Керстен і його українські друзі, розчаровані невдачею в ООН, знайшли інший плацдарм для наступу на Хрущова — Сенат Сполучених Штатів.
36. Вашингтонський гість
У монотонному тюремному житті Богдана Сташинського це був особливий день. У п’ятницю 10 квітня 1964 року його привезли у приміщення Верховного карного суду в Карлсруе, де півтора року тому відбувся судовий процес. З ним хотів зустрітися відвідувач з-за океану. У списку зустрічей цієї людини Сташинський значився поруч з канцлером ФРН Людвігом Ергардом, екс-канцлером Конрадом Аденауером, головним федеральним прокурором Людвігом Мартином і головою суду у справі Сташинського Гайнрихом Ягушем.
Заокеанський гість мав багато друзів у Західній Німеччині і чималий вплив. 1946 року він виступав головним обвинувачувачем від США на Нюрнберзькому трибуналі. Це був сенатор Томас Дод, заступник голови підкомісії Сенату з внутрішньої безпеки. Сенатор заявляв, що головна мета його візиту — зустріч з містером Сташинським. Вони зустрілися в присутності одного з прокурорів на процесі Сташинського доктора Оберле і кількох американських чиновників — дехто приїхав разом з сенатором із Вашингтона, інші працювали в американському посольстві в Бонні[383].
Поїздка сенатора Дода в Карлсруе готувалася довго. Вперше про Сташинського Дод почув від професора Добрянського, свого давнього знайомого з Українського конгресового комітету Америки. Дізнавшись про втечу Сташинського у серпні 1961-го, Добрянський попросив Дода відрядити в Німеччину представника від підкомітету й поговорити з агентом. Одразу після процесу Добрянський вийшов на Волтера Душника, українського емігранта з дипломом Колумбійського університету, і послав його у Карлсруе зустрітися з Ягушем та іншими посадовцями, залученими до судового процесу. У кінці січня 1963 року на столі Добрянського лежав звіт Душника, який пропонував організувати слухання у справі Сташинського в сенатському підкомітеті Дода. На ці слухання Душник радив привезти з Німеччини не тільки Ягуша з колегами, а й самого Сташинського. Німці проявили інтерес, і Добрянський почав працювати із сенатором Додом та ще одним важливим членом підкомітета, сенатором від Нью-Йорка Кенетом Кітінгом над підготовкою слухань[384].
Повний вражень після візиту в Карлсруе і розчарований невдалою спробою організувати справу проти радянського уряду в ООН, Чарльз Керстен приєднався до кампанії Добрянського в Капітолії. 19 лютого 1963 року, через кілька тижнів після звіту Душника, Керстен написав Томасу Доду й закликав його прискорити слухання. «Я знаю, що ви цілком усвідомлюєте — нам загрожують не тільки ракети на Кубі», — писав Керстен, покликаючись на Карибську кризу 1962-го, коли тільки щасливий випадок завадив ядерній війні. — Ще й диявольська підривна тактика, яку комуністи використовують по всьому світу, у цьому разі — швидке, тихе й непомітне вбивство навіть найвищих посадовців у Сполучених Штатах, які виступають проти СРСР». У такому ж дусі Керстен писав Кітінгу. Обидва відповіли у березні 1963-го, Кітінг передав справу Доду, тому ідея слухань здалася цікавою.
«Я погоджуюсь з вами, що ця справа дає нам свого роду таран, яким можна розбити всю машину радянського терору, усі ці організовані самогубства», — писав Дод Керстену. Він пообіцяв обговорити перспективу слухань з колегами по комітету. Керстен був задоволений результатом і відповів старому колезі підбадьорливим листом. Він згадав один старий звіт комісії Дода: розглянувши кілька підозрілих смертей, комітет тоді не знайшов «залізних доказів, що Кремль… у цих випадках скоїв убивство, обставивши його як самогубство». «Процес Сташинського, — писав Керстен, — дав залізні докази, що радянський уряд прибрав Степана Бандеру». Він згадував, що саме після участі в цьому процесі вирішив, що в Сенаті теж треба провести слухання й викрити радянську практику розправи з політичними опонентами[385].
