Ще однією організацією, яка на початку війни намагалася утворити державу, застосовуючи терор до євреїв та інших неукраїнців, була «Поліська Січ» — воєнізоване формування українських націоналістів під керівництвом Тараса Бульби-Боровця. У м. Олевську (Житомирська обл.) цей рух створив «республіку», яка проіснувала до листопада 1941р., допоки німці не встановили там свою окупаційну адміністрацію. На підконтрольних «Поліській Січі» територіях також виникали вулиці з новими назвами: «Вулиця Поліської Січі», «Вулиця Отамана Тараса Бульби» тощо[1136]. Ставлення членів цієї організації до євреїв істотно не відрізнялося від ставлення до них з боку ОУН. Влітку 1941-го бульбівці також організовували погроми, а 19—20 листопада разом з українськими поліцейськими та німецькими айнзацкомандами вони взяли участь у масовому розстрілі євреїв Олевська, під час якого було вбито сотні людей.[1137]
На час завершення «Української національної революції» ситуація в Україні стабілізувалася. Шляхи ОУН(м) та ОУН(б) розійшлися. Тоді як до ОУН(б) ставлення німців різко погіршилися (через убивство членів ОУН(м) Сеника і Сціборського), діяльність ОУН(м) німці ніколи не забороняли, навіть не переслідували її членів[1138]. Утім, попри намагання мельниківців не погіршувати стосунків з німцями, у Києві кількох діячів ОУН(м) усе-таки заарештували[1139]. ОУН(м), на відміну від ОУН(б), не докладала зусиль для організації підпілля та армії, але інтегрувала своїх представників до органів влади. Водночас мельниківці активно діяли в УЦК і брали участь в організації дивізії СС «Галичина»[1140]. Лідера ОУН(м) Андрія Мельника та кількох інших провідних членів цієї організації німці арештували тільки на початку 1944р., коли ті пробували налагодити контакти із союзниками[1141].
Суперечності
Значна кількість жителів Західної України вважала Бандеру своїм Провідником чи вождем та їх влаштовувала перспектива жити у проголошеній ОУН(б) колабораціоністській державі. Але в Гітлера та інших нацистських лідерів були інші плани. Щоправда, Альфред Розенберг (іл. 135), рейхміністр у справах окупованих східних територій, вважав, що неросійським народам варто надати можливість часткового самоврядування, щоб заручитися їхньою підтримкою в боротьбі проти СРСР. Проте Рейхскомісар України Еріх Кох і кілька інших високопоставлених нацистів, зокрема й генерал-губернатор Ганс Франк, були проти пропозицій Розенберга[1142]. У довгостроковій перспективі долю України мали облаштувати відповідно до «Генерального плану Ост»: українські території планували заселити німцями, а українців — поневолити або «знищити»[1143]. Однак обставини складалися трохи інакше: з місцевим населенням німцям довелося співпрацювати, а інколи — залежати від нього, бо тільки за таких умов німці могли контролювати окуповані території та здійснювати акти масового знищення євреїв.
З липня 1941р. у Кракові відбулася зустріч, яку організував Ернст Кундт, високопосадовець Генерал-губернаторства. У зустрічі взяли участь Бандера і ще чотири члени новопроголошеного уряду. Оскільки Бандера погано знав німецьку, за перекладача був Горбовий, його адвокат під час судових процесів (він був і одним зі згаданих чотирьох політиків). Кундт повідомив своїм гостям, що українці можуть почувати себе союзниками німців, але це лише до певної міри так. Німці — «завойовники» радянської території, й українські політики не повинні поводити себе ірраціонально, намагаючись створити державу до закінчення війни із СРСР. Кундт сказав, що розуміє прагнення українців, охоплених ненавистю до поляків і росіян, побудувати власну національну державу та армію. Але якщо вони хочуть залишатися в гарних стосунках з Німеччиною і не компрометувати себе в очах українського народу, то мусять «призупинити свої дії» та чекати на рішення Гітлера[1144].
