Приміром, загроза війни з Росією, яка вважалася неминучою, та зростання значення українських послів у парламенті на початку XX ст. змушували Відень та імператора шукати шляхів збереження прихильного до себе ставлення українців. Прикладом цього стало звернення імператора 18 червня 1912 р., в якому українців він назвав одним із найчисленніших і відданих короні протягом багатьох років народом. Уже наступного дня українська преса відзначала: «Се-ж уперве від 1848 року звернув ся монарх безпосередно і ласкаво до української нациї, се вперве зробив монарх вилім в огорожі, сплетеній з привілеїв польських, якою відділив ся був від нашого народу пів столітя тому назад».
Подібні підходи, які ставили здобуття тих чи інших прав і благ у залежність від ставлення етнофорів чи етнічних груп загалом до держави, практикували й поляки. Лоялістським ідеям була підпорядкована й практична діяльність польського політикуму в Галичині на початку XX ст., який розглядав Східну Галичину як предмет торгів і геополітичних суперечок винятково у контексті міжнародної політики двох імперій — Габсбургів і Романових. Польське гасло «Вірні Відневи і... Петербургови» зврдилося до такого: «Мимо того, що Австрия мала хиба політичні інтереси в своїй власній провінції (Галичині. — Авт.) і мимо запевнень Поляків „przy Tobie stoimy і stać chcemy“[149], польська політика ні на хвилю в своїм відношеню до українського питаня не відступила від свого до-австрійського розуміння, але продовжуючи, мимо зміни політичної карти земель бувшої Польщі, свої рахунки з Росиєю, старала ся використовувати своє значінє в Австриї в напрямі кориснім для Росиї». Однак найлояльнішим у політичному сенсі залишалося єврейство західноукраїнських земель. З цього приводу депутат Палати депутатів рейхсрату Б. Штраухер підкреслював, що «єврейський рух є лояльним і винятково проавстрійським».
Незважаючи на це, наявні джерела дозволяють стверджувати, що у своїй масі єврейство західноукраїнських земель виявляло свою політичну лояльність до Австрійської держави. Очевидно, давалася взнаки традиція пошанування інститутів влади як таких, адже імператорські скасування цехових обмежень щодо євреїв (1859), врегулювання права євреїв на придбання нерухомого майна та володіння ним (1860), визнання недійсним положення, яке забороняло допуск євреїв до нотаріальної практики (1863), доступ до вищої освіти (1848) тощо і, як наслідок, — процес активізації єврейського руху наприкінці XIX — на початку XX ст. змушували сучасників-євреїв стверджувати: «Євреї Австрії будуть завжди дякувати [імператорові] за те, що саме він, звільнивши їх від тісних пут, під час свого правління принципово зрівняв євреїв з іншими громадянами держави». Окремі, так би мовити «показові» свідчення — участь євреїв у заходах, присвячених особі правлячого імператора та австрійським державним святам, проведення відповідних богослужінь у синагогах тощо.
Така оцінка лояльності євреїв, яку артикулювали як їхня етнічна еліта, так і представники титульних етносів політичні актори монархії, підтверджує очевидну закономірність — коригування характеру інтеракціонізму етнонаціональних спільнот та стосунки держави з етнічними меншинами за критерієм позиціонування останніх у суспільно-політичних процесах. Ішлося власне про ініціативи центральної влади, спрямовані на забезпечення етноконфесійного, але не громадянського (в його політичному сенсі) рівноправ’я євреїв, узалежнення здобуття повноти їх громадянських прав від ставлення до держави.
Тому «візиткою» етнополітики Австро-Угорщини можна трактувати запровадження субординаційних міжетнічних відносин. Застосовувані владою своєрідні стандарти, зокрема щодо євреїв, базувалися на критеріях їхньої політичної лояльності, які підтверджували, з одного боку, застосування принципу інституційного захисту прав усіх етнічних меншин монархії, а з другого — одночасну відмову євреям у визнанні прав етнічної спільноти. Опосередкована причина цього крилася в тому, що держава, як стверджує О. Бочковський, «не лише об’єктивно встановлює національність кожного свого громадянина, а й об’єктивно зацікавлена в тому, щоб кількість інонаціонального населення була в ній якнайменша».
Як додатковий засіб плекання політичної лояльності і задля стимулювання етнічних меншин до визнання «чужої» влади, її легітимації держава застосовувала й інші пріоритети етнополітики. Серед них і залучення етнічних меншин до захисту монархії, яке було не тільки вимогою з боку правлячої династії та титульного етносу, а й необхідним фактором для налагодження їх конструктивної взаємодії. При цьому, як свідчить етнополітика Австро-Угорщини, принцип солідарної відповідальності в захисті країни як критерію ставлення до етнічних меншин застосовано і в умовах миру. Приміром, незважаючи на підтримку правлячої династії Габсбургів, євреї міст і містечок досліджуваного хронотопу зазвичай сповідували пацифістські релігійні традиції, які були чужі мілітаризмові. Підтвердження цієї тези — окремі судові вироки щодо ухиляння призовників-євреїв, мешканців західноукраїнських теренів, від військової повинності. Як свідчать документи, звинувачені часто намагалися втекти і переховувалися в інших регіонах імперії, видавали себе за інших осіб, подавали фальшиві медичні довідки. Розуміючи це, місцеві очільники Міністерства війни реалізовували мілітаристські устремління держави й іншими способами: надавали воякам-євреям додаткові відпустки з нагоди релігійних свят, нерідко — й ув’язненим, передаючи їм ритуальні продукти.