Лев Добрянський, головний організаційний мотор цих слухань, вважав, що Сташинського неодмінно слід привезти до США. «Мені здавалося, — згадував він, — що треба надати картині драматичних барв. Маючи під рукою Сташинського і багатьох інших, ми показали б усе підґрунтя теми [політичних убивств]. Особливо після того, як Верховний суд Західної Німеччини постановив, що головна вина лежить не на Сташинському, а на російському уряді в Москві». Та Держдепартамент на це не погодився. Добрянський вважав, що справа не тільки в тому, як безпечно доправити Сташинського за океан. Дипломати не хотіли цього робити, бо на кону стояла «ціла політика розряджання між Сполученими Штатами і Радянським Союзом»[386].
На літо 1963 року відносини Радянського Союзу і Сполучених Штатів суттєво покращилися. Берлінська криза літа-осені 1961-го і Карибська криза жовтня 1962-го лишилися в минулому. У липні 1963-го Америка, Британія і Радянський Союз домовилися про часткову заборону ядерних випробувань — перший крок до обмеження ядерних арсеналів. У серпні між Білим домом і Кремлем провели пряму телефонну лінію, щоб запобігти майбутнім кризам. Кеннеді санкціонував угоду на 250 мільйонів доларів з продажу американської пшениці Радянському Союзу, що мало розв’язати ситуацію з дефіцитом продовольства в країні. 7 жовтня у присутності радників і лідерів Конгресу Кеннеді підписав угоду про обмеження ядерних випробувань. Стосунки президента з Хрущовим кардинально змінилися, це був апогей недовгого радянсько-американського зближення. Ніхто не хотів чути про Сташинського й організовані Кремлем політичні убивства. Здавалося, що Москва прийшла до тями — купувала американську пшеницю й обіцяла не випробовувати ядерну зброю.
Прогрес у радянсько-американських відносинах на високому рівні Томаса Дода не переконав, він і далі вважав, що Радянський Союз становить загрозу для США. У вересні 1963-го він попросив свою канцелярію призначити слухання про скоєні Союзом політичні убивства на грудень. Державний департамент не поспішав привозити Сташинського до США, тож Керстен вирішив зіграти на старому знайомстві з президентом Кеннеді й пришвидшити процес. 7 листопада 1963 року, рівно через місяць після угоди про обмеження ядерних випробувань, він написав листа Кеннеді. З президентом його єднала католицька віра й антикомуністичні переконання. Керстен виклав в загальному вигляді історію радянського агента і зауважив, що «до втечі Сташинський пройшов підготовку для вбивств високопосадовців в Англії і Сполучених Штатах. Поза сумнівом, таку підготовку проходили й інші люди». Він хотів, щоб президент спонукав Держдеп привезти Сташинського до США. «Я думаю, ви погодитеся, що повне викриття смертоносних підривних операцій — найкращий спосіб їм запобігти».
Наостанок Керстен згадував їхнє спільне минуле — хрестовий похід у Конгресі проти комунізму в кінці 40-х років. Пригадав Керстен і 1947-й, коли вони викрили дії комуністів у Мілуокі, штат Вісконсін, зірвавши «змову в промисловості регіону». Екс-конгресмен доклав спільну фотографію з поїздки до Мілуокі, коли вони організовували слухання про інфільтрацію комуністів у профспілки. Щоб упевнитися, що президент побачить листа, Керстен надіслав копії його братам — генеральному прокуророві Роберту Кеннеді й сенаторові Едварду Кеннеді, попросивши їх звернути увагу президента на цей лист. Відповіді Керстен не отримав[387].
22 листопада 1963 року, через два тижні після відправлення цього листа, президента убили в Далласі. Здавалося, що Керстен мав рацію, застерігаючи в листі сенатору Доду, що Радянський Союз може надіслати досвідчених кілерів з Гавани й ліквідувати антикомуністичних діячів у Сполучених Штатах. Лі Харві Освальд дивовижно вписувався в образ московсько-гаванського убивці, що його Керстен наводив за кілька місяців до того. Невже Хрущов з Шелепіним повернулися до справи й наказали ліквідувати американського президента? Таке припущення жахало американців. Як реагувати, якщо це правда? Невже дійде до повномасштабної ядерної війни? Ці питання не давали спати багатьом американським політикам на самій вершині влади. Попри те, що Освальд якийсь час жив в СРСР, одружився там і мав зв’язки з кубинською еміграцією, слідчі вперто розробляли версію про вбивцю-одинака. Ніхто у владі не хотів воювати з Радянським Союзом навіть через убивство президента Сполучених Штатів[388].