Бандера, який на цю зустріч запізнився, під час перемовин підкреслив, що в битві проти СРСР українські націоналісти є «не пасивними спостерігачами, а активними учасниками, в тій мірі, в якій нам це дозволяється…». Він пояснив, що видавав накази своєму народу боротися разом з німцями і створювати українські державні органи та уряд. Бандера намагався переконати Кундта, що його авторитет — авторитет вождя українського народу — ґрунтується на діяльності ОУН — організації, що управляє українським народом та представляє його інтереси. Бандера намагався пояснити офіцерам абвера свої політичні плани, хоча ці особи не мали повноважень узгоджувати питання такого рівня. Кундт відповів, що тільки вермахт і Führer мають право створювати український уряд. Бандера визнав, що на свої дії він не отримував санкцій на такому високому рівні, але заявив, що український уряд вже існує, і його мета — це співпраця з німцями. Доказів схвалення дій ОУН з боку Німеччини Бандера надати не зміг, але підкреслив, що на зборах на честь проголошення державності, які відбулися 30 червня 1941 р. у Львові, український військовий капелан — д-р Іван Гриньох — був присутній у німецькій формі[1145].
Зустріч закінчилася короткими монологами з кожного боку. Кундт повторив, що проголошення української держави не відповідає інтересам Німеччини, і нагадав українцям, що тільки Führer вирішує, чи можуть з’явитися взагалі (і в якій формі) українська держава та уряд. Той факт, що ОУН(б) поінформувала німецьку сторону про свої наміри, не означає, що ОУН(б) отримала санкції на подальші дії в такому ж дусі[1146]. Бандера зізнався, що чинив у межах своїх повноважень, даних українським народом, але без схвалення німецькою стороною. Прагнучи примирення з Кундтом, Бандера, нарешті, заявив: він вважає, що тільки українці можуть змінити свою долю і створити державу, але вони можуть це зробити тільки за згодою Німеччини[1147].
5 липня 1941р. Бандеру відвезли до Берліна й наступного дня помістили під «почесний арешт»[1148]. У цей час Стецько, який перебував у Львові, написав Бандері листа, у якому сформулював деякі актуальні питання (зокрема, Стецько цікавився, чи варто повідомляти народним масам, що Провідника заарештовано). Він також закликав Бандеру розпочати переговори з нацистами.
8 липня на Стецька здійснили замах на вбивство, проте він вижив. Наступного дня його заарештували, а в ніч на 11 липня Стецько виїхав із Кракова до Берліна у супроводі офіцера абвера Альфонса Паулюса. 12 липня Стецька звільнили з-під арешту. Бандеру звільнили 14 липня, проте їх обох випустили за умови, що вони регулярно звітуватимуть перед поліцією[1149]. Після звільнення вони оселилися в багатоквартирному будинку на Дальманштрасе в Берлін-Шарлоттенбурзі[1150]. У Берліні, на прохання слідчих, Стецько написав автобіографію, у якій він повторив тезу зі своєї статті «Жидівство і ми», сформульовану у травні 1939р.: «Вважаючи головним і вирішним ворогом Москву, яка властиво держала Україну в неволі, тим не менше доцінюю належно незаперечно шкідливу і ворожу ролю жидів, що помагають Москві закріповувати Україну. Тому стою на становищі винищення жидів і доцільности перенести на Україну німецькі методи екстермінації жидівства, виключити їх асиміляцію і т. д.»[1151].
Перебуваючи в Берліні, Стецько, прем’єр-міністр неіснуючої української держави, одного разу зустрівся з прем’єр-міністром тимчасового уряду Литви Казісом Шкірпою, який перебував в столиці Німеччини зі схожих причин, і двічі — з послом Японії Осімою Хіросі. Німці також дозволили Стецьку поїхати до Кракова, де він зустрівся з Лебедем, а у самому Берліні його відвідав член ОУН(б) Іван Равлик[1152].
Бандера, Провідник неіснуючої держави, весь цей час залишався в околицях Берліна. При собі він мав документи від RSHA, що засвідчують особу, і пістолет. Бандера міг пересуватися містом, але виїжджати за його межі йому не дозволяли[1153].
