливість його затримання для морального духу українців було важко переоцінити, а за кілька днів він лише підвищився, адже генерали принесли Зеленському ще одну гарну новину. Чотирнадцятого квітня українські військово-морські сили випустили дві торпеди по флагману Чорноморського флоту РФ, крейсеру «Москва». Він був гордістю російських військово-морських сил, мав екіпаж із понад п’ятисот моряків, а тепер палав і стрімко тонув. Ця атака надала нового сенсу бойовому гаслу українців «Русскій воєнний корабль, іді на*уй!». Гасло вибивали на футболках і друкували на поштових марках разом із зображенням «Москви», охопленої полум’ям.
Того ж тижня Збройні сили України нанесли низку високоточних ударів по російських цілях, убивши принаймні одного генерала. Розвідувальні дані з американських супутників відіграли важливу роль у цих атаках, які оголили структурний недолік російської армії. Вона досі покладалася на жорстку ієрархію Радянського Союзу, що не дозволяло молодшим офіцерам приймати рішення самостійно. Коли на полі бою виникала проблема, розв’язувати її приїздили високі чини — і потрапляли під удари українців.
Разом ці перемоги справили вражаючий ефект на Зеленського з командою. Ще кілька тижнів тому вони ховалися в бункері та мали сумнівні шанси на виживання. Нині ж спостерігали, як множаться втрати серед загарбників. Російські командири поверталися додому в трунах, і за два тижні боїв на Донбасі загинуло більше російських солдатів, ніж США втратили за двадцять років війни в Афганістані. Нехай заслуга за цей зсув у війні належала понад усе Збройним силам України, вирішальну роль зіграв талант Зеленського як комунікатора. Він із командою забезпечив поставки зброї, якої армія потребувала для продовження боротьби. Протягом весни Зеленський виступав у середньому з однією промовою на день, охоплюючи геть різні заходи та зібрання: парламент Південної Кореї, Світовий банк, церемонію вручення музичної нагороди «Греммі». Кожна промова складалася під конкретну авдиторію. У зверненні до Конгресу США Зеленський згадав Перл-Гарбор і теракт 11 вересня. Парламент Німеччини почув про Голокост і Берлінський мур. Коли ці зусилля почали давати плоди у вигляді сталих поставок зброї від Заходу, Зеленський та його команда змогли значно легше уявити шлях до перемоги.
— Ми вже не просто виживаємо, — сказав мені за кілька днів по тому, як потопили «Москву», радник Зеленського Олексій Арестович. — Ми перемагаємо, і від цієї нової ролі президент відчуває потужне піднесення. Купається в ньому, віддає накази, як Наполеон перед битвою. Думаю, це щось у ньому пробудило, — додав Арестович. — Якусь внутрішню силу.
Місяці по тому Зеленський описуватиме свої почуття на цьому етапі війни таким самим висловом — «внутрішня сила». Він порівняв його зі змаганням із рукоборства, коли твій зап’ясток от-от торкнеться столу.
— Аж раптом, усім на подив, ти підіймаєш голову, чуєш оплески — і починаєш тиснути на руку суперника з новою силою.
Ця переміна подарувала Зеленському стійке відчуття впевненості в тому, що війна тепер рухатиметься за тією ж траєкторію, нехай до кульмінації ще й далеко. На самоті, подалі від радників, Зеленський намагався себе осаджувати, бути скромнішим в оцінці своїх шансів на перемогу.
— Чим вище піднімешся на гору, — казав він мені, — тим болючіше падати.
* * *
На початку травня, коли епіцентром війни став східний фронт, Олені Зеленській вдалося вийти з ізоляції та бодай частково повернутися до роботи першої леді. Вона розпочала у День матері, коли її американська колега Джилл Байден прибула до східної Європи відвідати українських біженців. Олена, яка на той час переховувалася вже понад два місяці, ухопилася за можливість привітати Джилл Байден в Ужгороді, місті на західному кордоні України. Вони раніше не зустрічалися, але, як пригадує пані Байден, «ми одразу обійнялися»[282]. Провели разом кілька годин у школі, де знайшли притулок переміщені через війну родини; робили з дітьми ведмедиків із паперу. Серед камер і незнайомих облич Олена щосили намагалася триматися природньо й розслаблено. Проте Джилл Байден відчувала її тривогу.
— За напруженою усмішкою, — згодом казала перша леді США, — відчувався тягар, який вона несла.
Час на втіках давався взнаки, і, покинувши свій останній безпечний сховок, Олена не могла просто взяти й забути про цю травму.