Загибель Кеннеді поновила інтерес до ідеї провести слухання в Капітолії. У лютому 1964 року ЦРУ підготувало для слідчої комісії у справі вбивства Джона Кеннеді звіт «Використання Радянським Союзом убивств і викрадень», у якому був розділ про Сташинського. Але з доправленням Сташинського до США були проблеми. Наприкінці січня Лев Добрянський із задоволенням дізнався, що сенатор Дод для пришвидшення справи вирішив сам поїхати до ФРН й поговорити зі Сташинським та німецькими посадовцями. Добрянський згадував, що весь час заохочував сенатора це зробити. 6 квітня 1964 року під час сенатських канікул Томас Дод сів на літак до Франкфурта.
У програмі поїздки значилися зустрічі з чільними західнонімецькими політиками, зокрема з канцлером Ергардом і екс-канцлером Аденауером. Зустріч з Аденауером відбулася у перший же день відрядження Дода, вранці 8 квітня. Два бійці холодної війни прекрасно розуміли один одного. Канцлер не приховував скептичного ставлення до президента Кеннеді і його зовнішньої політики. Його особливо непокоїла дедалі активніша торгівля США з Радянським Союзом, особливо угода про пшеницю. За словами Дода, іронія полягала в тому, що будь Кеннеді живий, Сенат напевно не схвалив би угоду, але тепер це зробити дуже важко.
Наступного дня Дод поїхав у Карлсруе на зустріч з доктором Губертом Шруберсом, головою Служби захисту конституції. Той розповів йому про справу Сташинського і радянський шпіонаж у Західній Німеччині. Подана Доду статистика вражала: за останні кілька років було зафіксовано 222 випадки викрадення людей, здебільшого в Берліні. У 52-х випадках було використано силу, сімом особам ввели наркотики. Решту виманили на Схід обманом. Жодна інша країна не мала справу з радянським шпіонажем і агентурою в такому масштабі.
10 квітня Дод мав зустрітися зі Сташинським. Уранці сенатор обговорив його справу з доктором Бруно Хойзінгером, головою Федерального карного суду. Вони також обмінялися думками про суд над колишніми есесівцями, які вбивали євреїв в Освєнцімі, — Дод відвідав слухання у цій справі напередодні в Кельні. Хойзінгер розповів, що ці дві справи, Сташинського і освєнцімських злочинців, пов’язані. Обидва процеси, за його словами, продемонстрували, «як всесильний державний апарат деформує і ламає характер людини». З нотаток Дода не зрозуміло, чи зачіпали вони в розмові питання про те, як кваліфікувати дії освєнцімських есесівців — визнати їх співучасниками, як Сташинського, чи основними винуватцями злочинів. З ремарок Хойзінгера, зафіксованих Додом, випливало, що така можливість існувала: вирок у справі Сташинського створив прецедент, який впливав на розгляд злочинів нацистів у західнонімецьких судах. Після Хойзінгера Дод зустрівся з Гайнрихом Ягушем, основним автором вироку. Вони поговорили про Сташинського, його злочини й майбутнє. Тепер Дод був готовий зустрітися з людиною, про яку чув так багато[389].
Зустріч, заради якої Дод прилетів аж із Вашингтона, почалася десь о другій годині дня. Сенатор спершу відзначив, що Сташинський «зробив важливу справу, розповівши правду», а потім поставив Сташинському запитання. Його цікавила інформація про інші вбивства, зокрема інсценізовані під самогубства, що їх розслідувала колись сенатська комісія. Один такий випадок — загибель радянського агента Вальтера Кривицького, який утік на Захід 1937 року й написав книжку «Я був агентом Сталіна», де розповів про радянські шпигунські методи й убивства ворогів режиму за кордоном. У лютому 1941-го Кривицького знайшли у ванній вашингтонського готелю, все скидалося на самогубство. Інший випадок, згаданий у звіті сенатської комісії, — самогубство Пауля Банґ-Єнсена, молодого данського дипломата, знайденого мертвим у Квінсі в листопаді 1959 року. Як і у випадку Кривицького, поліція знайшла передсмертну записку. Проблема полягала в тому, що Банґ-Єнсен наклав на себе руки після того, як відмовився передати ООН список учасників Угорської революції 1956 року, боячись, що про них дізнається Радянський Союз[390].