15 вересня, згідно з розпорядженням Гейдріха, низка провідних членів ОУН(б), зокрема Бандера і Стецько, були заарештовані. Причиною цього стало вбивство Сціборського і Сеника. Цей факт повністю змінив ставлення нацистів до ОУН(б), яка, згідно з RSHA, «використовуючи засоби розгорнутої пропаганди, закликала населення Галичини та районів, наближених до зони бойових дій, ігнорувати директиви німецького керівництва та ліквідовувати політичних ворогів. Дотепер ними вбито понад десять членів Організації українських націоналістів Андрія Мельника»[1154]. За словами Лебедя, імена й адреси провідних членів ОУН(б) німці отримали від мельниківців[1155]. Після арешту Бандеру, Стахіва та інших оунівців утримували в приміщеннях гестапо на Принц-Альбрехт-штрасе[1156], а Стецька — у в’язниці Александерплац[1157].
Під час зустрічі, яку організував Кох та яка відбулася 12 липня 1941р. у Львові, всі українські групи, крім ОУН(б), виказали німцям свою лояльність. Діячі ОУН(б) прийшли на зустріч з наміром обговорити питання суверенітету України і звільнення їхнього Провідника. Кох повідомив їм, що ці питання може вирішити тільки Führer[1158]. Згідно з автобіографічним нарисом Лебедя, який він написав 1952 р., він, Стецько, Ярий, Шухевич і Климів за кілька днів після арешту зустрілися з п’ятьма офіцерами вермахту, які запропонували оунівцям скасувати «Акт проголошення» та «поліпшити співпрацю шляхом передачі адміністративної влади [ОУН(б)] на окупованих вермахтом територіях». Від цієї пропозиції ОУН(б) відмовилася[1159].
Уже в другій половині липня 1941-го німці заборонили друк та розповсюдження пропагандистських матеріалів ОУН(б)[1160]. Незважаючи на негативне ставлення до політичної ситуації, яка склалася, наприкінці липня лідери ОУН(б), які перебували у той час в Галичині, запевнили німецьку сторону, що готові до співпраці[1161]. У серпні 1941р. Климів нагадав членам ОУН(б), що організація не стає до конфронтації з німцями, а прагне поліпшити з ними стосунки, про що також надіслали повідомлення у Берлін[1162]. Приблизно в той самий час німці виявили в Ковелі напис: «Геть іноземну владу! Хай живе Степан Бандера!» Це вказує на те, що окремі підрозділи ОУН(б) були неоднозначно налаштовані щодо Німеччини і вважали Бандеру символом опору німцям (навіть якщо сам він у цей час намагався покращити з ними відносини)[1163]. Міліцію та державні органи влади, створені ОУН(б), німці розпустили. До лав новоствореної німецької адміністрації, проте, все одно потрапило багато оунівців[1164].
19 липня 1941р. Гітлер вирішив приєднати Східну Галичину до Генерал-губернаторства (як округ Галичина, Distrikt Galizien, директива від 1 серпня 1941р., карти № 11—12)[1165]. Губернатором округу Галичина став Карл фон Ляш; Отто Вехтер змінив його на цій посаді в січні 1942-го. Волинь і більша частина колишньої УРСР (у кордонах до 1939 р.) увійшли до складу новоствореного Рейхскомісаріату Україна, який очолив рейхскомісар Еріх Кох. Українських націоналістів рішення Гітлера просто фруструвало, оскільки багато з них жили надією, що незабаром усі українські території згодом об’єднають під владою єдиного політичного центру. Включення Східної Галичини до складу Генерал-губернаторства вони розтлумачили як приєднання до Польщі; свій протест проти розчленування України Бандера і Стецько висловили в офіційних листах, надісланих на ім’я «Його Високоповажності Адольфа Гітлера». Провідник переконував Führer ’а скасувати новостворений поділ українців, порівнявши українських націоналістів з націонал-соціалістами зі східних земель (ostmarkische Heimat)[1166]. Стецько у своєму листі висловив сподівання, що цей адміністративний поділ є тимчасовим. Оскільки це рішення завдає болю українському народу, він просить Führer’а «загладити цей біль»[1167]. Проти розчленування України також висловився і Шептицький[1168], а член ОУН(б) і посадник міської управи Львова Полянський через це навіть хотів накласти на себе руки[1169].