Хоча її дітей і надалі переховували, Олена невдовзі повернулася до роботи у своєму офісі в президентському комплексі, де її пересування та розклад обмежували не так сильно. Пристосуватися виявилося складно. Вона не могла визначити своє місце в адміністрації воєнного часу, а охороняти Олену продовжували пильніше, ніж будь-кого на Банковій — навіть ніж президента та військових командувачів. Гостям в офісі першої леді, наприклад, заборонялося наливати собі води з її карафи.
Перші дні після повернення Олена не відчувала себе корисною. Програма з поліпшення якості шкільних обідів, яку Олена запустила 2019 року, нині не мала сенсу, адже більшість шкіл в Україні було закрито. Деякі — зруйновано авіаударами та обстрілами росіян. У Бучі вони розташували артилерійські установки на подвір’ї початкової школи — і звідти запускали ракети по сусідніх містечках. Читаючи про ці жахи, бачивши відеокадри про страждання жертв, Олена, як і багато українців того часу, почувалася паралізованою від безсилля.
— Постійно чуєш сирени. Чуєш, що відбувається в інших регіонах, — казала вона мені. — Це не надто додає настрою.
Чи не найцінніші настанови Олена отримала тоді не від чоловіка і не від президентської адміністрації, а від жінок, яких колись називала «аксесуарами» чоловіків при владі. Вона познайомилася з ними за рік до вторгнення, під час саміту в Києві, і перші леді Польщі, Литви та Ізраїлю підтримували з Оленою тісний зв’язок — як і дружини інших іноземних лідерів, що поспішили на захист України. Вони спілкувалися по телефону якомога частіше.
— Цей клуб нині по-справжньому мені допомагає, — зізналася вона мені. — Ми розуміємо одна одну.
Однак організувати вдавалося лише кілька таких розмов на тиждень, з очевидним роздратуванням казала Олена і пояснювала:
— Будь-який контакт на рівні перших леді має відбуватися через протокольну службу.
Утім, те саме було з її дзвінками президентові під час переховування. Вона вже звикла до всіх цих протоколів, які після повернення на Банкову, видавалося, ставали все суворішими. Олена з чоловіком не могли знову жити разом. Зеленський та його охоронці наполягали, що усій родині спати в одному місці надто небезпечно. До того ж графік президента майже не залишав йому можливості проводити час з родиною.
— Ми не дивимося фільми разом, — розповідала мені з усмішкою Олена. — Ми дивимося їх окремо.
Одне з одним вони бачилися двічі-тричі на тиждень, з дітьми — ще рідше. Вряди-годи Олена зустрічала чоловіка в коридорах резиденції, коли він поспішав на чергову зустріч; вони поквапом перекидалися кількома словами[283]. Більшість часу її оточували помічники та радники, які заохочували Олену більше давати інтерв’ю, позувати для обкладинок часописів і посилювати заклики президента про міжнародну допомогу. Зрідка Зеленський погоджувався з’явитися на телебаченні для інтерв’ю разом із дружиною, і вона інколи використовувала цю можливість, щоб розпитати його про почуття, немов журналісти були ще й сімейними психологами.
— Дякую за це побачення в телевізійному ефірі, — сказала Олена одному британському телеканалу. — Ми щоразу отримуємо від таких інтерв’ю задоволення, тому що можемо бачитися[284].
Це прозвучало як докір, і Зеленський ніяково опустив погляд на руки, Олена ж розповіла деякі подробиці про їхнє сімейне життя. Донька Саша вступає до вишу, за кілька днів у неї останній екзамен.
— Вона потребує тата, щоб поговорити з ним, щоб цей період вступу до дорослого життя пройшов легше, — говорила перша леді не лише телекамерам, а й чоловікові. — На жаль, ми не можемо собі зараз цього дозволити.
Зеленський уперто спробував повернути розмову до теми війни, зазначив, що багатьом українським родинам значно важче, ніж їм: як-от тим, хто живе під російською окупацією. Найголовніше, сказав він, звільнити окуповані території.
— Мій другий пріоритет — родина, дружина, — додав Зеленський.
Він сумує за ними і ніяк не може звикнути до розлуки. Однак вони мають бути сильними, сказав він Олені. Та всміхнулася і відвела погляд. Усе їхнє спільне життя Зеленський ставив роботу на перше місце: ще з тих ночей, коли діти були маленькі, а він завершував зйомки фільму чи виступав і повертався додому настільки виснажений, що міг лише сидіти на дивані та дивитися телевізор. Вимоги президентства, а тепер і війни довели цю рису до такого екстремального рівня, із яким Олені було важко змиритися. Знову ж таки, багато посадовців, які втекли з Києва у перші дні вторгнення, зробили це, щоб вивезти родину в безпечне місце. Зеленський залишився.