Принципи багатокультурності визначили актуальне для Габсбурзької монархії завдання — пошук шляхів, які сприяли б абсорбції в лоні етнопсихологічного образу «ми» тих, кого завдяки об’єктивній дискретності етнічного мислення титульні етнонації асоціювали з «вони». А що політичними і/або культурними символами етнічних спільнот є мови, то невпинне розширення сфери функціонування однієї з них (державної) при одночасному обмеженні поля публічності інших, зокрема української і єврейських (ідиш, іврит), було фактором, який посилював атмосферу конкуренції мов.
Основний закон імперії засвідчив курс влади на збереження лінгвістичного розмаїття в Дунайській монархії. Австрійські громадяни згідно з чинним законодавством могли звертатися до державних органів будь-якою з крайових мов. Це й визначало значущість етнополітики у цій сфері суспільного життя — принцип збереження і розвою мов етнічних груп. Забезпечення мовам етнонацій дуалістичної імперії нового, гарантованого державою статусу опосередковано відображало статус макросоціальних груп у конкретному етнополітичному організмі.
Подальша етнополітика Габсбургів та позиція її титульних етносів у мовному питанні застерігає від очевидного, на перший погляд, узагальнення того, що юридичне оформлення права етнічних меншин на плекання й розвиток їхніх рідних мов свідчило про готовність визнати лінгвістичне розмаїття не так у країні, як в окремих її коронних землях. 1859 р. мовою зовнішнього діловодства політичних і державних органів влади у Галичині встановлено німецьку мову, для внутрішнього користування — польську. Одночасно для державних президій Кракова та Львова такими вважалися польська й українська мови відповідно. Через рік зовнішніми службовими мовами в чотирьох польських округах Галичини визнали німецьку й польську, а у 12 змішаних польсько-українських округах краю додавалася ще й українська. 1860 р. було визначено, що німецька мова має статус внутрішньої мови державної служби, а в зовнішній діяльності необхідно послуговуватися і німецькою, і польською мовами. Так, у Львівській судовій окрузі рівноправними службовими мовами були польська, німецька й українська; у Краківській — німецька й польська.
Незважаючи на статті Грудневої конституції, які гарантували рівноправність мов імперії, а також встановлювали порядок їхнього використання в публічному і приватному житті народів Австро-Угорщини, 1869 р. відбувся рішучий крок у напрямку полонізації Галичини. Замість німецької мови польська встановлювалася як внутрішня службова мова. Фактично визнавали її офіційний статус — мови крайового спілкування і діловодства. Попередня, німецька, залишилася чинною тільки в царині пошти, телеграфу й залізниці, а також для ведення бухгалтерії. Відтепер знання польської мови було обов’язковою вимогою до державних службовців Галичини, а свобода вибору мови спілкування дотепер прийнятими мовами (німецькою, польською та українською) залишалася дійсною лише в духовно-релігійній сфері — для відповідних етноконфесійних спільнот і громад.
Незважаючи на такі умови, створені владою для функціонування мови підавстрійських українців, відповідно до австрійського законодавства українська мова поруч із польською і німецькою мала право на функціонування в діяльності адміністрацій, судах, нотаріатах: Проте, вочевидь, це було тільки одним з удаваних заходів центру в українському питанні — він не надто зважав на реальну ситуацію у провінції. Тим більше, що після надання Галичині статусу автономного краю 1867 р. і домінування польської знаті автономія краю автоматично означала, з одного боку, польську автономію й полонізацію неполяків, а з іншого — творення міфологеми про Галичину як винятково «польський П’ємонт[150]».
На наш погляд, саме мова була не тільки одним із засобів формування подвійної ідентичності етнічних меншин, а й вагомим елементом здійснюваного курсу на нівелювання їх самобутності, спонукання розриву їх молодших генерацій з одним із найважливіших елементів культурних ресурсів власних етнонацій. Не висуваючи завдань асиміляції етнічних меншин, саме місцеві органи влади в досліджуваному хронотопі здійснювали дискримінаційну політику стосовно мови етнічної більшості й так званих локальних мов, надаючи мовні преференції лише окремим спільнотам — титульним етносам (польському в Галичині, німецькому — на Буковині).
Етнополітика в мовній царині тісно переплелася з її стратегією в освіті — через забезпечення мовам титульних етносів у національних школах основного місця і збереження багатокультурності, а також започаткуванню шкільництва етнічних меншин. Цьому сприяли проведені ще в 1850-х рр. неоабсолютистським режимом реформи на всіх освітніх рівнях, який таким чином намагався отримати добре освічених службовців та спеціалістів, а також лояльних до держави громадян.
Натомість реальна ситуація загалом по імперії та зокрема на західноукраїнських землях була далекою від цих декларацій. Очевидно, що політика влади у сфері освіти мала певні позитиви для українського населення монархії, однак, побоюючись виникнення міжетнічних сутичок на ґрунті доступу до освіти, місцеві влади нерідко брали на себе керівництво освітніми процесами на місцях. Така реалізація шкільного закону 1869 р. принаймні в Галичині й на Буковині виказує надію можновладців на акультурацію[151] молодшої генерації «чужих». Не створюючи безпосередніх передумов для її асиміляції, вона формувала атмосферу лінгвістичної альтернативи, а отже, ситуацію ймовірності розриву зв’язків із власним етносом.
